Поїздки на фронт, особливий талісман та потреби бійців, – В’ячеслав Скічко про 5 років волонтерства

05 грудня 2018, 11:52

Поїздки на фронт, особливий талісман та потреби бійців, – В’ячеслав Скічко про 5 років волонтерства

Квадратні кілометри маскувальних сіток, сотні тонн необхідних речей, мільйони гривень на таку необхідну військовим допомогу та десятки поїздок на передову. Майже п’ять років війни відомий черкаський волонтер В’ячеслав Скічко допомагає захисникам.

Ще у перші дні АТО він створив волонтерську організацію «Наш батальйон». У перші роки волонтерства в Черкасах функціонувало 9 філій організації. Нині працює лише 4. Кількість активних волонтерів у них зменшилась із 150-200 до 40-50 осіб.

Про першу поїздку, мотивацію, зміну потреб військових та особистий талісман читайте в інтерв’ю з В’ячеславом Скічком.

Перша поїздка та створення «Нашого батальйону»

Це сталося навесні 2014 року. Ще не було активних бойових дій, лише перші етапи антитерористичної операції, розгорталися війська. Чоловік, із яким я працював, пішов добровольцем у батальйон територіальної оборони «Черкаси». Одного дня він зателефонував і каже: потрібна допомога. Я звик робити усе системно і підійшов до прохання не буквально – допомогти лише йому, а забезпечити необхідними речами увесь батальйон.

Тоді, у 2014 році, волонтерство нагадувало броунівський рух: всі кидалися допомагати. Коли я почав створювати організацію «Наш батальйон», то будував її так, щоб за кожен напрямок роботи була відповідальна людина. Це означає, що координатор має відповідати за певний тип допомоги: хтось – за плетіння сіток, інший – за забезпечення матеріалами, третій – за сухі борщі, окрема людина – за ремонт техніки. Ми вибудували роботу так, щоб організація працювала як механізм.

У перші роки на передовій потрібно було все. Хіба зброї тоді не збирали. А так – і будівельні матеріали, і військовий одяг, і амуніція, баки для води, ліхтарі… складно все перерахувати. Якщо зараз скласти перелік усього, що ми збирали, то він буде містити сотні, а то й тисячі позицій.

Були десятки поїздок і це я кажу про особисті. У 2014 році в мене ще не було власного автомобіля, на якому я міг їздити на передову. Я просто все зібране передавав машинами інших волонтерських організацій, військовими, які їхали на передову. У нас практично у 2014-2015 році, коли ми почали активно діяти, машини відходили з вантажем, якщо не щодня, то через день. Завантажували від маленького легковика до фур (10-15 тонних).

Допомогу передавали не за принципом тільки туди, де є наші хлопці. Я ніколи не допомагав адресно. Часто дізнавався, що в якомусь батальйоні є черкащани, лише коли там вже розвантажував вантаж. У мене є принцип: якщо батальйон має потребу, то я закриваю її для всіх. Хоча так практикують не всі. Іноді машина їде по всій лінії фронту, 500-800 км, і заїжджає в підрозділ, вивантажує 2-3 посилки із прізвищами та рухається далі. Це не правильно!

Поїздки на фронт, особливий талісман та потреби бійців, – В’ячеслав Скічко про 5 років волонтерства

Про поні-талісман та поїздки не для фото

Кожна поїздка на передову – небезпечна. У якийсь момент ти можеш потрапити під обстріл. Часто навіть кулі літають поруч – за 10-20 метрів від тебе. Слава Богу, в нас не влучали.

Можливо, мене оберігає талісман. Кожного разу, коли я їду до хлопців, донька дає мені в дорогу свою улюблену іграшку – маленького поні. Просить, щоб я з ним повернувся додому. Потім забирає іграшку і віддає, коли вчергове вирушаю на Схід.

Пригадую, привезли ми на авдіївську «промку» допомогу, зокрема, багато маскувальних сіток, щоб позакривати позиції. У цей час там працювали репортери одного зі всеукраїнських каналів. Вони вирішили взяти в мене інтерв’ю. Коли ми спілкувалися почався обстріл. Бив снайпер і цілився по нас. Поруч зі мною почали летіти крупнокаліберні кулі. Хлопці крикнули: «В укриття». Ми заховалися. Потім військові ту кулю 50 калібру, яка пролетіла у мене над головою, дістали із мішків із піском, куди вона влучила. Серйозна штучка.

