“Люди нас не розуміють”: черкащанка розповіла, як це – бути мамою десятьох дітей

16 лютого 2021, 12:00

Євгенія Чернова - черкаска, яка вже два роки виховує десяток дітей. У неї немає нерідних - відміна лише у “біологічності” малюків. 

Як це - приборкувати серця прийомних дітей і бути для них “мамою не з народження” та як роблять боляче діти - вона розповіла журналістам “Про все”

Нещодавно у великій родині Євгенії народилася десята, найменша дитина. Однак це не завадило їй залишитися турботливою мамою та другом для дітей із відмінним ДНК. Хоча вона зізнається: своїх дітей потрібно любити більше, аніж небіологічних.

- Мрія про велику сім'ю - родом із дитинства?

- Я росла в багатодітній родині, виховувала своїх сестер. І хоч справ через це вистачало, мені хотілося мати велику сім'ю. 

Вперше про усиновлення я подумала, коли з подругами ходила у санаторій неподалік від дому. Там відпочивали діти, позбавлені батьківського піклування. Ми їм показували кіно, проводили виховні заняття. Бувало, прийдемо раз, два, а потім тижні 2-4 прийти не можемо через навчання чи інші обставини. А коли приходиш - усі діти біжать назустріч і кричать: “мама, чому ти не приходила?”. 

“Спочатку була боротьба за увагу і місце “любимчика” - діти ходили по п'ятах і щохвилини повторювали, що люблять нас”

- Як обирали діток, які стануть вашими?

- Ми хотіли брати лише маленьких дівчат, бо на той момент у нас було дві свої доньки. І по віку щоб діти здружилися, і друзі з Америки надсилали речі для дівчаток - сукні, костюми, комбінезони. Думала, що так своїх дівчат повдягаю - і буду дивитися, любуватимусь. 

Але ж ми дітей не обираємо. Коли прийшли у притулок, нам розповіли про діток, які тоді були і яких можна було брати в родину. А з 60-80 дітей у притулку “статусних”, яких можна забрати, є лише декілька.  

На момент, коли ми прийшли у притулок, там було 5 таких діток - 4 хлопці й дівчинка. Ми їх і забрали. Хоча нас готували до того, що діти складні. Найстаршому хлопчику було 12 на той момент. І нас попередили, що через своєрідний характер він може навіть відмовитися спілкуватися.

“Коли вчили перший вірш - старший сказав, що хоче назад у притулок, а не бути нашим”

- Що було найскладніше?

- Складно давалася дисципліна. Я, наприклад, просила дітей поводити себе тихіше, а малявка, якому було 5 років, у відповідь кричав, що я “какашка”, він мене не любить і до того ж лушперив ногами. 

Морально теж було складно, бо я уявляла, що візьму дітей - і вони всі мене полюблять. А на ділі виявилося, що не дуже й люблять, бо для них рідні мами й тата - найкращі. Андрій, який на той момент пішов у 6 клас, до потрапляння в нашу родину майже не вчився. Тому процес освіти нам теж дався не відразу.

Пам'ятаю, я умовляла його вивчити вірш у школу. Він вперся і постійно повторював, що не робитиме цього. Коротко кажучи, почався у нас скандал, і він каже: “Я повертаюсь у притулок”. Ну, кажу, вертайся - маєш право.

Він пішов нагору, сказав двом братам, щоб і вони збирали речі, бо всі повертаються у притулок. Якийсь час пробув нагорі, збирався, а потім спустився до мене і каже: “я вивчив вірш”. 

“Ми навчаємо дітей цінувати те, що вони мають. Тому що більшість людей навколо не можуть дозволити собі таке життя”

- Як рідні доньки відреагували на появу інших дітей у будинку? 

- Коли перші п‘ятеро дітей прийшли в сім‘ю, наші біологічні дівчатка Майя (ред. - тоді 3 роки) і Лєра (ред. - тоді 1 рік) дуже їх боялися. Майя на другий поверх, де дитячі кімнати й ігрова, декілька місяців навіть не піднімалася. Сиділа внизу на дивані з телефоном у руках і як тільки чула, що хтось іде сходами  - лякалася. Кричала: “Папа, дєті бєгут! А-а-а-а…”. 

- Когось із дітей любите більше, аніж інших?

- Ми всіх намагаємося любити однаково, але не виходить. Звісно, що в одязі, речах, їжі та іграшках ми нікого не виділяємо. Але частіше з собою на прогулянку чи в магазини я беру своїх дівчат - Майю і Леру. Тому що ми сім'я. 

Навіть на державних курсах перед тим, як стати ДБСТ (ред. - дитячий будинок сімейного типу), нас навчали: рідні діти - на першому місці. 

Я часто повторюю, що рідним дітям повинна забезпечити життя - бо їх народила і мушу дати все. А для інших я робитиму все, що у моїх силах. І до дітей із притулку я, мабуть, більш сувора - вони перуть свої шкарпетки самі, тоді як носки своїх дівчат я перу в машинці. Але ж у моїх дітей я буду завжди - якщо Мая чи Лера не вмітимуть варити борщ, я прийду і приготую його. А до всіх 10 піти не зможу. 

“Зараз діти вже не плачуть, коли я змушую їх вчитися - знають, що я з них не “злізу”

- Які встановили правила для дітей?

- Насамперед ми розділили територію: спальна кімната моя й чоловіка - це місце, куди вони не заходять. А другий поверх - їхня територія, тому за порядок на ньому вони відповідають самі. Були випадки, коли й ганчірками діти кидалися, і швабрами - не хотіли прибирати, бо “й так чисто”. Але зараз усе роблять без проблем.

Так само є обмеження й у часі - після 21:00 я проводжу час із чоловіком. Дітям пояснила, що до вечора весь час проводжу з ними, а увечері хочу побути з татом. Тому після дев’ятої вони граються у себе на поверсі або разом переглядаємо фільми.

Нагору, хоч це і дитяча територія, ми забороняємо носити їжу. 

Прибирання у нас кожен понеділок, середу та п'ятницю. За кожною дитиною закріплена зона, за яку вона відповідає. Наприклад, за кимось закріплений папуга - повністю догляд за ним, у старших дітей є менші, за якими вони слідкують - чи ті одяглися, поїли тощо. За кимось прикріплена ванна - прибирання у ній, за кимось - кухня чи коридор тощо.

- Похід у кінотеатр чи в магазин усією родиною - це складно?

- Думаю, що коли діти підростуть - буде легше. Але поки вони малі - одного роздягнути, другого вдягнути, третього повести у туалет, четвертого заправити тощо - це важко. Старші без проблем себе організовують, а з малявками - складно.

Ми намагаємося приділяти час усім, хоча я розумію, що дітям нас мало. Машини великої в нас немає, тому кудись частіше їздимо частинами - сьогодні беру з собою одних дітей, завтра - інших.

“Дітей потрібно розважати - самі гратися вони не вміють”

- Колись губили дітей?

- Колись Настя загубилася в філармонії на Різдвяній виставі. Я її довго не могла знайти. Дуже багато наших друзів  її шукали. Мене добряче перетрусило, бо за день до цього ще подивилася фільм «Хижина». У результаті Настя знайшлася на “віп”-місцях - сиділа в першому ряду і спокійнісінько дивилася виставу. 

Коли ми взяли перших п‘ятьох дітей, у нас їх стало семеро. Усі були малявками крім Андрія - їм було від двох до шести років. Ми їх рідко на когось із родичів лишали, бо діти були дуже неслухняні. Тому завжди возили їх із собою. І я постійно їх перераховувала, рахувала до семи. Особливо коли їздили на Дніпро. Чоловік з ними пірнає, бавиться у воді, а я сиджу на березі й рахую.

- Які колективні риси дітей вашої родини? 

- Вони всі “ябіди” у мене. Я спочатку сварила, бо негарно ж так робити. А потім зрозуміла, що це величезний плюс - я внизу готую обід, але завдяки “доносам” у курсі всього, що відбувається на другому поверсі між дітьми. 

“Ми з чоловіком дуже трусимося над дітьми - іноді навіть занадто”

- З чим довелося змиритися, коли ви стали батьками не лише рідних дітей?

- Насамперед - що в цих дітей уже є улюблені мама і тато - рідні. І хоч я для них теж мама, але вже на другому плані. 

Перша п'ятірка дітей, яких ми взяли з притулку, дуже тужила за рідними батьками. Настя, постійно говорила за них. Наприклад, прикрашаємо ми ялинку - величезну, пухнасту, дуже гарну - а вона каже, що у неї вдома таких три ялинки. Хоча я знаю, що нічого подібного в неї не було. Але дитина постійно буде на боці рідних батьків. 

