Злодійський, Чорний та Трипільский гостинець: давні шляхи Черкащини

15 серпня 2015, 19:52

1

Перші справжні шляхи з’являються в Україні та на Черкащині, зокрема, з появою найдавнішого гужового (сани та волокуші), колісного та верхового транспорту в епоху пізнього неоліту – ранньої бронзи, а отже у V-III тис. до Р.Х., інформує Рідна Черкащина з посиланням на Службу автомобільних доріг у Черкаські й області.

Таким чином, цей процес став можливим, передусім, з поширенням на території України свійського бика і використанням його як тягла (трипільські санчата), появою перших колісних транспортних засобів у час ямної культури (III тис. до Р.Х.), що добре фіксується археологічними засобами, а також з одомашненням коня і використанням його як верхової тварини.

Отже, найдавніші справжні шляхи Черкащини мали бути залишені племенами трипільської, середньостогівської, ямної та деяких інших культур епохи ранньої бронзи. Особливо перспективним, для цього періоду, може бути дослідження шляхів досить рухомого населення ямної культури, напрямки їх шляхів могли б бути визначені за розміщенням тисяч курганів цього часу. Передусім, це мають бути ділянки вододілів, освоєні людиною для пересування ще з палеоліту, позаяк обводнені і вкриті рослинністю долини рік були ще важкопрохідними і дороги другорядного значення з’являються у них лише дещо пізніш.

2

У наступні епохи середньої та пізньої бронзи (вік колісниць) ситуація з шляхами залишається подібною до ранньобронзової.

В епоху раннього залізного віку, а саме в кіммерійський та скіфський час, індикаторами давніх доріг і далі залишаються ланцюжки курганів вздовж них, тепер уже скіфських, а також численні городища цього часу, в’їзди в які також маркують початок шляхів (зокрема, на Черкащині це чорноліське городище у с. Залевки, скіфське Мотронинське городище тощо).

Епохою, від якої дійшла порівняно велика інформація про тогочасні шляхи, є давньоруський час. Численні городища, давньоруські міста і дніпровські броди, розриви у трьох відомих на Черкащині Змійових валах (Посульському, Дніпровському і Пороському) добре маркують напрямки основних шляхів, назви найважливіших з них дійшли до нас у літописах: Соляний, Залозний (Залозник), Злодійський (останні проходили і територією Черкащини) та ряд інших другорядних. Частина цих шляхів продовжують існувати і в наступні століття.

3

Наприклад, Злодійський шлях, котрий проходив через Черкащину по так званому Бориспільському степовому коридору ще з часів епохи бронзи (про що свідчать численні ранньобронзові та скіфські кургани обабіч нього), з давніх давен служив для просування степовиків у лісостеп, а у давньоруський час по ньoму зі степу вторгалися різноманітні “таті” (печеніги, половці та ін.). По його трасі нині проходить автодорога Київ-Кременчук.

 

За часів Великого Князівства Литовського за рахунок держави, при участі місцевого населення, для руху гужового транспорту споруджувалися гостинці – широкі биті або возові шляхи з упорядкованою проїзною частиною, як правило, обсадженою з обох боків деревами. Як свідчить сама назва гостинця (від слова “гость” — мандрівний купець) – це були головні торгові магістралі, що сполучали великі міста князівства та сусідніх країн. Однак на Черкащині цього часу вони поки невідомі, можливо, через постійну загрозу татарських набігів.

В епоху козаччини найзначнішим, найдовшим шляхом краю вважався Чорний шлях (турец. Кара-Іслах), він же Польський, що брав початок від Перекопу і тягся на північний захід аж до Варшави, двома своїми розгалуженнями перетинаючи нинішню Черкащину по вододілах поблизу Шполи, Лисянки та Умані. Цей шлях використовували кримські татари для грабіжницьких набігів на Україну. Відгалуженням Чорного був Кучманський (Шпаків) шлях, який відокремлювався біля верхів’я Інгулу і прямував до м. Бар через Уманщину.

Були й шляхи місцевого значення. Зокрема, на лівобережній Черкащині для цього часу непогано збереглися ділянки так званогоЛубенського шляху, який має вигляд насипу близько 1 м заввишки та 10 м завширшки, котрий у радянський час охоронявся як військовий об’єкт для проходження танків на випадок війни, а нині руйнується безконтрольним забором грунту.

Під Каневом проходив відомий вододільний Серпяжин шлях, котрим везли на поховання на Чернечу гору Тараса Шевченка. Нині й досі у межах Канівського історико-природничого заповідника існує урочище Серпяжине. Кривошарівський і Удицький шляхи проходили у XVII ст. через Уманщину. Монастирський шлях – вів від Мошногірського монастиря до с.Мошни і далі до Дніпра.

Основними дорожними артеріями України і Черкащини XVIII – початку XX ст., зокрема, була ціласистема т.зв. “битих шляхів”, що використовувались подорожніми і чумаками, значна частина яких всього кілька десятиліть тому була заасфальтована. До них належать Трипільський гостинець (Київ-Трипілля-Канів-Черкаси),Брацлавський гостинець (Брацлав-Звенигородка-Черкаси),Переяславська дорога, ймовірно, наступниця Залозного чи Злодійського шляхів, котра з’єднувала Переяслав і Кременчук, відома у кінці ХІХ – початку ХХ ст. як Стовпове, засвідчене ще картами XVIII ст. Щодо Стовпового, то ще у середині 1960-х рр. це був часто заглиблений (1м і більше) типовий битий шлях, поверхня якого була надзвичайно твердою, “вбитою”, заїждженою до чорного кольору з антрацитним блиском.

