Неповторність міст найчастіше сприймається через призму їхньої архітектури, — за влучним висловом англійського письменника Гілберта Честертона — „азбуки гігантів, набору найбільших знаків, якими коли-небудь послуговувалося людство“.
А сказані ці слова були вже на початку ХХ століття, коли оригінальність кожної громадської будівлі у кожному великому місті відходила у минуле. Натомість розпочиналося торжество „типових проектів“, які найповніше реалізувалися у містах СРСР. У величезній країні робити архітектуру неповторною зодчі не мали часу, та, власне, ніхто від них того й не вимагав. Вдалі проекти й справді ставали „наборами“, потрібні готові об’єкти просто копіювалися ще в якомусь місті: одному, другому, п’ятому… Ось тому далеко від Черкас ви могли б побачити і наш Будинок рад, і Головпоштамт, і навіть старий корпус 17-ї школи, інформує "Рідна Черкащина" із посиланням на "Акцент".
На “експорт”
Головпоштамти в містах Союзу справедливо вважалися їхніми візитівками. Як не як, а місце, відвідин якого не уникав жоден прибулий, адже тут і телеграф, і переговорний пункт, і „посилочна“. Попри те, що Черкасам як облцентру вже 10 виповнилося, гідним цього статусу відповідним об’єктом місто похвалитися не могло. Пошта — як колись одноповерхова, з комірними вагами у напівпідвалі, одним-єдиним віконцем для телеграм. Звідси тіснява, дискомфорт і провінційність як висновок.
Але від 1963 року працівники місцевої поштової служби вже, принаймні, не червоніли перед гостями, адже мали аргумент: на розі Шевченка-Свердлова починали здійматися масивні рештування. Там щойно фінішувала котлованна стадія будівництва нового Будинку зв’язку і над поверхнею візуалізувалися бодай розміри надважливого у ті часи комунікаційного центру.
Його відкрили напередодні Першотравня у 1965-му. Існувала в країні така традиція „приурочення“, якої свято дотримувалися скрізь. А цікавий наш Будинок зв’язку тим, що він справді стовідсотково наш. Його проект народився не десь у столицях, а в черкаському філіалі „Діпроцивільпромбуду“. Авторами стали архітектор С.Рець і конструктор І.Бравер, побудував його колектив БМУ-1 тресту „Черкасжитлобуд“.
І ось тут маємо той рідкісний випадок, коли ми не запозичили проект, а навпаки. Наш Будинок зв’язку видався настільки продуманим та функціональним, що пізніше такі самі побудували в шести містах країни, із них — чотирьох у республіці: Запоріжжі, Миколаєві (на фото праворуч), Сумах і Лисичанську. Різнилося лише мозаїчне панно на куті, але треба ж було місцями хоч трохи чогось свого додати.
Серійна краса
Зі школи, напевне, й розпочнемо, адже в контексті „типових“ її розпочали будувати першою. Ще донедавна вважав, що корпус на Хрещатику є ексклюзивним, суто черкаським (адже всі пізніші школи нашого міста точно мають близнючок), та ба — й цей також не виняток.
30 жовтня 1955 року на першій сторінці „Черкаської правди“ з’явилося радісне повідомлення: „На вулиці Урицького розгорнулися будівельні роботи по спорудженню нової чотирьохповерхової середньої школи на 880 місць“. 600 робітників із БМУ-1 тресту „Черкасжитлобуд“ у дві, а то й три зміни, працювали в складних умовах. Зокрема, через брак необхідної техніки цеглу на поверхи доводилося носити у рюкзаках, а будмайданчик нагадував болото. Але молодий обласний центр потребував великої школи, і потребував якнайшвидше. Тому попри не те що дефіцит, а практично відсутність кранів, місити багнюку роками ніхто дозволити собі не міг. Вже 1 вересня 1957-го будівельники передали ключ від школи-красуні її першому директору Антону Гнатовичу Янчуку.
І окрім керівників, наврядчи хто тоді тут знав, що й кількома роками раніше, й пізніше, такі самі школи з’являться ще у 22 містах країни. А чи й справді однаковісінькі — порівняйте на прикладі середньої школи №51 у Сєвєродонецьку (на фото ліворуч), відкритої 1 вересня 1963 року. На жаль, вже на початку наступного десятиліття із гарною шкільною архітектурою майже ніде в Союзі не морочилися, як і з головним матеріалом для такої — червоною цеглою. На потік стали „білі“, а згодом і панельні „вулики“. І тут вже про неповторність точно не йдеться.
Прибалтійська метаморфоза
Історія спорудження Будинку торгівлі надто довга, від задуму до втілення вона тривала мало не 20 років, тож обмежимося лише контекстом. Щоправда, дуже хочеться нагадати, що наприкінці 1950-х головний магазин області планували збудувати на тому місці, де давно вже обласна бібліотека ім. Т.Г.Шевченка. Ну це так, з цікавинок.
