“Я зрозумів, що втратив все”, – реалії “кайфового” життя від черкаського наркозалежного

26 червня 2020, 20:03

фото тематичне

Черкащанин Володимир Островной не вживає наркотики та алкоголь вже майже 2 роки, проте, таке досягнення далося йому зовсім нелегко. Роки в реабілітаційних центрах, спроби кодування, постійні зриви та бажання померти - це далеко не повний список того, що довелося пережити чоловікові, аби побороти залежності та зараз допомагати іншим людям зі схожими проблемами. 

Ми зустрілися з Володимиром в Черкаському обласному наркологічному диспансері, де чоловік спочатку лікувався, а згодом займав посаду соціального працівника. Володимир розповів нам про своє минуле, сьогодення та плани на майбутнє. 

“У школі був одним з кращих за успішністю, в 19 років вперше спробував наркотики, а в 20 -  уже сидів у в’язниці”

Моя молодість припала на важкі часи, якраз початок 90-х. Мама майже постійно була на заробітках в Москві, то на місяць поїде, то на два, то взагалі роками не поверталася. Нас із молодшою сестрою виховувала бабуся. Після 9-го класу я пішов на курси в Центр зайнятості, хоча мені казали, що потрібно вступати до інституту, адже потенціал у мене був. 

В 1998 році я спробував наркотики, мені тоді було 19 років. Починалося все з “ширки”, на той час найпопулярнішого наркотику. Тоді це було дешево та доступно. Наприклад, пляшка самогону коштувала 3 гривні, а одна “доза” - 3,50. В 20 років я уже потрапив до в’язниці за крадіжку. 

“Часто бачив передозування та смерть  від наркотиків, тому спочатку мене стримував страх”

фото тематичне

Я виріс на Казбеті, але у свій час мені довелося покинути район, тоді я кинув курити та зайнявся спортом. Згодом повернувся назад, а тут же ж “кєнти” старі і всі коляться. Спочатку я тільки траву з ними курив, потім почав випивати. Товариш мені багато разів пропонував спробувати наркотики, казав: “що ти як не наш?”. І от якось я випив, але мені цього виявилося мало. Так і вирішив спробувати щось “сильніше”. 

На своєму районі я бачив передозування та смерть, бачив людей, які “під колесами” розмовляли зі стінами. Я бачив спортсменів, боксерів-чемпіонів, бодибілдерів, які після наркотиків помирали з вагою 40 кілограмів.  Мене тоді ще тримав страх, навіть не розум,  раз у півроку міг вколотися. Але уже в перервах між в’язницями я “підсів” повністю.

“У 2007 році у мене виявили Гепатит С, у 2016 - туберкульоз”

фото тематичне

Сів один раз, потім інший, і так по недовго “жив” у в’язниці. Вийшов у 23 роки на свободу, познайомився з дівчиною. Разом ми прожили 8 років. Аж коли в 2007 році у мене виявили Гепатит С. Лікування обходилося в 500-600 доларів на місяць, на той час це були великі кошти. Хоч я і доволі непогано заробляв, велику частку треба було витрачати на лікування, довелося навіть позичати гроші. В підсумку, почали пити горілку і я, і дружина. І в 2010 році ми розійшлися. Після цього я почав пити ще більше, потім повернувся до вживання наркотиків, доволі серйозного. 

Вирішив поїхати до християнського реабілітаційного центру, але коли  повернувся, то знову почав вживати алкоголь упереміш з наркотиками. Вдома прожив недовго і знову поїхав до реабілітаційного центру. 

А уже в 2016 році у мене виявили туберкульоз, але поки його шукали, він зі звичайного переріс у мультирезистентний (ред. – форма туберкульозу, при якій антибіотики не будуть ефективно діяти та вбивати бактерію). А це 20 місяців лікування: 11 місяців у лікарні, 4 з яких - не встаючи з ліжка. Мене тоді важило 30-32 кілограми, при зрості 1,78 метрів. Туберкульоз вдарив по кишечнику і тому лікарі думали, що в мене Хвороба Крона. Також вдарив по гортані, там була просто суцільна відкрита рана. Я місяці півтора взагалі не міг пити води, просто набирав в рот і випльовував. Відповідно, не міг і їсти. Хірург мені після цього сказав: “Я не знаю, як ти вижив, ти не повинен був, але це заслуги тих, хто за тебе молився”. 

Коли я почав потрохи намагатися встати, мені говорили, що я не зможу. А поряд зі мною лежав хлопець, який постійно коловся. Попросив у нього дозу. Спочатку один раз, потім ще і ще - так і втягнувся. Після цього ще півтора роки вживав все, що траплялося під руку. 

“У мене було лише одне бажання - померти”

фото тематичне

Коли я лікувався в протитуберкульозному диспансері, до мене приїжджала моя сестра, міняла мені підгузки. Там відкрита форма туберкульозу, а в неї вдома мала 5-ти річна донька. І коли я знову почав колотися, а сестра це побачила, вона сказала, що зробила для мене все, що могла. Я відчував, що зрадив її.

Сестра поїхала в інше місто, бабуся від мене відмовилася. Тоді я зрозумів, що втратив все: у мене ні сім’ї, ні друзів, взагалі нікого. Раніше я ще мріяв, що у мене щось вийде. А це я вже доколовся до того, що у мене залишилося тільки одне бажання - померти і зробити це не своїми руками. Була така порожнеча всередині.

“В своєму житті я плакав два рази: перший - коли померла мама, а другий - …”

У 2001 році померла моя мама. Я  був у в’язниці, коли мені це повідомили.  Після того випадку я плакав лише раз - у 2018 році, коли працював на чоловіка, в якого було семеро дітей.

Той чоловік був вірянином та запросто віддавав все тим, кому потрібно. Одного разу подарував свій диван малозабезпеченій сім’ї. Я запитував: “Як? У тебе ж самого велика родина - 7 дітей, мізерна заробітна плата, дружина постійно в декреті”. “Мені Бог дасть”, - відповідав він. Чоловік був готовий віддати останнє, а у мене це просто не вкладалося в голові. Коли прийшов додому, то мене “порвало”, я ридав і кричав не своїм голосом. Після цього я подумав, що не можу більше вживати, красти чи брехати. Я розумію, що є люди добрі, чуйні, готові допомогти, але такого як він, я раніше не зустрічав. 

фото тематичне

“Коли читав цю книгу, ненавидів всіх: автора, видавця, та того, хто мені її дав”

Коли я був в наркодиспансері, якось попросив у психологині книгу, аби почитати. Вона привела мене до себе в кабінет і говорить: “У мене багато книг, але немає жодної, щоб дати тобі, все із психології”, - а потім каже: “Я тут маю повернути книжечку колезі. Я попрошу, щоб він ще трішки почекав”. І вона дала мені цю книжку -  “Коли ти поруч” Світлани Талан. “Сопливий романчик” у м’якій обгортці, українською мовою. Я в житті багато книг прочитав: класику, геніїв. Але все російською, українською якось “не заходило” мені.

Коли я почав читати “Коли ти поруч”, я ненавидів все: автора, видавця, нашу психологиню, того, хто їй дав цю книгу. Мене “розривало на частини”, було настільки важко. Я не прочитав - я прожив цей роман. Жодна книга до цього так не западала мені в душу. 

У романі Світлани Талан “Коли ти поруч” йдеться про молоду медсестру, від якої відвернулися всі, через те, що вона захворіла на СНІД коли намагалася врятувати постраждалих в аварії людей. 

“Найбільше мені допомогла група Анонімних Алкоголіків”

фото тематичне

Та ж психологиня з диспансеру сказала мені, що в Черкасах є група Анонімних Алкоголіків.  Перед цим я спробував і реабілітаційні центри, і кодування -  все, що можна, але марно. Тільки група Анонімних допомогла мені: я повністю тверезий уже рік і десять місяців, починаючи з першого дня, коли прийшов до них. 

Спільнота Анонімних Алкоголіків існує з 1935 року. На сьогодні, немає нічого кращого і сильнішого для боротьби із залежністю.  Анонімні - це співдружність, ми самі збираємося, самі себе забезпечуємо, ніхто нікого не змушує та нічого не вимагає. Хочеш - роби, не хочеш - не роби. Все. 

Програма Анонімних на все життя, адже залежність залишається назавжди. Це не виліковується, так само як ВІЛ. Тому допомога залежній людині потрібна постійно. Якщо “вмикається” тяга до алкоголю чи наркотиків, людина сама її вже не зупинить.

В Анонімних Алкоголіках можна цьому протистояти,  але тільки якщо людина сама того захоче і щось для цього робитиме. Усі спроби батьків чи соціому щось зробити замість залежного призводять тільки до негативних наслідків. 

