Брат зварив сестру, мати з’їла дочку, – шполяни згадали страшні голодні часи

27 листопада 2015, 22:03

08611

28 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв голодомору і політичних репресій. Жителі Шполянщини, яким довелось особисто пережити ті страшні часи, поділились своїми спогадами, пише Шполяночка+.

Ольга Петрівна ЧАЛА, 1914 року народження:

— В 1933 році я була вагітною. Як же хотілося їсти! Ще й дитятко смоктало. Сапала буряки, а за це давали юшку, а якщо виробиш норму, то давали ще й 200 г хліба. Якось залишилась вдо­ма, сапати сили не було. Наїлася листя з вишень та так і досапувала. Чоловік привіз свій пайок поділилися удвох, крихти всі позбирали, та так і далі доробляю. Вдома сечевицю варили і туди додавали черепашки. Вижила й дітей на ноги по­ставила завдяки бабусиним гарним спідницям, кофтам, гарним чоботам. Такого великого і те­плого кожуха віддала на базарі за 20 склянок якоїсь крупи. А ще стала в нагоді швейна машин­ка (батько з війни привіз). Її віддала комірникові. І за це це він давав щодня по жмені крупів, борош­на, якогось зерна.

Страшно було в селі, люди ходили безсилі на роботу. Але йшли, бо там юшку давали. Несли свої горщики на поле, щоб і додому дітям прине­сти що-небудь. Якось подув сильний вітер, люди попадали, порозбивали горщики, сидять і пла­чуть... В однієї жінки сапало троє молодих дівчат. Несли з поля пайку-юшку з ячменю, сочевиці. Від знемоги попадали, розбили горщика. Кричать дівчата, збирають на землі зернятка, хапають до рота. Плачуть: «Ми ж хотіли і матері принести».

А було ще й таке. В одній сім'ї батьки помер­ли, залишився брат і дві сестри. Одна сестра поїхала десь на заробітки, щоб хоча б щось за­робити для сім'ї, а брат меншу сестру зварив і з'їв... Коли сестра приїхала з заробітків (а їй все розповіли), заходить до хати, а в хаті сморід. Гукає: «Де ти, братику?». А ж тут показується борода, страшне обличчя. Сестра дуже злякалася та й да­вай тікати. Отак люди звіріли від голоду...

Надія Михайлівна ЦВІРКУН, 1923 року народження:

— Мені було 10 років. Добре пам'ятаю, як ходи­ли з братом Грицем і сестрою Марусею їсти квіти акації, як трусили це дерево. Брат діставав гіллячку і вона відчахнулась. Впав Гриць ледь не замертво. Ще з тиждень пожив, похарчав та й помер. Се­стричка теж дуже спухла від голоду. Я побігла в ясла й принесла додому їжі, але вже ніхто не міг їсти. То я сама все виїла. Побігла ще в ясла, а потім прибігаю додому, а брат і сестра вже й не дихають. А це мати приходить з роботи, а я й кажу: «Мамо, немає вже ні Гриші, ні Марусі», а мати в плач, самі голодні. В хаті лише водичка. Нікому й ями викопати. Впросили дядьків Не­стора та Тимка, так і поховали в городі.

Пізніше, вже після голодовки, приснило­ся матері, що хочуть діти їсти. Мати зварила вареників ячних з гарбузом і роздала діткам. То так потім і ввижалися їй Гриць і Маруся, що їдять вареники теж та дякують матері. Їли ли­стя акації, вишні, берестка. Липу дерли, суши­ли, млинці пекли, галушки з такого «борошна» варили. З гички млинці пекли теж. Я допома­гала мамі в полі на буряках, а дощі тоді були — страх! Сидимо якось, чекаємо, коли дощі пройдуть, щоб сапати, а це привезли дохлу ко­няку. Люди біжать з сокирами, ножами, щоб і собі відрубати м'яса. Матері було тітка Павли­на одрубає конячини, замотає в онучу, а вона до цього м'яса не навернеться. Було, батько кажуть: «Принеси, Палажко, м'яса, я сам при­готую, тільки принеси». А вона так і це викину­ла, заплющила очі і викинула онучу з м'ясом. «З голоду буду вмирать, дохлу конину їсти не буду...». Казали, була в Шполі тітка Гапка, яка заманювала чимось дітей до себе, варила з них холодець і продавала на базарі. У неї пона­ходили в лежанці голови, руки й ноги.

Головою був Вареник, він жалів людей, да­вав якісь крупи, чим міг допомагав.

Явдоха Прокопівна РУКАВЕЦЬ, 1925 року народження:

— Мені було 7 років. Пам’ятаю, як мати із старшою сестрою ходили в ліс рвати квіти з акації. Люди падали прямо на ходу. Одна сім’я вимерла, то їх всіх вкинули в погріб (Слизьких). На кладовищі копали одну яму і кидали туди всіх.

Марфа Прокопівна БАКАЛИНА, 1914 року народження:

— У нашої бабусі був золотий хрестик, його продали та купили зерна.Так і вижили. Я була ланковою. В моїй бригаді були крепкі дівчата, бо вдома була корова. Ми було їмо юшку із сочеви­цею та й молоком запиваємо. Так до осені й про­тягли. А потім завербувалася в Харків, там було трохи легше.

А тут — горе... Мелясу ставили на полі, щоб тоді комах ловити, які буряки їли. А люди бігали пити ту мелясу, та там і мерли. Текля було на­варить гарбузової каші, причепить собі горщик, сапає і їсть, їсть. Бо як же хотілося їсти… Люди хапали і собак дохлих, і котів на вулиці. Один чоловік ліз по шляху, їв бур’ян, так на моїх очах і помер. Їли бадилля кукурудзи оте, що всередині біле. Страшно було, дуже важко...

Ольга Назарівна МАРЧЕНКО, 1923 року народження:

— Було 9 років тоді. Батькові давали хліб. У нас на квартирі був лікар, йому давали пайок, продукти, то він ділився з нами. Брат робив на кар’єрі, теж приносив хліб. Всі вижили, тільки батько помер...

Агафія Іванівна СУЄВА, 1916 року народження:

— Голод — то муки, знущання над народом, велике страждання. Сапали в ланці разом зі своїми сестрами. Я не пухла була, а інші дівчата пухли і падали. Бригадир злився, що в однієї сапальниці ноги пухлі і вона не може переступа­ти через буряки, а топче їх. Два бандити із соба­ками ходили по хатах і виводили людей на поле. У людей вже не було сил, вони не могли ходити, не те що працювати. Одна молода дівчина впа­ла прямо серед шляху. Йшли дощі, то вода тек­ла прямо через неї. Ніхто її не підіймав, бо були також знесилені. Отак люди падали намертво, наскільки їх було багато, що й собаки вже не їли. А нам юшку із ячменю, жита давали. На полі була написана табличка смолою: «Хоч я і ледар, а їсти хочеться».

Одна мати скинула з дитини черевички, а саму з’їла. В Херсоні її впізнав свекор та й гукає: «Одарко!», а вона: «Тихо, я тут вже не Одарка!»...

Наша сім’я вижила, була корова, робили всі, виконували норму...

Іван Власович БАКАЛИНА, 1925 року народження:

— Така в мене думка склалась, хто не хотів іти до колгоспу працювати, то їм робили, щоб голоду­вали. Дорогою ціною будувалося колгоспне життя. Всіх згонили на роботу примусово, а хто не хотів іти, відбирали все, що мали, і цим самим наражали на голодну смерть, хочеш вижити — іди працюй на колгосп, отримаєш черпак юшки.

В нас була корова, а ще батько приносив хліб. Але доводилося їсти і листя. Пам’ятаю, як всі діти збирали жуки на колгоспній картоплі і за це да­вали юшку. В одній сім’ї було восьмеро дітей, всі вони працювали на полі. Ввечері сіли всі до сто­лу, чекали, коли подадуть їсти, а мати все віддала батькові. Всі ці діти померли.

Був у селі такий чоловік Захарко. В нього була гарбарка, і він вивозив померлих людей на цвин­тар.За це йому давали хліб. Одна жінка напила­ся меляси і вже лежала ледь не мертва. Захарко підібрав і її на свою гарбарку, щоб вдруге не їхати, жінка проситься: «Не бери мене, може ж я ще ви­живу». Але він не послухав і вкинув її до мертвих та вивіз на кладовище. Пізніше йшов повз кладови­ще Михайло з роботи і почув голос, чує хтось його гукає: «Витягни мене!». Чоловік витяг з ями і дав їй хліба.Та жінка вижила... І одного разу зустріла За­харка, а він з переляку: «Це ти?!».

