![](https://provce.ck.ua/wp-content/uploads/2021/10/ec3dbb5964e44fc7.jpg)
Черкащанка Ірина Гаркавенко на фронт потрапила після втрати близького друга. Там отримала позивний "Марго" та стала старшиною роти. Як її вдома чекала мама і маленька донечка, як втрачала тих, кого вважала своїми братами та познайомилася з майбутнім чоловіком – теж військовим, – розповіла "Суспільному".
Коли почалася війна, Ірині було 26.
- Після Майдану мене запросили в черкаську Самооборону. Там зустріла багатьох друзів. Зокрема, Женю Войцехівського, який став мені як брат. Потім почалося – Крим, а далі і схід. Він пішов воювати. І от інший наш товариш, Саша «Італієць» якось зателефонував мені о п’ятій ранку і сказав, що Женю вбили, – розповіла Ірина.
"Жінка на передовій — це неприпустимо"
Після цього вона й вирішила, що має їхати боронити українську землю.
- Я для себе зрозуміла, що сидіти тут уже не зможу і не хочу. Я конкретно себе бачила там, мене туди тягнуло, хотіла щось робити. Я розуміла, що виросте моя донька, що буде писатися нова історія, і прийде час коли вона запитає, що наша родина зробила для того, щоб наша країна процвітала і був мир, і щоб у нас було все наше, українське.
Спочатку Ірина потрапила в батальйон "Донбас". Їхала туди як волонтерка.
- На той час на передовій, щоб була жінка, – це було неприпустимо. Ні та й все. Хлопці на той час ще не сприймали того, що дівчата можуть воювати на рівні з ними. Жінки тільки починали проявляти себе як воїни, приїжджали волонтерками та залишалися, — згадує Ірина.
Зробила так й Ірина. І не просто залишилися воювати серед чоловіків, а й стала старшиною роти, керувала ними. Хоча розуміла, що це велика відповідальність, адже вдома її чекала шестирічна донечка Поліна.
"Мамо, чому там убивають людей?"
![](https://provce.ck.ua/wp-content/uploads/2021/10/9877b812446848e4.jpg)
Через війну Ірина навіть не повела доньку в перший клас – це зробила її мама, бабуся дівчинки. Однак донечка її не лише зрозуміла, а й всіляко підтримувала, додала захисниця:
- Ми з нею до 4–5 ранку по телевізору дивилися події на Майдані, вона зі мною не спала, так емоційно це все переживала, що я сама була здивована. Питала «Мамо, чому там вбивають людей?». Коли я пішла воювати, відмовлянь від неї не було. Навпаки, якщо я разом із хлопцями їй телефонувала, вона кричала їм «Слава Україні!», питала, як у нас справи. З її підтримкою мені було легше, – розповіла жінка.
![](https://provce.ck.ua/wp-content/uploads/2021/10/d7b7e18111ea978c.jpg)
За словами мами Ірини – Ганни Геришенко, про своє рішення донька їй сказала не одразу, а повідомила, коли вже була там.
- Подзвонила мені звідти й сказала: «Мам, я на війні». А я кажу «Іра, Боже, у нас же дитина маленька, у тебе ж дочечка». У мене був шок. Відразу сльози, істерика. Але змирилася, бо у неї такий вольовий характер, якщо вирішила, то не відступить. Найбільше було страшно від нічних дзвінків. Бувало, вона не дзвонить і не дзвонить, а тоді я чекаю цього дзвінка і боюся брати слухавку, бо думаю, а що як подзвонять і скажуть, що її немає, що її взяли в полон. Не спала ночами, говорила з онучкою, – розповіла пані Ганна.
Молилася не лише за доньку, а й за її побратимів, бо ж всі були "дуже молоді" і всіх "було шкода".
Під час першого бою подзвонила і попрощалася
З батальйону "Донбас" Ірина перейшла до "Правого сектору". На війні, зауважила жінка, було всякого – і сварилися, і мирилися. Однак там, на фронті зовсім інше життя й інші емоції.
- Там немає ніякої «зради». Усі на одному рівні. Ти ходиш на грані між життям і смертю й починаєш цінувати кожен день, кожну мить, людей, які поруч із тобою. Особливо коли вже йдуть перші «двохсоті» і ти розумієш, що ось сидиш із людиною, спілкуєшся, їси з однієї миски, а через двадцять хвилин або через день чи тиждень – її вже немає.
Коли почали гинути побратими, першою емоцією була злість, зазначила жінка. А ще — нерозуміння того, чому такі молоді хлопці мають помирати.