Таких ситуацій багато. На деякі позиції можна заїхати, не потрапивши під обстріл, тільки вночі, щоб машину не бачили. Доводиться рухатися без світла. Був випадок, коли ми просто, маневруючи полями, проїхали поворот і на повній швидкості влетіли на мінне поле. Нам пощастило, що не наскочили на міну. Довелося заднім ходом здавати назад на дорогу по своїх же слідах.

Так часто бувало, що нас відводило. Коли ти проїхав дорогою і все добре, а потім дізнаєшся, що за місяць на цьому маршруті підірвалася машина.

Я ніколи не рахував поїздки, але точно знаю – що це десятки. Є один нюанс: я ніколи не виїжджав на передову, якщо не мав хоча б на 50-80 тисяч гривень допомоги хлопцям (дорогої техніки, оптики тощо). Бо якщо менше, то немає сенсу витрачати 4-8 тисяч гривень на пальне, коли простіше відправити зібране службою доставки. Не для фотографій були ці поїздки.

Як змінилися потреби на фронті?

Ми вже майже 2 роки не збираємо одяг. По-перше, Міністерство оборони забезпечує військових одягом та взуттям. Те, чого хлопцям не вистачає, вони сьогодні можуть обрати та купити самостійно.

Щодо продуктів: хлопці не голодні. У батальйонах, де нормально працює продслужба, є забезпечення усім необхідним. Звісно, це не домашня їжа, але військові отримують і м'ясо, і рибу, і масло, і сир, і ковбаси, й овочевий набір для приготування перших страв. Крупами теж забезпечені, як і печивом. Нині потрібно не усе підряд збирати, а лише ті продукти, які мають попит і яких увесь час бракує. Для військових – це чай, кава, домашні страви.

Маскувальні сітки. У них завжди є потреба. Ми у «Нашому батальйоні» за ці роки сплели тисячі сіток. Їхня площа вже рахується квадратними кілометрами. Центр Черкас напевно могли б під ними замаскувати.

Чому в них завжди є потреба: бо одна може слугувати 2-3 роки, а якась – згоріти за тиждень. Поки ж Міноборони не постачає сітки на передову в достатній кількості, щоб закрити усі позиції. Тому треба організовуватися та допомагати хлопцям.

Багато хто досі збирає миючі та пральні засоби. Якщо ж ви і хочете допомогти, то у першу чергу купуйте вологі серветки. На лінії зіткнення, де бліндажі, окопи, де немає доступу до води, де ані душу, ані навіть елементарно – рукомийника, такі речі дуже потрібні.

На передовій багато електронних приладів: нічні приціли, тепловізори, рації, ліхтарики. Тому постійно потрібні акумулятори та батарейки. Хлопці мають мати ці речі у запасі. Їх кожен може купити, це не така вартісна допомога, але надто важлива.

Бракує і лікарських засобів: знеболюючих, противірусних, заспокійливих, для нормалізації роботи серцево-судинної системи тощо. Це ті препарати, які у кожного вдома є в аптечці. У хлопців, які живуть фактично у полі, а не в теплій квартирі чи будинку, більші ризик захворіти.

Та й взагалі, якщо говорити про потрібні речі на фронті. Уявіть, що ви турист і йдете в похід на природу. Все, що ви берете із собою, щоб комфортно провести в таких умовах кілька днів, хлопцям постійно потрібне, адже вони місяці, роки живуть так.

Не вистачає й інструментів та будматеріалів. Під час будівництва бліндажів постійно є потреба в інструментах (лопати, кірки тощо). Наборів ключів не вистачає для обслуговування і ремонту техніки на передовій.

Чимало волонтерів ще й досі збирають те, чим держава вже забезпечує військових. Друзі, перелаштовуйтеся, пояснюйте людям, які влаштовують акції задля збору речей, що необхідно хлопцям.

Нині лишилося мало активних волонтерів, багато хто заспокоївся, багато хто вже не відчуває небезпеки, декого змусили життєві обставини залишити рух. Є й люди, яких , на жаль, із нами вже не має. Вони згоріли у цій війні, в постійному напруженні та залишили цей світ. Їх треба пам’ятати на рівні з нашими хлопцями, які загинули на фронті. Ті, хто не покинув цю справу, мають працювати максимально ефективно. У Міжнародний день волонтера бажаю усім нам миру, сил, здоров’я та підтримки.

Вгору