Петро Павлович КОВАЛЬ, 1924 року народження:

— Велике горе було, знущання над людьми. Урожай був гарний, але все забирали. Приходили в хати й забирали все, що може хтось приховав, якусь склянку зерна. Витрушували з кожного закут­ка. Люди мерли…

Батько повіз у Воронеж кожушки (ми вівці три­мали). Було в нас 20 овець, 3 корови, коняка. Дво­ма коровами оре, а конячка 25 років у нас була, нею все перевозили. Так от, купив батько 30 пудів ячменю, а в пуді — 16 кг. Мати ячмінь було покладе в залізну шкатулку і товкачем у ступі товче, зварить ячний куліш. Рано з’їмо казан того кулішу і чекаємо до вечора.Та хтось доніс, що ми товчемо ячмінь у ступі. І тут прийшло 8 активістів.

Я, малий, раз вийшов до перелазу, а там дід старий з паличкою стоїть і каже: «Смерть чорна хо­дить на горі». Я увійшов у хату та й питаю матері, що це таке дід розказує? А мати й заплакала: «Краще тобі сину не знати, що це таке...».

І ось тут у нашій хаті, по дворі шукають ячмінь 8 чоловіків з нагайками, а батько сховав ячмінь у кошарі і овечим послідом притрусив. Лазили вони й по горищі, а ячменю не знахо­дять. А один (був він у селі найдурнішим) пішов до кошари, постукав ковінькою і знайшов. За­брали той ячмінь поділили між собою, а тому дурнику і не попало. Він тоді ще казав батькові: «Мені нічого й не дали». Тато й відповів, що правильно й зробили. Після того, як у нас за­брали останнє, почали мерти діти. Спочатку померла Марина, потім Лавро. Він уже ходив до 6-го класу, був дуже розвинутий, грамотний. За те, що він гарно вчився, йому дали червоні шкіряні чоботи. Коли перестали в школі давати їсти, носив воду людям на поле, за це дава­ли якоїсь юшки. А одного разу пішов на город і так радісно до мами каже: «Уже й огірочки цвітуть!», а ввечері помер... Ваня перед смертю просив хоч кришечку хліба... Помер і Василь...
Батько збив чотири ящики, так у дворі їх і поховали.

А я й на траві пасся, їв листя з берестка, вишні, лободи, щириці, калачики. Ноги в мене були пухлі. Було стою, а з них тече вода.
Півтори тисячі людей вимерло у нас в селі. Там, де хрестів немає, — отам могили тих, хто помер з голоду. Кидали всіх в одну яму, навіть живих. Одна жінка якось вилізла, долізла рачки до лісу, там рвала ягоди. Так і врятувалася.

Лідія Хомівна ФУРКАЛО, 1923 року народження:

— Брали мене мати на буряки. Проривати я ще й не вміла, але йшла, бо там давали по 100 грамів хліба. Мати йдуть один рядочок, а я ззаду щось шульпаю.

А перед голодовкою у нас забрали про­со. Мати поклали двоє відер проса на лежан­ку і ми, три сестри, посідали на нього, а вони знайшли і витягли з-під нас. Мати не дають його, держать, щоб розсипалось хоч трохи… А тато наш у Москву поїхав та звідти сухарів посилав у ящичку, півкіло якихось крупів. То ва­рили їх та й вижили. Одна сім’я,Трути на них казали, поїли своїх шістьох дітей. Але потім і самі пропали. Отак було ідуть люди і падають на ходу. Дужченькі викидають на віз і везуть на кладовище, кидають в одну яму.

Василина Макарівна БОДНАР, 1924 року народження:

— Встанеш зранку — нема чого їсти. Порося як загодуєш, то податок віддаси. І за город, і за все платили. Ходили босі по снігу, бо не було у що взутися. Рано корову видоїли, понесли мо­локо на базар продати. Купили 2 склянки жита. У жорнах змелеш його та увіллєш відро води у казан, закипіло та і їж. І аж до другого дня так само. Змітали коло скирти ячмінь. Мололи в жорнах, додавали туди буряків і пекли «хліб»...

Поділитись

Коментарі

Вгору