Ще ми не маємо права забороняти дітям спілкуватися з родичами чи батьками. Виняток - якщо вони погано впливають на них. І бабуся двійнят Насті й Вані приходила щотижня. Врешті-решт ці діти пробули у нас рік. Можливо, через зустрічі з бабусею вони постійно хотіли до рідної мами. А, можливо, року не вистачило, щоб у нас виникла прив'язаність один до одного - навіть психологи кажуть, що вона формується роками. Тому діти з величезною радістю повернулися від нас у рідну сім'ю. Це також може траплятися у ДБСТ.

Діти з притулків дуже відрізняються від рідних - вони багато до чого непризвичаєні, у них було більш самостійне життя до потрапляння в родину. 

“Коли ми з чоловіком йшли на побачення з дітьми, знали наперед: які б діти не були - ми їх заберемо”

- Довіра у всьому - це про вашу родину?

- Наші стосунки з дітьми побудовані на довірі. Ми не перевіряємо листування у соціальних мережах, хоч і маємо право переглядати дитячі телефони, контакти тощо. Але ніколи цього не робили й думаю, що й не робитимемо.

Тільки Юлю, найстаршу дівчинку, я відразу попередила, що до незнайомих людей її не пускатиму - лише до тих, кого знаю. Це ми проговорили ще на перших побаченнях із нею. І хоч це Юлі не дуже сподобалося, вона стала однією з наших діток.

- Які дрібниці робили боляче до сліз, коли стала багатодітною мамою?

- Для мене всі діти - це не робота, а родина. І я до них ставлюся як до рідних, намагаюся дати все, приділити побільше часу. А вони все одно мені постійно говорять про рідну маму. І розумом розумію, що я для них теж мама, мене також люблять - а на серці боляче, що попри старання я все одно не найулюбленіша мама. Відчувала себе якоюсь прислугою, коли ми разом їли приготовану мною їжу, дітки бігають, одягнені мною, а в телефонній розмові до рідної матері кажуть: “забери мене, я хочу додому”.

“Ще на початку я боролася за право моїх дітей не здавати гроші у школу, на тумби й книжки, ремонт тощо. Але з часом зрозуміла, що моральних сил на це не вистачає - відвойовувати кожну дитину. І краще платити грошима, ніж здоров’ям”

- Ви колись відмовлялися від дітей?

- Ніколи. Коли ми з чоловіком йшли на побачення у притулок, знали наперед: які б не були діти - ми їх заберемо. Тому що я б не змогла поспілкуватися з дитинкою, погратися, а потім їй сказати: “ні, ми тебе не візьмемо”. Хоча це неправильно - тому що діти й батьки мають підходити один одному.

- Ваша родина зустрічалася з суспільним осудом через кількість дітей?

- Люди нас не розуміють. Варто сказати, що щось не виходить чи складно дається - відразу кажуть: “а нащо ти брав, якщо не справляєшся?”. 

Батьки нас розуміють. Але тато дуже жаліє мене - хотів, щоб я стала журналісткою. То він хоч і допомагає, але всі мої грамоти й нагороди з журналістики повиставляв і дивиться на них. Це його печаль. 

Часто люди говорять поза очі, що ми на дітях заробляємо гроші. По-перше, це неможливо - усі кошти ми витрачаємо на виховання і розвиток дітей. По-друге, навіть якщо це було б правдою - то я ж і виховую всіх десятьох. 

Єдина вигода з дітей - це будинок, тому що ми всі тут проживаємо на умовах спеціальної програми. Але разом з тим у мене є нерухомість, придбана ще до того, як ми взяли дітей із притулку. 

“Ми знали, на що йдемо.
Уже немає сенсу жалітися, що “важко”

Ці діти не випадково з'явилися у нашій родині. І я знаю, що вони для чогось прийшли у наше життя. Ми потрібні одне одному. 

Автор Аліна Євич

Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram

Поділитись

Коментарі

Людмила :

Дорогі батьки, ви знаєте, що Вами ми всі повинні гордитися, брати з Вас приклад і при кожній зустрічі до землі Вам вклонятися. Таких людей , на жаль, дуже мало, які все життя присвятили дітям ,і подарували чужим дітям теплу длмівку і сім’ю. А держава повинна не лише будинок, а й мікроавтобус Вам виділити, а ще кошти на відпочинок і т.і. Бо чи задумувався хтось з нас, ЩО це значить, ростити, любити і виховувати ДЕСЯТЬ прекрасних дітей, та ще й не всих своїх. Низький уклін Вам, і ще багато радості і енергії!!!

Вгору