Цей час був представлений на Черкащині також торговими трактами,наприклад, Паволоч-Вороне-Буки, Чигиринський тракт, що вододілами сполучає Черкаси й Чигирин, чумацькими шляхами (Володарка-Бузівка-Умань), чумацькими селами (Орли на Лисянщині), чумацькими стоянками (Куклювата Балка на Чигиринщині), корчмами (с.Роги на Маньківщині), митницями (хут.Митниця на Шполянщині) та ін.

Від цього ж часу збереглися також і низка давніх шляхів у долинах рік (наприклад, вздовж Тясмина із Суботова до Чигирина або з Черкас до Крилова під високим берегом Дніпра), напрямки яких часто маркують численні узвози з промовистими назвами, наприклад, Кривошиївський, Хаблівський, Пітівський, Левківський, Мудрівський та ін. на Чигиринщині. Хоча в долині Дніпра більшість із цих шляхів уже знищена каскадом водосховищ, але їх ще можна подекуди простежити на старих топокартах, або ж інколи, під час падіння рівня води на водосховищах, побачити на власні очі, як це доводилося авторові, у вигляді розмитих насипів, вимосток і підсипок з каменю, цегли, гравію або ж рівних смуг грунту, обсаджених корчами напівзотлілих верб. Іноді на цих дорогах ще помітні навіть рештки старих дерев’яних мостів через Дніпрові протоки.

Існувала також величезна кількість дрібних ґрунтових доріг місцевого значення (путівців), більшість з яких або ж зникла в результаті перепланування угідь, або були забруковані чи засфальтовані у ХХ ст., або ж і досі існують, розбиті важкою технікою. Окремі з них, що вели до значущих об’єктів, хоча і занепали і заросли, але ще й досі помітні в рельєфі. Деякі й досі ще зберегли власні назви (Стрілиця, що вела до Мотронинського монастиря), хоча назви більшості з них вже забуті. Місцерозташування та назви подібних доріг часто можна встановити з архівних джерел ХІХ-ХХ ст. та у результаті опитування окремих старожилів, кількість яких швидко зменшується.

Станом на 1940 рік абсолютна більшість шляхів України і Черкащини були грунтовими дорогами. Лише близько 10% доріг України мали тоді тверде покриття, на Черкащині останні були представлені бруківками 1920-30-х років, котрі й досі зв’язують багато сіл у більш західних районах області. У самому м.Черкаси центральні вулиці були замощені цеглою.

Найінтенсивнішими темпами дороги в Україні, і на Черкащині зокрема, будувались у 1960-70-і роки. Яскравим прикладом шляхобудівного подвижництва слугує, зокрема, праця Новомиргородської шляхово-експлуатаційної дільниці ШЕД-722, яка під керівництвом інженера-шляховика, мостобудівника, відомого громадського діяча і дисидента Степана Кожумяки (у 1932-37 рр. – лінійний інженер на будівництві автошляхів у Черкасах) за 7 років ударної роботи (1955-1961) проклала автомагістраль Черкаси-Умань-Гайсин-Брацлав по трасі колишнього Брацлавського гостинця.

Окремим, але не менш важливим типом шляхів, були водні шляхи України, найбільш відомим з яких був славнозвісний “Шлях із варяг в греки” він же Грецький шлях або Гречник, він же “Austrvegr” (“Східний шлях”) скандинавських саг, що перетинав Черкащину і функціонував у ІХ-ХІІ ст. Ці шляхи служили з найдавніших часів, здавна на них губилися різноманітні артефакти, цінні вантажі (відомий Піщанський скарб античних бронз у торф’янику р.Супій на Черкащині), тонули плавзасоби (човни-довбанки з деяких малих рік, козацькі чайки, рештки корабля з Червоної Слободи, знайдені 2012р.). При цьому водні шляхи могли слугувати як влітку, так і взимку (санний шлях).

5

У козацькі часи водними шляхами слугували ріки Дніпро (запорожці його так і звали: Козацький Шлях), його притоки – Тясмин, Рось, Сула, Супій, а також притоки Синюхи – обидва Тікичі, Велика Вись, Ятрань. Крім того, враховуючи більшу обводненість нашої території ще в недалекому минулому та використання для пересування порівняно невеликих човнів, транспортними артеріями могли слугувати і більш дрібні річки, котрі нині ледь течуть або й висохли. Перспективність обстеження усіх цих рік підтверджує результативність багаторічних досліджень Запорізької підводної археологічної експедиції на запорізькому відрізку Дніпра. Щодо цього, то водні шляхи Черкащини є ще абсолютною білою плямою, нерозграбованим поки що скарбом.

Таким чином, дана тематика є цікавою і перспективною як для України в цілому, так і для Черкаського краю зокрема. Досі ця галузь історії не притягувала серйозної уваги українських дослідників. Причини цього полягають у відсутності розробленої методики дослідження та браку коштів, необхідних для суцільного обстеження територій, на подолання великих відстаней під час експедицій і для використання засобів сучасних природничих наук.

Михайло Сиволап, археолог, краєзнавець

Коментарі

Вгору