Групу підтримки батюшки з Московського патріархату в селі на Черкащині називають “сепаратистами”

26 травня 2015, 09:50

628164_1_w_300— Наша церква засновувалася як українська, а батюшка зробив російською. Ми перевели її назад. Тоді з молоді приходили одиниці. Тепер усі йдуть, — розповідає 58-річна Лідія Солдатова із села Велика Севастьянівка Христинівського району на Черкащині. У лютому селяни на громадських зборах вирішили перевести церкву з Московського патріархату в Київський. Служити запросили 23-річного Назарія Чайковського. Попередній священик Іван Стець, 60 років, відмовився переходити в інший патріархат, пише Gazeta.ua.

Село нараховує зо 3 тис. людей. Хрестовоздвиженський храм побудували у центрі на початку 1990-х. За парканом у дворі є трапезна та господарські споруди. Новий священик Назарій Чайковський приїхав з Київської області з дружиною та новонародженим сином. Винаймають хату.

У понеділок, 11 травня, по обіді на воротях до храму — замок. Біля сільської ради голова Василь Поліщук говорить з Петром Куциком та Петром Черненком. Кожен приїхав автомобілем.

— Вирішальну роль зіграла ситуація в країні. Москва нам не друг, — каже Василь Поліщук. — 12 лютого парафіяни зібралися у клубі. Батюшці пропонували перейти у Київський патріархат. Відмовився. Тоді з півтисячі чоловік більше 400 висловили йому недовіру на голосуванні. Кожен розписався у відомості. Приїздив благочинний з району. Мабуть, його захищати. Попросили не втручатися. Батюшка сказав, що не всі свої речі забрав із церкви і буде жалітися у прокуратуру. Потім написали в інтернеті, що "Правий сектор" церкву захопив.

Із сусіднього села їздив священик Київського патріархату. Перше богослужіння зробили за пам'ять Небесної сотні. Молилися під храмом, бо церква була закрита. Старий батюшка не давав ключів.

— Це давно назрівало. Було невдоволення батюшкою, — розповідає Петро Куцик, 49 років. — Того не буду відспівувати, бо до церкви не ходив. То ще щось. Тоді почався Майдан. У церкві півчі говорили: давайте відспіваємо за упокій Небесної сотні. Сказав, що треба дати імена, так — не відспіває. Тоді стали забирати хлопців у АТО. Не хотів благословляти. На Водохреще минав хати бідних. Якщо дитину в нього не хрестили, теж хату минав.

До чоловіків підходить чорнява жінка років 30. Не називається.

— У нас старша дитина була хрещена у Київському патріархаті. Меншу хрестити відмовився. Ще в одних людей була така ситуація, то перехрещували старше дитя.

— Хочуть купити хату і відкрити церкву московську. Піднімемо питання, щоб її в селі не було, — говорить 46-річний Петро Черненко.

Голова їде у справах. Чоловіки теж проща­ються.

67-річний Григорій Рак живе на вул. Комсомольська. Запрошує у двір. Кругом заасфальтовано. На гойдалці під деревами лежать газети. Чоловік — у кашкеті, руки темні від землі. Зве з городу дружину Ганну Федорівну, 60 років. Син воює у зоні АТО.

— По-старому наша вулиця Бандерівка зветься, — сміється Григорій Павлович. — Люди в селі розділилися. Групу підтримки батюшки у селі називають "сепаратистами". Ті кажуть: за півроку наші прийдуть, і ми вас стріляти будемо, різати. Батюшку не виганяли. Міг вибрати. На Водохреще ходив до тих, хто більше дає. На нашій вулиці у три хати зайшов. На зборах йому кажуть: батюшка, що ж ви не у всі хати заходили. А він: ноги болять. Хлопці-козаки говорять: батюшка, як болять, то йдіть з Богом. Він, може б, і пере­йшов, та зверху йому не дали.

Ганна Рак співає у церковному хорі. Її покійна мати Марія Куценко була старостою у храмі, коли в селі закладали церкву.

— Мама з батьком починали церкву у селі. Спершу служили у хаті. Тоді капличку зробили, молилися там, — розповідає Ганна Федорівна. — На будівництво храму відкрила рахунок на пошті, щоб туди люди клали гроші. А батюшці це не понравилося, так вони і не зійшлися. Маму зробили ворогом. Померла 29 грудня торік. Мєчтала, щоб церква назад перейшла у Київський патріархат.

Жінка йде мити руки. Запинає чисту хустку.

— Я просила батюшку: давайте помолимося за Небесну сотню. Він не хотів. А в нас син Майдан пройшов. Козак, присягу приймав. У "Правому секторі" воює на Донбасі. Ранений з осколком приїжджав, а нам не сказав. Побув тут день. Осколок не вийняв. Батюшка Назарій молиться зараз і за Небесну сотню, і за кіборгів, і за хлопців наших.

Невелика хата попереднього настоятеля храму Івана Стеця стоїть у центрі села, поблизу церкви. Перед нею від вулиці — клумба. У дворі під сараєм лежить купа дров.

— Заходьте, калітка відкрита, — іде Іван Васильович з хати. Високий, у спортивній кофті. На голові — священицька шапка. З-під неї вибивається сиве волосся. Фотографуватися відмовляється. — Я міг остатися. Та не можу бути сьогодні такий, а завтра такий. Бо Бог не руській, не український, не американський. Він — один.

Не став відспівувати Небесну сотню. Не можна казати: пом'яни Господи Небесну сотню. Можна казати: пом'яни Господи братів наших на Майдані невинно убієнних, і імена. Люди цього не зрозуміли.

Казали, що я носив гроші у Москву, що нарядив Путіна на войну. Я тут 25 років, побудував церкву. Філарет мене рукополагав. Але він тоді ще не був у розколі. Ми почали зводити храм 1992 року, а київський патріархат — з 1995-го. Тоді була одна церква. Філарет виступає за війну, просить в Америки зброю. Але священики мають уболівати за мир.

З городу приходить матінка Ольга Серафимівна, 57 років. Зупиняється за кілька метрів. Має довгу сукню та кофтину. Запнула хустку.

— Зробили це ті, хто в церкву зовсім не ходив. Їдуть на мотоциклі і кричать до людей, що за нами: Путін, забирайся геть! Сєпарами називають, — говорить. — Якось увечері викрутили лампу у дворі. Якийсь чоловік кричить під дверима: помираю, спасайте! Кажу: як ти переліз через забор, то живий був? Зараз міліцію визву. Втік.

Батюшка перед людьми клявся, що не носив гроші на Москву, що не винен у війні. Кажуть, що Бог наказує, кого любить. Обідно — будували все від підмурку, дома так не будували, як там.

"По-старослов'янському не понімали. Тепер люди довольні — все ясно"

— Три роки у пєвчих співаю, читаю Псалтир. Перейшла у хор до нового батюшки Назарія, — розповідає 58-річна Лідія Солдатова з церковного хору села Велика Севастьянівка. Запрошує до літньої кухні, тут готує їсти. — Не всі пєвчі перейшли. Кажуть: бо на українській правлять католики. В нас усе те саме, тільки на українській. По-старослов'янському нічого не розуміли. Коли взяла у руки український Псалтир, зразу почала читати. Мені легше.

— Люди мене питають: от що таке "акі пакі". Питали матушку, як чогось не розуміли, — каже Зінаїда Севастьянівна, 64 роки. Сапає на городі недалеко від сільського клубу. — Тепер люди довольні — все ясно. Всі народи спілкуються своєю мовою.

Поділитись

Коментарі

Вгору