Отже, вже усередині 1960-х архітектори О.Кедріновський та Л.Дживаян запропонували проект універмагу „Черкаси“. Але не зроблене вчасно рідко реалізується у вигляді початкового задуму. Коли у 1975-му об’єкт, нарешті, почали будувати, його паспортний вигляд вже був цілковито іншим. І не дивно, адже спроектували „БТ“ аж у Латвійському філіалі інституту „Гіпроторг“ Мінторгу СРСР.
Мені складно оцінювати аж таку оригінальність проекту, втіленого через чотири роки. Зовні в ньому нічого особливого, хіба що стіни другого поверху облицювали анодованим алюмінієм, який, давно бруднючий, тепер завбачливо схований за рекламними щитами. Але „прикол“, як то кажуть, в іншому: Будинок торгівлі був „списаний“ латвійцями зі свого Музею революції у Ризі, що тепер є Музеєм радянської окупації (на фото праворуч). Від наших зодчих чув, що в такий самий спосіб прибалти впарили свій алюмінієвий кубик ще кудись, але наразі фотографічних свідчень цьому не маю. А ризький музей — ось він, в усій своїй анодованій красі.
Адміністративна цілина Бровкіна
Будинок рад — іще один об’єкт тих років із порівняно невеликим „порядковим номером“. Сьогодні до нього така увага, яку він знав хіба коли зводився на розчищеній від рундуків старій базарній площі. Напевне знаєте чому: вся адмінбудівля була тоді розцяцькована радянською символікою, а з нею, як відомо, ми тепер завзято боремося. Та „титул області“ цікавий не цією обставиною, в ті часи усі владні бастіони прикрашалися зірковим та серпасто-молоткастим декором. Просто ми вважаємо її оригінальною, а насправді таких самісіньких „домсовєтов“ по Союзу наштампували чи то 13, чи 15 штук. Десь третина з них, як наприклад у Запоріжжі чи Херсоні, мають певні відмінності, але більшість таки — один в один з нашим. Мало того, скрізь перед ними росли чи ростуть ялини, а на площі стояв чи стоїть Ленін, теж типовий. Черкаський, щоправда, мав одну особливість, але на неї мало звертали увагу. Хто пам’ятає — тутешній Ілліч не мав піджака і був вбраний у пальто поверх жилетки. Ну та не про нього мова, хоч колись за цю аскетичну розхристаність вождя скульпторові трохи перепало.
Адміністративну п’ятиповерхівку із майже 100-метровим фасадом на початку 1950-х розробили в Ленінградському інституті проектування комунального будівництва. За потреби на цю інформацію ви обов’язково натрапите. Та наврядчи дізнаєтеся прізвище автора базового проекту, бо так вже велося в Країні Рад: все — колгоспом, індивідуальність категорично не віталася.
А був ним ленінградський архітектор Микола Федорович Бровкін (роки життя — 1916-1986). Повернувся чоловік з війни, перепочив трохи, та й взявся до роботи. А з часом переміг у державному конкурсі на кращий проект такого ось будинку влад. Справді, влади відтоді змінилися і тут, і там, та „адміністрації“ Бровкіна служать. Опробовані на місці дещо меншими як міські райради, згодом поширилися вони країною й окрасили Липецьк, Пензу, Орел, Балашово… Ну й Черкаси, звісно, також.
Вулики культури
Насамкінець — ще одна титульна будівля Черкас. Знана вона далеко за межами України, і тим особлива. Бо „зірок“ там за 35 років — було й було, і всі ж потім згадували гастролі у Черкасах. Йдеться, звісно, про ПК „Дружба народів“. Що, його проект теж „списали“? Ну як би це… Лише концептуально.
Жив собі колись то у Франції, то в Швейцарії, великий дивак на прізвище Ле Корбюзьє. Архітектор, зрозуміло. Свого часу, ще до війни, він розробив проекти будинків-вуликів, може й справді розглядаючи бджолині рамки. Спочатку за вказівкою Шарля де Голля їх, як соціальне житло, почали будувати у Франції, потім у промислових районах Італії, пізніше — в Югославії, а ще згодом в СРСР. І тут їх назвали „хрущовками“. Корбюзьє увів в архітектуру поняття „мінімальне житло“ та „житлова одиниця“, і хоч був чоловіком вельми забезпеченим, сам теж мешкав у такому „модулі“. Щоправда, індивідуальному й на березі Середземного моря. Згодом принцип розумного мінімалізму відкрив перед видатним урбаністом нові горизонти ідеї: це ж можна не лише житло робити „стільниковим“, але й будь-які будівлі! Складай модулі в нові конфігурації, трохи змінюй фасади, грайся з висотою, пропорціями, матеріалами…
З того часу, тобто вже з 1950-х, його концепція соціально-культурного будівництва стала домінуючою в усьому світі. Ну якщо чесно — в другому, а то й третьому (колись так і казали: „країни третього світу“, тобто небагаті, але зазвичай дуже залюднені). І коли б за посередництва інтернету вам спало на думку ознайомитись із цією складовою спадщини Ле Корбюзьє, ви б обов’язково щось — та й упізнали…
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
