У залі Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка того вечора майже не було вільних місць. Люди приходили різні - ветерани, студенти, волонтери, родини військових, чиновники, молодь. Хтось ішов на сучасну «Енеїду», хтось - підтримати ветеранів, які виходять на сцену після фронту, а хтось просто хотів зрозуміти, чим сьогодні живуть люди, які повернулися з війни.
Та вже за кілька хвилин після початку стало зрозуміло: це не просто вистава і не чергове сценічне переосмислення української класики.
На сцені - військові й ветерани, які пережили фронт, втрати, поранення, контузії та складне повернення до цивільного життя. У їхній «Енеїді» Котляревський переплітається з особистими історіями війни, а за жартами, піснями й гротеском стоять цілком реальні спогади про окопи, евакуації, страх, втому і спроби навчитися жити далі.
Вистава постійно тримала зал у напрузі. У сценах звучав народний гумор, колядки, жива українська музика, але за кілька хвилин після сміху глядачі вже мовчки ковтали сльози від монологів про втрати, фронтову самотність чи повернення додому після війни.
Наприкінці вистави зал підвівся. Черкасці кілька хвилин аплодували стоячи, кричали «Браво!» й несли акторам квіти.
Перед початком вистави співзасновник «Театру ветеранів», начальник відділу комунікацій командування Сил територіальної оборони ЗСУ Олексій Дмитрашківський повідомив, що цього вечора постановку присвячують загиблому черкасцю Володимиру Мукану.
- Сьогоднішній виступ присвячений нашому побратиму Володимиру Мукану. Він починав службу саме у підрозділі ТРО Медіа, очолював перший інформаційний загін, який працював на Харківщині. Для нас честь присвятити йому цю виставу, - сказав Дмитрашківський.
Також він звернувся до міської влади та керівництва школи з ініціативою присвоїти одному із закладів освіти ім’я загиблого військового.
- Для мене він справжній герой, - наголосив він.
Сам проєкт «Театр ветеранів», як розповів Дмитрашківський під час панельної дискусії наступного дня у Morris Space, народився майже випадково.
Одного разу після нічної роботи над важливим проєктом військові з підрозділу ТРО Медіа вийшли купити солодощі й побачили у підземному переході ветерана на візку, якому ніхто не допомагав спуститися сходами.
- Люди проходили повз і робили вигляд, що не бачать. Це дуже тригернуло. Ми допомогли хлопцю, а потім почали говорити про те, як суспільство часто не помічає ветеранів і не розуміє їхніх проблем, - згадує він.
Саме тоді виникла ідея створити театральний проєкт для ветеранів. Спочатку учасники вчилися писати п’єси під керівництвом драматургів, а згодом почали створювати вистави на основі власних історій.
Так народилася і «Енеїда».
- Ми взяли класику і вплели в неї історії наших ветеранів. Це сьогодні флагманська вистава театру. Театр ветеранів - не про жалість. Це про неймовірну жагу до життя, - каже Дмитрашківський.
За його словами, робота над постановкою тривала майже півтора року. Для багатьох учасників це була не просто творча робота, а частина реабілітації.
- Перші місяці люди після контузій і поранень банально вчилися падати, тримати рівновагу, рухатися на сцені. Але сьогодні вони вже вірять у себе, - додає він.
Одним із акторів вистави став ветеран Роман Трохименко. Під час панельної дискусії він говорив не стільки про сцену, скільки про атмосферу, яку знайшов у театрі.
- Я отримую тут велику втрачену частину свого життя. Ту величезну теплоту, яку колись мав у молодості. Тут люди всі різні, але настільки ж глибоко справжні й теплі, - розповів він.
За словами ветерана, саме справжність і відсутність фальші стали для нього найціннішими у колективі.
- Я фактично потрапив у ту ж атмосферу, яку давно втратив. Це дуже щиро, дуже по-справжньому, - каже Роман.
Однією з найемоційніших учасниць дискусії стала ветеранка та військова медикиня Наталія Плохотнюк. Вона воювала ще з 2014 року, а після початку повномасштабного вторгнення знову повернулася на фронт.
Під час зустрічі жінка згадувала, як у перші дні великої війни виводила людей із Гостомеля лісовими дорогами, які знала завдяки багаторічному захопленню військово-історичною реконструкцією.
- Люди намагалися вирватися з того пекла, а ми їхали туди, - розповідала вона.
Участь у театрі, каже Наталія, стала для неї значно більшим, ніж просто творчістю.
- Спочатку це була втеча від самотності. Жінка з війни не повертається повністю. Як би не говорили про психологів чи реабілітацію - частина тебе все одно залишається там, - зізнається вона.
У театрі, каже ветеранка, вперше за довгий час з’явилося відчуття, що не потрібно грати роль чи приховувати свої травми.
- Тут ніхто не дивиться, що ти повністю сива, що тобі за 60. Тут ти серед таких самих людей. І це колосальна підтримка. Можливість бути собою. Не треба весь час прикидатися, - говорить Наталія.
Показ у Черкасах відбувся за підтримки МХП, Благодійного фонду «МХП-Громаді» в межах програми підтримки військових, ветеранів та їхніх родин «МХП Поруч» і Черкаської обласної військової адміністрації.
Голова Ради розвитку громад фонду Тетяна Волочай наголосила: мистецтво сьогодні стає одним із важливих інструментів підтримки ветеранів.
- Це терапія через мистецтво. Робота з дуже тонкими матеріями, які дають дуже конкретні практичні результати. Ми підтримували Театр ветеранів ще з моменту його створення, коли це був ще експеримент і ніхто не знав, що з цього вийде, - розповіла вона.
За словами Волочай, після того, як команда фонду побачила фрагмент «Енеїди» під час одного із заходів, у Каневі виникла ідея створити власний театр ветеранів.
- У головах кількох людей одночасно виникла думка: у Каневі має бути такий театр. І навколо цього об’єдналися ветерани, психологи, режисери, мистецький коледж, громадські організації, місцева влада. Це стало справжньою синергією громади, - каже вона.
Тетяна Волочай переконана: такі проєкти сьогодні важливі не лише для самих військових, а й для суспільства загалом.
- Ми живемо в епоху постправди, величезної кількості інформаційного шуму й штучності. А тут - жива правда. Люди виходять на сцену і говорять про те, що пережили насправді. І це дуже відчувається, - зазначає вона.
Вона також висловила сподівання, що після гастролей київського «Театру ветеранів» подібний проєкт з’явиться і в Черкасах.
- Я дуже мрію, щоб театр ветеранів народився і тут. Бо це не про сцену заради сцени. Це про повернення людини до життя і до громади, - сказала Волочай.
Наступного дня після вистави у Morris Space відбулася панельна дискусія за участі акторів, ветеранів, організаторів та глядачів. Черкасці мали змогу поставити запитання учасникам проєкту, подякувати їм за відвертість і більше дізнатися про те, як театр допомагає військовим переживати травматичний досвід та адаптуватися до цивільного життя.
І, мабуть, головне, що залишилося після цієї «Енеїди», - не сам сюжет Котляревського, а відчуття живої людської сили. Людей, які пройшли війну, втрати й біль, але все одно вийшли на сцену - жартувати, співати, говорити про найважче і вчитися жити далі.
Реклама
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