- Був розпач, істерика. Але коли вже звикаєш до війни, до втрат, коли везуть «двохсотих» і з ними всі прощаються на базі, ти стоїш і вже навіть немає сліз. Просто розумієш, що маєш і далі робити свою справу і захищати дім, де живе твоя дитина.
!["Мамо, я на війні": черкащанка "Марго" про свій рік на фронті "Мамо, я на війні": черкащанка "Марго" про свій рік на фронті](https://cdn3.suspilne.media/images/resize/952x1.78/2e3f4d9a82d70ec2.jpg)
Зі зброєю на той час, особливо добровольцям, було складно, додала жінка. Спочатку доводилося ходити навіть із ножами. Потім потроху "розжилися", зауважила Марго.
Сама вона навчилася володіти зброєю за два тижні. З перших днів, розповіла, хлопці на передову не пускали, навчали стріляти та кидати гранати. А через два тижні вже вирушила на позиції. Перший бойовий виїзд у неї був у Піски.
Під час цього ж виїзду зрозуміла, настільки війна – це страшно.
- Почався великий обстріл, а у мене ще толком зброї не було, тільки дві гранати дали. Противник почав відстрілюватися, мені стало дуже-дуже страшно. Я пам’ятаю, зв’язок там дуже погано ловив, я з третього разу додзвонилася до хрещеної моєї доньки, своєї найліпшої подружки. І фактично попрощалася, сказала: «Якщо щось станеться – пам’ятай, що моя дитина – твоя дитина». Ми з нею лише нещодавно згадували цей випадок.
"Воювала в уггах"
Замість гарячого душу – вологі серветки, замість свіжої їжі – консерви. Такі умови були на фронті.
- В одному із закинутих будинків була свердловина, типу колодязя. Ми набирали там воду, гріли на «буржуйці» в чайнику воду і милися. У мене до останнього ще й не було берців, я ходила в уггах, бо не було мого розміру. І коли йшли дощі, то намокали ноги. Одного разу прокинулася від того, що не могла рухати ногами, бо було градусів 18 морозу і вони замерзли.
Пам'ятаю, з їжі було галетне печиво і «тушонка». Ну це голосно сказано, бо там просто плавали шматочки жиру. А потім, коли почали приїжджати волонтери, у нас було вже все. Навіть кухню свою організували.
"Мама тримала за кітель і плакала"
Та найважче було втрачати друзів. Так складалося, що гинули якраз ті, з ким вона здружилася найбільше. Серед них – і 19-річний боєць із позивним "Скельд", який був їй за брата. Після його похорону, додала жінка, зрозуміла, що не може більше воювати.
- Коли я їхала додому на ротацію на тиждень, а він якраз збирався в Донецький аеропорт, рвався туди. Я його відмовляла. Він пообіцяв, що замість аеропорту поїде в Піски. Потім зняв із себе кітель, навісив мені на плечі, обняв, поцілував і сказав, що все буде добре. Я потім вже зрозуміла, що коли він знімав ту куртку, то прощався. Таки поїхав в аеропорт і загинув там. Я і на його похороні була в тому кітелі. Його мама дуже плакала, тримала мене за нього і казала "Синочок мій, синочок". Після цього я зрозуміла, що більше не можу когось втратити.
Коли Святослава похоронили і вона приїхала з Києва на базу, стався майже "містичний випадок".
- Я зайшла в свою кімнату (як єдина жінка жила там окремо), взяла чашку, відкрила і пішла включити чайник. Вийшла буквально на дві секунди, повертаюся – а в мене на ліжку сидить синичка. Я завмерла, а вона зацвірінькала, пурхнула і просто полетіла. Вийшла до хлопців, а вони кажуть, мовляв, може, це Скельд приходив попрощатися, – пригадала вона.
На фронті Ірина мала позивний "Марго". І одна з книг на полиці – "Королева Марго" – особлива для неї як згадка про побратимів.
- Наша позиція була там, де розташовувався будинок культури. Цей клуб повністю розбили. І хлопці, коли бачили українську літературу, намагалися її врятувати. І знайшли там цю книжку. Попідписували мені на пам'ять.
Але не втратами єдиними: на війні Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
- На жаль, за трагічних обставин відбулося наше знайомство. Загинув його побратим і земляк білорус Олег Черкашин, з яким я так само воювала пліч–о–пліч. Ми його провідували ще у лікарні, там і познайомилися, – розповіла вона.
Коли повернулася додому – довго і важко адаптовувалася, розповіла Ірина. Бо, додала, хто то був на фронті, з тим війна залишається назавжди.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram