“Найважче дивитися в очі матерям загиблих”: черкаський доброволець про війну та мирне життя (фото)

14 березня 2020, 20:04

Черкащанин Богдан Гаркуша - доброволець, який у 2014 році пішов на фронт і всі страхи війни бачив власними очима. Він місяць спав у спальнику в квартирі, бо не міг звикнути до комфортних умов після передової. Він захищає інтереси ветеранів у мирному житті, але зізнається: люди звикли до війни, тепер вона їх втомлює.

Ветеран та заступник голови Громадської ради при Черкаській обласній державній адміністрації розповідає,що зараз справжні ветерани, які були у зоні військових дій, не можуть отримати пільги. А ще у країні немає програми реабілітації військових, яка була б дієвою і допомагала після повернення у мирне середовище.

Ми думали, що поїдемо, декілька разів стрельнемо, війна закінчиться - і все, додому...

Що Вас спонукало йти воювати?

- Я пішов на фронт у 2014-у році. Після подій Майдану я бачив, як країна стрімко змінюється, на хвилі патріотизму із черкаським підрозділом із добровольців поїхав із ними захищати країну. Взагалі ми всі думали, що війна швидко закінчиться, що ми приїдемо, декілька разів стрельнемо - і все, додому. Але після перших боїв побачили, що не все так просто, у нас потужний ворог, а не прості шахтарі, які хочуть захистити свої ідеологічні переконання, як нам розповідали.

Як відреагувала родина на таке рішення?

- Рідні довгий час не знали про це. Мама дізналася тільки після першого мого поранення. Не хотів їй розповідати, але потім уже не можливо було цього приховувати. Дізналася вона через журналістів, які розповідали про поранених на фронті й збирали волонтерську допомогу на передову.

І на війні, і в буденному житті найважче - це дивитися в очі матерям загиблих

Що було найважче на війні?

   - Завжди до всього звикаєш. Але на фронті, на війні, і в буденному житті для мене найважче одне - дивитися в очі матерям загиблих наших героїв. Коли мати втрачає єдиного сила або частинку свого життя - це найважче. Протягом років ці очі не змінюються - вони залишаються такими ж, як у той момент, коли повідомляють про страшне горе, яке відбулося з їхніми дітьми.

- Що важче - адаптуватися до війни чи до мирного життя після неї?

- Я не знаю людини, яка б після війни стала соціально адаптованою так само, як і до неї, або почала б жити повноцінно звичним життям, як до війни. Нас ніхто не готував до того, що буде, коли ми повернемося. Ветерани приїжджають у мирне життя фізично, психологічно ж залишаються на фронті. Я сам спав у спальнику місяць після повернення з війни, бо не міг звикнути до умов, які відрізнялися від уже звичних фронтових.

Доброволець зазначає,що сильно деморалізують військових смерті побратимів. В умовах, де вони щодня були поряд, їли ледь не з однієї тарілки і пили з однієї чашки, довіряли один одному, втрату кожного відчувають особливо гостро.

- У мирному житті важко довіряти, бо на фронті звикаєш цього не робити. Так, наприклад, у 2014 році мешканці населеного пункту, в якому перебував опорний пункт військових принесли банку меду. Посміхаючись, абсолютно доброзичливо. А потім ця банка вибухнула. І через вибух загинула людина, у якої залишилося троє дітей і дружина.

Вороже налаштовані мешканці називали Щастя захопленою територією

- Після того випадку, коли загинув військовий, ви перестали вірити жителям і приймати від них їжу?

- Та як можна не повірити старенькій бабусі, яка йде з відром води, запрошує випити, плаче і розповідає, яка рада, що прийшли ми, захисники? У той час, коли колона рухається літом у спеку, повільно. Звісно, окремих людей ми перевіряли - тих, наприклад, хто надавав притулок воїнам.

Богдан розповідає,що на війні вороже й доброзичливе населення вони відрізняли відразу завдяки тому, як ті розповідали про Щастя, місто на Луганщині.

- Ми дуже чітко розуміли, де люди налаштовані проти України, а хто за неї.

Коли спілкувалися з жителями і якщо ті казали: "захоплене Щастя", то перед нами стояли недоброзичливці - вони вважали, що це ми захопили місто. Якщо ж казали: "звільнене Щастя", то ми говорили з патріотами.

За Україну потрібно вбивати, а не вмирати

За вами слідкували вороже налаштовані жителі населених пунктів?

- Так, інколи траплялись такі випадки. Приїжджали люди, фотографували щось на приховану камеру, а потім на те місце сипалися обстріли. Ми нічого не могли зробити з тими людьми, у яких була інша ідеологія чи переконання.

Богдан Гаркуша розповідає, що після цього військові зрозуміли, що потрібно діяти дуже жорстко, якщо вони хочуть і надалі захищати свою країну. Ця жорсткість виявлялась у плані виваженості та рішучості.

- Потрібно було воювати не кількістю, а якістю. І діяти без коливань, - коментує ветеран. - У 14-15 роках багато хлопців гинули задарма, хоча у той період за декілька місяців можна було закінчити війну. За Україну потрібно вбивати, а не вмирати. Ми робили все, щоб вижити і захищати. І вижити не лише самому, а й щоб не було втрат і каліцтва, психологічних розладів у всіх, за кого ти відповідаєш, - розповідає військовий.

Люди звикли до війни. Вона втомлює, бо це яма, де постійно потребують допомоги

- Як змінилося ставлення до військових протягом останніх років?

- Люди звикли до війни. У 2014 році, повторююсь, за лічені місяці держава могла закінчити АТО. А з часом мирні жителі, які далеко знаходяться від передової, розуміють, що це та яма із бездонним дном, у яку постійно вкладають кошти, де завжди потребують допомоги. Це їх втомлює.

