Наші захисники на сьомому році війни досі гинуть на Сході України. Через неефективні домовленості та принципову позицію ворога на передовій побувало вже близько пів мільйона чоловіків і жінок.
Як це - піти воювати задля того, щоб зберегти життя рідним і коханим, ми запитали у п’ятьох черкащан-добровольців. Вони на своєму прикладі знають, як виживати на пустці, коли перед тобою ворог, і погодилися відповісти навіть на ті питання, про які інші не запитують - бо досі болить.
За даними Міністерства ветеранів України, на передовій у російсько-українській війні були більше 400 тисяч чоловіків і жінок. Наші герої - одні з тих, хто пішов за власною ініціативою на потенційно смертельну боротьбу. Тож про голод, холод та бойові втрати знають не з чуток.
Першою зброєю Володимира Болсуновського став кулемет - за ним він і простояв на передовій.
- Я дивився на те, що відбувається у країні, слухав, як гинуть хлопці, і одного дня просто не витримав. Про смерть навіть не думав, коли йшов - а навіщо? Що станеться - те й станеться. Але про всяк випадок у всіх хлопців нашого підрозділу були і гранати, й інша зброя з собою. Під час бою ми викладалися на повну, щоб знищити ворога. Тільки останню кулю лишали для себе. Тобто ми потрапляємо в контакт із супротивником, боремося. А вже потім, якщо нічого не допомагає… У полон нам не можна було здаватись, - згадує Володимир Болсуновський.
Ні йому, ні побратимам, на щастя, скористатися останньою кулею не довелося. Однак смерть не оминула його підрозділ.
- Сльози на війні були через смерть побратима. Його принесли у мішку - зібрали те, що змогли, бо було пряме попадання в нього. А в ті хвилини ми групою мали йти на завдання в Мар’янку. Тільки принесли товариша за кілька годин до виходу. У всіх був сильний стрес, і тоді командир сказав, що на завдання ми не йдемо - потрібно перечекати ці емоції, - розповідає черкащанин.
Із загиблим у Володимира Болсуновського була майже традиція щоранку зустрічатися за кавою.
- Він був лише на кілька років молодший за мене, працював до війни вчителем фізкультури. У нас було багато спільного: погляд на життя, згадки про моменти з мирного життя. Ми прокидалися у половину шостої ранку і за чашкою кави розмовляли про життя. Щодня по півтори години десь. А потім його не стало, - розповідає військовий.
Його підрозділ завжди йшов на виконання бойових завдань уночі. І коли бійці переходили на підконтрольну територію, то настрій повинні були мати чудовий, а психіку - стійку, аби не “губитися” та чітко виконувати завдання.
Однак не лише смерть могла стати переломним моментом для українських захисників. Деяких підводило і психологічне здоров’я.
- Були випадки, коли бійці з мого підрозділу під час виконання першого ж бойового завдання «ламалися». Через поставлену задачу, шум, вибухи, постріли і кулі над головою - грало роль все. Вони ставали дезорієнтованими, стріляли в іншу сторону і могли ненароком нашкодити своїм же побратимам. Таких відразу направляли в інший підрозділ, аби зберегти і їхнє життя, і наше, - каже Володимир Болсуновський.
Однією з головних умов підрозділу була злагодженість групи. Тому і під час війни, і в мирному житті побратими стали один для одного надійною опорою.
- Ми завжди жартували. Казали, що з завдання приходимо такі брудні й вонючі, якими безхатьки не бувають. Та й про смерть жартували, чому ні? Це життя. Але коли обговорювали завдання, то все було серйозно. У нас було правило: якщо ми потрапимо в засаду, я прикриватиму хлопців. Тому що вони всі молоді, а я найстаріший, уже все, що потрібно, прожив, - згадує Володимир.
Через пережите на російсько-українській війні ветерану довелося звертатися до психолога - таку обов’язкову умову поставили через специфіку його підрозділу.
- У психолога я був і після повернення з війни, і трохи пізніше. Ми ж людей вбивали, нас так просто б не відпустили. Але не всі звертаються за психологічною допомогою. Бо приходиш ти, дорослий дядько, незалежно від віку, який бачив смерті, пережив їх. А перед тобою сидить молоденька дівчина після университету. І що ти їй розкажеш? Що б не сказав - вона, бідна, може злякатися, - пояснює ветеран.
Підтримки і на початку війни, і зараз, ветерани шукають серед своїх побратимів або бійців із інших підрозділів.
- Багато чого ми досі нікому не можемо розповісти - ні про свої завдання, ні про те, що пережили. “Без права на славу”, як казав мій командир, - розповідає Володимир Болсуновський.
Сьогодні ветеран знову готовий повернутися на війну - не в розвідку, а будь-який інший підрозділ.
- Я по нормативах вже “розвідку” не витягну. Але якщо буде потрібно - піду боронити Україну відповідно до статуту Збройних сил.
Читайте також: “Як комахи шукаємо, що привезти хлопцям на фронт”: військовий волонтер про війну, бойові втрати та байдужість черкащан.
