“Я ніколи в житті не забуду облич військових, які врятували від загибелі”, – переселенка з Ізюму

22 квітня 2022, 14:28

Село Кам'янка, яке зруйнували окупанти

Вони - одні з сотен переселенців,які звернулись по допомогу до Черкаського Червоного Хреста. Альона, Зінаїда Олексіївна та маленька дівчинка Вероніка. Вони приїхали рятуватись від війни до Черкас звідти, де сьогодні найспекотніше.

Мати та донька - з Ізюму. Літня, згорьована жінка, - з його передмістя, села Камʼянка, що сьогодні не сходить зі стрічки фронтових повідомлень.

Вони дивом залишились живими і втратили все, що колись зігрівало, захищало, дарувало світлі емоції, складалось в архів добрих спогадів. Ці люди втратили своє минуле. Їхні помешкання схожі на згарища, і їх більше не існує.

"У Камʼянці у нас була затишна така хата. Ми її буквально перед війною перебудували для мами,- розповідає свою історію Альона (прізвище за її проханням не вказуємо). - Маминої хати вже немає. Залишився лише паспорт на неї… І лише стіни від того, що створювалось нами з великою любвʼю. Замість батьківського села - велика руїна… Коли ми з донькою виїжджали, то росіяни вже нещадно бомбили Ізюм. А Камʼянка стояла ще, хоча шось і туди "прилітало". Ми поїхали в евакуацію, а мама ще залишалась в селі. Неможливо було вмовити - її міцно тримала та хата та зовсім невеличке господарство. З десяток курей і собачка Марсік, доля якого на сьогодні нам невідома. Матуся благала нас спершу рятуватись самим. І ми дослухались. А 16-го березня мамина хата згоріла вщент. Будинки в Камʼянці горіли, як сірники. На той час Ізюм вже було окуповано і вороги буквально лізли уздовж річки до села. Заїхали танком до нашого двору, чомусь встали поряд із собачою будкою та гатили по позиціях наших ЗСУ. Ми бачили вороже відео з Камʼянки. Окупанти хотіли довести, що то наші війська руйнують цивільні помешкання камʼянчан. Насправді, все було зовсім не так, як намагались стверджувати російські пропагандисти. Цинічна та безсовісна брехня! Слава Богу є живі люди, які також знають, що відбувалось у нас насправді, і що наші будинки розгромили росіяни".

Родина вимушених переселенців обирає одяг для своєї дитини

"Ми в погребі сиділи разом із сусідами. Загалом там розміщувалось десять душ,- додає Зінаїда Олексіївна. - З дітками манюнькими - одному немовляті було 8 місяців, хлопчику 2 роки, ховалась з нами й одинадцятирічна дівчина. Як почалося оте горе 24-го лютого, то й сиділи аж до 20-го березня. Картошку спершу витягли геть на двір, і трохи обладали те укриття. Бо розуміли, що доведеться там жити. Можливо, довго. У нас не було ніяких сирен. Ми буквально вилітали з хати, вже тоді, коли бомбили. Спеціальний застосунок на телефоні не працював, бо ми не мали звʼязку. Не те що інтернета не було: ані світла, ані газу. Камʼянку нашу всю знесли - зрівняли з землею. Загинуло дуже багато людей. Багато хто з них у тих самих непевних погребах. Як ми тікали, то бачили, як селом мечуться свині, літають сполохані обгорілі кури, лежать вбиті уздовж дороги знайомі селяни…"

Коли від житла залишився попіл, Зінаїда Олексіївна нарешті наважилась залишити Камʼянку. Робити це насправді вже було запізно. Старенька й досі не вірить у те, що вирвалась буквально з пекла. Розповідає,якби не військові з територіальної оборони,то могла б загинути.

"Пацани робили кілька ковтків горілки і бігли витягувати людей з погребів та схованок. Літніх, дітей, жінок беззахисних. Інакше не можна було, бо було дуже страшно. Рятівники бабусі Зінаїди - Сашко та Юрко, обличчя яких вона вже ніколи не забуде. Сашка не має в живих, а Юрка ще мріємо побачити та подякувати. Одразу посадити тих, хто біг з Камʼянки, в якесь авто та вивезти не було змоги. Тому хлопці керували їхнім переміщенням, кричали, коли було потрібно просто десь залягти на землю. Мати вся у страшних синцях була. Але, дякувати Богові, залишилась жива", - Альона замовкає на мить, бо їй завжає говорити ком у горлі. - Потім переправляли всіх сільських через річку на човнах із веслами. До іншого села. А там передавали "до рук" інших захисників. Допомагав хлопчина Валера. Камʼянські дівчата, Лена та Наташа, варили усім їсти в тамтешній школі. Потім людей переправляли зі Славянська до Славяногорська. А звідти вже на Краматорськ і далі евакуційним потягом до Києва, і згодом далі до Черкас".

Зараз родина знайшла житло під Уманю. І дуже вдячна людям, які прихистили не лише їх, а ще кількох переселенців.

"Мій син знайомий з дівчинкою, яка є мешканкою села, де ми знайшли житло в приватному секторі. Кума наша з Ірпеня з нами тепер і ще дівчина молода з родиною, з Маріуполя. Зараз усі живемо гуртом,- Альона нарешті посміхнулась, - Але.. Як же хочеться додому!"

Тетяна Балякіна

Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram

Поділитись
Вгору