Постійний стрес через те, що немає швидких перемог, які були у 2014 році, теж втомлює. Зараз українці чують тільки про втрати. Це викликає бажання або вимкнути телевізор та увімкнути інший телеканал, або змінювати себе. Хоча зараз настільки всі звикли до цих подій на Сході країни, що іноді взагалі не повідомляють про кількість загиблих на передовій. А вони є щодня. Люди звикають до всього дуже швидко, у цьому також є проблема - у байдужості людей до захисників, які досі там знаходяться. Хоча ми всі знаходимося в одному човні.

- Ви входите зараз до ветеранських чи громадських об'єднань? Яка результативність?

- Я член правління Спілки ветеранів східного фронту. Створили його хлопці з Айдару, які були на фронті у 14-16-му роках. Учасники - воїни, які вже повернулися, і ті, хто й досі воюють. Також є Громадська рада при Черкаській ОДА, я заступник голови. Курую питання по АТОвцях, боротьбі з корупцією, медицині. Результативність у тому, що я розбираюсь у процесах і можу допомогти громадянам, які зацікавлені проблемою, вирішити якесь питання. Тобто це та сама допомога військовим і розвиток госпіталю. Результативність у цих питаннях вимірюється не якимись міфічними перспективами, а реальною допомогою, яку ми організовуємо для тих, хто цього потребує.

Воїн повертається у мирне життя фізично. А психологічно він досі на фронті

Який стан у місті та області з реабілітацією військових?

- Держава не готова до військових, які повертаються з фронту. Немає програми психологічної реабілітації воїнів. На сьогодні ми чітко розуміємо: допомогти може тільки рівний рівному, тобто такий самий воїн, який сам пройшов цей шлях, був в окопах і бліндажах.

Військовий зазначає, що самих військових ніхто не готував до повернення додому. Близько  40% атовців у Черкасах не обстежувалися в спеціалістів або не лікувалися після повернення з фронту. І якщо в Черкасах ще працює «сарафанне радіо» й воїни допомагають один одному, то у селах та на хуторах ветерани залишені самі собі. З ними ніхто психологічну реабілітацію не проводить, морально не підтримує. Так само і дружин їхніх не консультують, як поводитися з чоловіками після АТО, що можна казати й питати, а що не варто. Хоча курси для дружин воїнів АТО існують.

- Коли воїн повертається з зони бойових дій, він тут лише фізично. Психологічно він ще на фронті. Він кричить уві сні, бореться, знаходиться у недовірі до всіх. У ньому викарбувався бойовий досвід. Людину важливо повернути не лише фізично, а й психологічно. Після повернення воїн має пройти курс реабілітації, у нас же цього процесу або зовсім немає, або він у рази менший і не результативний.

У ветеранів поліморбідність хвороб, а НСЗУ вбачає лише одну

- Нині у процесі реалізації реформа вторинки. Які зміни чекають на черкаський військовий шпиталь, у якому лікуються ветерани?

- Місцевий шпиталь зараз займає значне місце в нашій діяльності. Велика проблема в тому, що НСЗУ не вбачає багатьох послуг, які надає наш медзаклад - через це ми повинні перейти на нові стандарти. У військових, які були задіяні в АТО/ООС, існує поліморбідність хвороб. Тобто до існуючих проблем зі здоров'ям, додаються й супутні хвороби. А спеціалісти вбачають у медреформі те, що на одну людину буде одна хвороба. Це трохи нереально, бо всі інші захворювання потрібно буде лікувати за власний рахунок.

- А які послуги, що надає шпиталь, можуть зникнути?

Наш шпиталь ветеранів війни посідає третє місце серед 30-ти ветеранських медзакладів того ж значення по всій Україні. І не в обладнанні справа, хоч воно майже не змінювалось із 1988-го року. Рейтинг піднімає фаховість зібраного в закладі персоналу. Наприклад, лікувальні масажі, соляна кімната - це ті послуги, які з квітня може перестати надавати шпиталь.

Богдан Гаркуша зазначає, що штат працівників закладу вивчає методики закордонних країн, бо на цих засадах хочуть розробити психологічну допомогу всім постраждалим від війни, враховуючи і сімї загиблих військовослужбовців, і самих ветеранів. Так само планують розвинути й фізичну реабілітацію військовим і ветеранам.

Ті, хто приїжджав на фронт по піаритись, пільги мають. А справжні бійці отримати їх не можуть

Яка ситуація на Черкащині стосовно пільг для ветеранів?

- Пільги - це наше болюче місце. Річ у тому, що коли хлопці йшли в АТО, то не думали про жодні документи й де їх брати. Вони просто йшли захищати свою країну. Натомість більшість кадрових військовослужбовців та представників силових структур, які мають пільги, у зоні бойових дій були мінімальний термін, який потрібний для папірця. І сиділи вони не у байраках на передовій чи в зоні відведення військ, а сиділи за 40 кілометрів від фронту в готелях, звідки виходили на роботу з 9 ранку до 18 вечора. Приїхали, пофотографувалися, відпочили й отримали пільги, -обурюється ветеран. - На передову ж справді приїжджали підготовлені групи людей, "воїни вихідного дня", волонтери, які ніде не реєструвалися, але вони не можуть довести, що це було насправді, щоб отримати пільги.

Богдан Гаркуша каже, що необхідно чітко розділити людей які зі зброєю воювали на лінії зіткнення  і працівників, які виконували службові завдання в зоні проведення АТО/ООС, правила і вимоги до людей, які отримують статус учасника бойових дій і учасників війни. І тільки таким чином буде можливість трохи зменшити навантаження на державний бюджет.

Коментарі

Вгору