Едуард Маркевич - військовий лікар, який декілька років пробув на передовій. З Польщі, де він навчався, він переїхав прямо на фронт - захищати Україну.
- На війні я часто згадував, як це класно - просто спати вдома у ліжку. Тому що в бліндажах завжди була неймовірна сирість, місця вільного не було, - на десяток квадратних метрів декілька хлопців, постійно якийсь рух і шум. Хотів додому - щоб виспатись і поїсти справжньої домашньої їжі. Нас смачно годували кухарі, але дім - це дім. Там все завжди краще, - згадує Едуард. - Ще не вистачало душу. До водойми, в якій ми купалися, було декілька кілометрів. І навіть якщо ти чистий і викупаний виходиш із води, то все одно повертаєшся брудний, бо налітав і пил, і піт, і бруд. Жахливо чухалося тіло.
Зв’язок із рідними та коханою він підтримував щоразу, як видавалася можливість.
- Завжди потрібна така підтримка. Щоб сказали, що ти не дарма там, що тебе чекають і вважають, що робиш хорошу справу. Час від часу ми по тижню сиділи без електрики, тому і хлопці, і я чули ці слова точно не кожного дня. Але вони дуже підтримували бойовий дух, - каже медик.
З собою Едуард завжди носив ніж - подарунок із мирного життя від коханої.
- Зі мною завжди була граната і ніж. Із ним я спав, їв, скрізь ходив і завжди тримав при собі, що б не робив. Це універсальний подарунок від дівчини, який завжди допомагав - і розрізати, і дістати щось, і використати як інструмент, - розповідає черкасець.
Незважаючи на три “фронтових” роки, Едуард і досі не вважає, що по-справжньому воював.
- У мене було всього два бойових виїзди на Красногорівку та Світлодарську дугу. У хлопців із мого підрозділу було їх більше. А я все ж був військовим медиком і, на щастя, за всі три роки ні разу не “латав” бійців. Але коли у військового медика немає роботи - це найкраща ситуація на війні, - розповідає черкасець.
Як військовий лікар він добре знає ціну поранень. Тому замість смерті Едуард Маркевич боявся іншого.
- Мій найбільший страх - підірватися на міні і не вмерти. Бо це майже рівнозначно каліцтву та відірваним кінцівкам. Це зробить мене безпорадним і я стану тягарем для своєї родини. На відміну від міни, куля вбиває швидко, - пояснює Едуард.
Олег Толмачов на фронті за маму переживав більше, аніж за себе.
- Коли я їхав воювати добровольцем, сказав мамі. Але дуже боявся, щоб з нею нічого не трапилося через хвилювання. Тому контактною особою, якій телефонують у випадку поранення або загибелі, я записав брата. Щоб мама дізналася, що зі мною щось сталося, не напряму від військових, а від іншого сина, - згадує військовий.
Із собою на передовій у нього не було навіть фотографії мами чи інших рідних - була пересторога, що людей зі світлин можуть знайти і шантажувати, якщо фото потрапить у руки ворога. Тому з собою Олег завжди носив червоний браслет, який привезли волонтери разом із гуманітарною допомогою.
- Я надягнув його, бо відчував, що хтось туди вклав душу. З цим браслетом і отримав поранення.
Це сталося 24 серпня 2014 року. Тоді батальйон “АЗОВ” приїхав на позиції Збройних сил України і разом із іншими бійцями частина новоприбулих вирішили піти у розвідку.
- Ми хотіли влаштувати засідку і у випадку небезпеки попередити бійців завчасно, щоб вони були готові зустріти ворога. Сіли у неброньовану машину - “буханку”, як її називають. Їхали десь пів години, а потім потрапили в засідку ворогів - вони її влаштували першими, - згадує черкащанин. - “Буханку” порекошетило, але всі залишилися живі. Тільки мені в ногу прилетіла куля. Пам’ятаю, що я дав вогонь у відповідь, потім чув постріли, свисти куль. І потім почав втрачати свідомість - мені розробило ногу і почалася кровотеча. Пам’ятаю, що побратим мені бинтував ногу, яка трималася на м’язах. Вся дорога по фронту і до лікарні у Запоріжжі сприймалася як сон.
Ветеран готовий повернутися на війну. Але ставлення до військових, які повернулися з фронту, його розчаровує.
- У людей досі немає розуміння, що в Україні триває війна. Буває, що я зустрічаюся з людьми, які думають щось на кшталт: “та то ви туди пішли воювати. Ми не воюємо - воюєте ви, невідомо з ким”, - каже Олег Толмачов.
Добровольця Ігоря Зайчука бойові дії на Сході України затягли на фронт майже на два роки. За два роки він неодноразово завмирав із думкою, що ось-ось загине.
- Траплялися випадки, коли я думав, що загину, під час арт-дуелей. Коли ти сидиш у маленькій ямці чи окопі, а кулі лягають зовсім поряд. Тоді думав: “Бувай”. Але вищі сили чи фарт вберегли від цього. Був момент, коли ми з товаришем вийшли на обхід і в ту мить снаряди почали лягати просто навколо нас. Уламками посікло і мішки, і побило вікна, машини - під кулі потрапило все. Ми з побратимом почали бігти - і нас навіть нічого не заділо, хоча все мало закінчитися сумно, - згадує Ігор Зайчук.