“Мені довелося навчитися жити інакше, тепер я намагаюся допомогти й іншим”

фото тематичне

Мені запропонували працювати регіональним представником в благодійній організації “Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю” (ВОЛНА). Я бачив наскільки принижують права наркозалежних. Наскільки це “забиті” та налякані люди. Я й сам раніше був таким. Наприклад, коли бачив поліцейського мене починало трусити, хоча я навіть нічого протиправного не робив. А про те, щоб розмовляти з представниками правоохоронних органів, я навіть і подумати не міг. 

Зараз же я зрозумів, що можу долати свої страхи. Потім у мене з’явилися стосунки, охопили почуття. Будь-яка складність уже не лякала, а навпаки притягувала, викликала інтерес. 

Людині, яка не жила в соціумі 10-15 років, майже неможливо туди влитися. Наприклад, у мене і досі проблеми з комп’ютером, а зараз “куди не плюнь” - всюди потрібні знання ПК. 

Залежні, переважно, вміють тільки красти. Звичайно, є програма ЗПТ (замісна підтримувальна терапія), не треба вигадувати, де знайти грошей на “дозу”. Але влаштуватися на роботу більшість з них теж не може. Поговорити з роботодавцем, який гарно одягнений та спілкується без “матів”, уже велика проблема. На залежному стоїть клеймо “наркоман”. І дискримінація не уникнути. 

Це в’язниця в якій живе залежний. Де б він не був. В’язниця в його голові, в суспільстві. І вирватися звідти дуже важко. Часто кажуть, що для того, аби позбавитися залежності потрібна просто сила волі, але в основному суспільство не розуміє, наскільки серйозною є ця хвороба. 

Мені довелося навчатися того, як правильно жити, спілкуватися, вирішувати питання і проблеми. А тепер я намагаюся допомагати й іншим людям робити перші кроки для реабілітації. 

Основна проблема зараз в тому, що немає державної програми для залежних людей, у тому числі й від наркотиків. Наприклад, в Європі та Америці держава співпрацює з реабілітаційними групами і надає залежним альтернативу: або сидиш у в’язниці або відвідуєш Анонімних.

У нас же навіть теоретичних програм немає. Це все розробляють благодійні фонди та організації. Навіть палати психосоціальної реабілітації залежних закривають. В Україні таких було дві. Одна в Полтаві, там просто скоротили персонал, а ту що в Черкасах закрили. 

Немає і жодних молодіжних програм. Сьогодні в Україні знизився У нас уже в 11-12 років починають пробувати наркотики, раніше це було в 15-16 років. Все впирається в соціальні моменти: державі начхати, батькам ніколи, бо треба якось виживати. Але найперше - це наш менталітет: головне забезпечити дитину житлом, їжею та одягом, а про виховання можна забути.

“Я кайфую від того, що тверезий”

фото тематичне

Я змінив все, що можна в собі змінити і продовжую рухатися в тому ж напрямі. Я кайфую від того, що тверезий. Тепер у мене виникають не “проблеми”, а “завдання”. По суті, це однакові речі, але назви інакше і ставлення до цього теж зміниться. Від проблем я тікав, ховався, а завдання можна вирішувати або відкладати. Це все завдяки програмі Анонімних Алкоголіків. 

Я навчився жити сьогоднішнім днем і сприймаю світ на 100%: відчуваю біль на повну і радію також. Раніше все було розмитим, я жив відсотків на 5-10, адже майже постійно був під дією алкоголю чи наркотиків. 

Радість і задоволення можна знайти у всьому, навіть у найгіршому дні. Я сам обираю, яким у мене буде настрій сьогодні і дякую за те, що живий і тверезий. Я вже не уявляю свого життя без соціальної роботи, тому навіть хотів би відкрити благодійну організацію. 

Зараз у мене чудові стосунки з сестрою, ми з дитинства звикли триматися один за одного. А в групі Анонімних я познайомився зі своєї майбутньою дружиною.

Всі тим, хто зараз бореться із залежностями, я б хотів сказати, що самому  дуже важко впоратися зі своєю проблемою. Необхідна допомога. Якщо у мене болить зуб, то я йду до стоматолога. Так і тут - потрібна допомога спеціалістів, головне не зупинятися і пробувати. 

Підготувала Інга Голик

Коментарі

Вгору