“Кожне слово вагоме”: журналіст із Черкас про будні на війні, небезпечні помилки та втрати на передовій

16 лютого 2021, 19:20

Вперше Володимир Левченко побачив війну очима цивільного, а потім пов’язав із військовою справою своє майбутнє. Сьогодні він - пресофіцер Черкаського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а в минулому - медійник, який знає ціну миру в Україні.

Черкасець згадує: вперше в житті потрапив на війну ще у 2014 році з добровольчими підрозділами. Пізніше почав їздити із черкаським крайовим товариством Українського козацтва на передову. Саме з волонтерських поїздок розпочалась його спершу цивільна, а потім і військова діяльність у зоні бойових дій. 

- Згадка про першу поїздку: що тебе здивувало?

- Коли все розпочалося, я пам’ятаю 2014 рік, Станицю Луганську. Ми приїжджаємо, а хлопці - хто в чому: хто у військовій формі (кому більше пощастило), хто у цивільному, хтось у кросівках тощо. Якщо порівняти з тим, що зараз - це небо й земля. Але тоді й бої були набагато запекліші. Пам’ятаю 2015 рік, Авдіївку - тоді земля навколо тремтіла.  Було складно кудись висунутися. Але, можливо, таким чином здобувалося розуміння, де безпечно перебувати, а де ні. 

“Найголовніше для пресофіцерів у зоні бойових дій - це безпека журналістів, які роблять військові матеріали, із дотримання вимог секретності”

- Траплялися моменти, коли ти потрапляв під кулі?

- Траплялися, але я намагався мінімізувати усі ризики. У крайню ротацію також були ситуації, коли потрапляв під обстріли як кулеметні, так і мінометні. Але це звичні речі у зоні бойових дій. Я бачив людей, які приїздили вперше на війну і їх реакцію на постріли. Для мене ж це вже звично - я знаю, як діяти, куди сховатися. В перші рази було страшно - і це нормальна людська реакція. 

- Який момент із зони бойових дій ти запам’ятав найсильніше?

- Багато моментів трапилося у цьогорічній ротації. Як начальник пресгрупи я мав змогу спілкуватися з цивільним населенням окупованих територій. Вони їздять в Україну за соціальними виплатами, купують тут продукти та речі, бо з того боку цього всього немає. І під час розмови з ними вразило, що багато людей мають у голові умовний “перелом” у ставленні до війни.

Вони вже розуміють свої помилки, визнають, хто з якого боку стріляє - вони на власні очі бачать справжню реальність і роблять правильні висновки. Якщо люди розуміють, то є надія на завершення цієї війни. 

“Кожне слово вагоме і має великі наслідки”

- Як ставилися рідні та батьки до поїздок на війну?

- Вони досі мені це згадують, бо було важко. Я намагався телефонувати кожного дня, виділяв 1-2 хвилини, коли була змога. Якщо виїжджав на передові позиції і знав, що не буде можливості розмовляти, то попереджав наперед. 

Батьки мене підтримували, переживали, бо це було не просте відрядження. Але ставилися з розумінням, хоч їм це було важко. Як мама досі каже, “вже навіть і таке пережили”. 

Пам’ятаю, як напередодні Нового року ми надсилали один одному подарунки: батьки мені з мирної території, я з зони бойових дій. Отримувати ці презенти було дуже приємно.

- На твоїй пам’яті траплялися помилки журналістів, через які не можна було публікувати сюжети з передової?

- Були два матеріали, які суттєво й негативно вплинули. Тоді я зрозумів, що своїми словами ми встановлюємо епіцентр подій. Бо журналістські сюжети виходять не в якомусь регіоні України, а “йдуть” на світову арену. 

Один із таких випадків трапився у грудні, в день проведення Паризького саміту. І раптом виходить сюжет, в якому журналіст каже, що українська армія йде в наступ. А такого насправді не було - журналіст неправильно зрозумів співрозмовників і так подав інформацію. Були неприємні наслідки, медійник визнав помилку. Але це була суттєва помилка - у день, коли Україна на міжнародній арені заявляє, що лише обороняється, говорити, що наша армія атакує. 

Інший матеріал зробив міжнародний телеканал. Вони без дозволу пресофіцера покинули безпечну зону і відлучилися, щоб поспілкуватися з людьми у небезпечній локації. 

- Скільки тривала твоя найдовша поїздка у зону бойових дій?

- Майже пів року - частину осені, всю зиму і трішки весни. 

 “Безпека всієї країни складається з маленьких деталей”

- Кохана чекає з таких тривалих відлучень? 

- Ми до цього ставимося з розумінням. Моя служба розпочалася в Чернігівській області і я міг місяцями не з’являтися додому, бо жив і служив в іншому місті. Ми до цього звикли, немає ніяких обіцянок - усе розуміємо на підсвідомому рівні і підтримуємо один одного. 

- Ти переживав стрес у зоні бойових дій, якого довелося позбавлятися з психологом?

- Перші рази я не звертався до психологів - самостійно відходив від війни. А крайній раз повернувся з зони бойових дій і через кілька місяців помітив, що у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Ходив по лікарях, але ніхто не міг знайти причини - я був повністю здоровий. І один із медиків порадив звернутися до психолога. 

Я в цьому потреби не відчував, але коли попрацював із фахівцем - здоров’я справді покращилось. Хоча ніколи б не подумав, що мені знадобиться допомога психолога. 

“Ми стоїмо на позиції правди і нас підтримує багато країн"

- Яке твоє ставлення до того, що в Україні, в якій “не стріляють”, гинуть наші захисники?

- Гібридна війна не вирішується так просто, як вирішувалася раніше шляхом великих втрат і потужної сили. Проти нас воює дуже підступний ворог, в рази більший за кількістю. 

На жаль, втрати збільшуються. Це боляче і я знаю, як важко і болісно сім’ям. Але військові виконують свій наказ - тримати оборону. Ми поза політикою. На жаль, дати точну відповідь на питання, коли закінчиться війна, мені навряд чи вдасться.

- Які поради можеш дати майбутнім військовим журналістам?

- Раджу налаштовуватись ще перед поїздкою на роботу і слухатися порад військових. Краще їх дослухатися, бо кожне слово в ефірі може нашкодити не одній людині, а цілому напрямку військових. 

Давати на узгодження відзняті сюжети чи написані матеріали і ставитися до цього лояльно. Бо неправильно підібране слово чи неперевірена інформація має великі наслідки. І гриф секретності на таких матеріалах - це справді серйозно, бо українські військові за номерним знаком легко з’ясовують, якому підрозділу належить авто, а за пейзажем в кадрі розпізнають місце розташування. І ворог працює так само. 

А бронежилет і шолом у зоні бойових дій - це важкий, але потрібний предмет, який на війні збільшить шанси на ваше виживання. 

Автор Аліна Євич

Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram

Поділитись

Коментарі

Вгору