Більшість “фронтового” часу ветеран провів у полях - там він із побратимами спали у бліндажах і мали “незвичні” знайомства.
- На фронті було багато мишей. У мене був естетичний шок, тому що коли навколо поля, ваша зустріч невідворотна. Часто у викопаний бліндаж залізали миші з усього округу. І, бувало, ти йдеш по ньому, робиш крок - і ногою давиш 2-3 миші, - згадує ветеран. - Спершу було дискомфортно - миші залізали у спальні мішки, гризли шнурки і ліхтарі. Але потім до них звикли і з часом почали ставитися як до домашніх тварин. Кумедні мишки були.
Черкасець зізнається: після повернення з війни залишається завищене почуття справедливості. І люди, які не воювали, цього не можуть зрозуміти та сприйняти.
- Люди втомилися від війни, на якій ніколи навіть не були. Точніше вони втомилися ще до неї, а коли війна розпочалася - втомилися ще більше. Я просто цього не розумію, - зізнається Ігор Зайчук.
Ветеран АТО Сергій Лугеря зізнається: якби не уявна “кімната”, в яку він “виходив” на передовій, пережити весь тягар війни було б нереально.
- Потрібно було час від часу розвантажуватись і відволікатись на будь-які приємні спогади. Тому згадки про дитину, родину, якісь свята чи події з мирного життя ставали “кімнатами”, в які я виходив із “кімнати” бойових дій. Переживав у спогадах якийсь момент, заради якого варто жити, і можна повертатися в реальність, де над головою свистять кулі. Це потрібно, щоб знайти в собі сили і відновити рівновагу в усіх планах. Бо війна - те місце, де помилки не пробачають, - згадує військовий.
Саме під час війни Сергій Лугеря зрозумів, що головний страх - руйнація усього звичного життя, до якого звикли мільйони українців.
- Найбільший страх - що сюди, на мирну територію, прийде те саме, що відбувається на Сході. На моїх очах уся інфраструктура і життя людей на підконтрольній території було зруйноване. І воно вже не стане таким, як раніше. А в будь-якому іншому місці, яке віддалене від Сходу України, люди живуть кожен у своєму маленькому світі. І цей мир у ньому - вуаль, яку можна легко зірвати. Люди не розуміють, що війна не “десь там”, а вже тут. І 600 кілометрів, які розділяють нас від зони бойових дій - це насправді не відстань, - розповідає ветеран.
На передовій, за словами військового, працюють не новачки - на позиціях ворога сидять професіонали, які ледь не щодня забирають життя українських патріотів.
- Ми це чітко зрозуміли, коли наш батальйон був у селі Нікішине. Тоді замість “пупсиків” (ред. - недосвідчених бійців) заступила артилерія. Різниця між вправністю перших і других ледь не коштувала нам життя - коли стріляли “пупсики”, кулі падали врозкид. Можна було навіть сміливо крокувати під ними. А коли зайшли “москалики”, то під час першого мінометного обстрілу після їх ротації кулі лягали у шахматному порядку одна від одної на відстані кроку. Це була ювелірна робота-змійка. І в той момент ми всі подумали, що поїдемо додому набагато раніше, ніж планували. І не всі доїдуть живими, - згадує ветеран АТО.
На очах у Сергія війна зруйнувала життя і сотень дітей на підконтрольних територіях. Вони влаштовували чергування на визначених локаціях, кудою їхали військові автівки - щоб попросити у них їжі. Однак не завжди діти через таку “близькість” до військових були захищені.
- Для дітей війна стала місцем, де вони живуть. Колись ми приїхали в містечко на підконтрольній території, щоб купити продуктів. І продавчиня розповіла, що місцевим дітям хтось, мабуть, дав гранату і вона переживає, аби через це не трапилося нещастя. Тоді мій замполіт виміняв у тих дітей гранату на продукти і солодощі. Політично та психологічно вони провели обмін. І мене дуже бентежить, що війна для них - це щось звичне і просте, - зізнається військовий.
Однак ще більше здивувало Сергія бажання дітей показати, що вони підтримують українських воїнів.
- Пам'ятаю, як на новорічні свята ми змінювали локацію і дорогою зустріли дітей. Ми роздавали ящики з продуктами і була дуже помітна різниця у поведінці дорослих і малих - перші прагматично забирали продукти, а діти намагалися щось випросити - наприклад, згущене молоко. І вони розповідали нам колядки українською мовою. Зрозуміло, що їм було важко, вони збивались - усе життя спілкувалися лише російською, поки не почалась війна. Але коли ми казали, що вони можуть розповідати їх російською, діти заперечували. Казали, мовляв, ні - потрібно українською. І мене це дивувало: діти, багато з яких безпритульні, настільки серйозно ставилися до цього питання. Набагато серйозніше, ніж дорослі, - пригадує Сергій Лугеря.
Автор Аліна Євич
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
