Я мрію про революцію в театрі, – черкаський режисер-початківець

21 серпня 2015, 20:24

1

Талановита людина обдарована в усьому. Музика, поезія, театр – все, за що береться цей сповнений натхнення хлопець, вдається яскраво та зі смаком. Одне з останніх його творінь – експериментальна вистава "Мости" за творами Сергія Жадана – викликала в Черкаському драмтеатрі неабиякий резонанс серед глядачів і стала успішним дебютом Сашка в ролі режисера, пише in.ck.ua

Гітарист молодого й перспективного рок-гурту "Сонце в кишені", режисер-початківець, який намагається втілювати експериментальні вистави, секс-символ черкаської сцени Сашко Демешко.

Музика – штука важка

Займатися музикою почав десь у 7-му класі. Тоді я знайшов на шафі стару дядькову гітару і почав учитися грати. Мама намагалася відмовляти, але мене затягло. Спочатку грав на цій, а потім захотів електронну гітару. Згодом з другом зібралися в гурт, грали в моєму рідному місті Золотоноша. Там я навіть певний час працював музичним керівником в будинку культури.

Я люблю різну музику. Але справжніми музичними взірцями для себе вважаю гурти "Друга ріка", "The All-American Rejects" та легендарних "Muse". Їх альбоми заслуховую просто до дірок, адже в цих людей можна навчитися надзвичайним речам.

Музика – це досить важка штука. Для неї немає віку. Це природній процес. Якщо ти хочеш слухати певну композицію чи музиканта, то ти будеш це робити, незалежно від того, скільки тобі років. Тому марно говорити про розширення вікової категорії слухачів гурту "Сонце в кишені". Ми просто граємо, не маючи на меті сподобатися слухачам якогось конкретного віку чи статі. Все виходить само собою.

Пишу не про когось, а про кохання

Вірші пишу зі школи. Правда, тоді їх і поезією складно було назвати, зараз страшно читати те, що писав тоді. Хоча я й зараз майже завжди незадоволений тим, що написав, іноді перечитую й думаю: "Де була моя голова в той момент?". Деякі читачі кажуть, що пишу в стилі, схожому до Сергія Жадана. Якщо це дійсно так, це найвища похвала для мене.

Поезія народжується, коли мені погано. Коли в житті все добре, нічого не пишеться. Іноді дивуюсь, коли знайомі дівчата кажуть, що знають, для кого написаний той чи інший вірш. Я сам цього не знаю! Мені подобається фраза з вистави "Серед грому і тиші" (документальна історія про Василя Симоненка): "Я не писав про неї, я писав про кохання". Вона найкраще характеризує і мене в творчі моменти.

Не можу сконцентруватися на якійсь конкретній людині та присвячувати вірші їй, образи в моїй поезії абстрактні. У творчості взагалі нічого не роблю для когось, все складається само собою: пишу, бо виходить, граю на гітарі, бо вмію, займаюсь режисурою, бо хочу.

Мрію про революцію в театрі

Коли вступав на факультет режисури, я не до кінця розумів, що це. Цікавився театром, але не фанатично. У смак ввійшов у період навчання, відчув це мистецтво, полюбив його, зрозумів, що хочу займатися саме цією справою.

В Черкаському музично-драматичному театрі я працюю… безкоштовно, мене так і не взяли на роботу. Є певні моменти й розбіжності з керівництвом. Але я бачу своє режисерське майбутнє тільки в Черкасах. Не уявляю себе в будь-якому іншому місці. Впевнений, що саме тут я зможу проявити себе найкраще. Якби лише мені дали це зробити...

Я мрію про революцію в театрі. В моєму розумінні – це новий, сучасний репертуар, який спонукає думати. Українська класика – це, звичайно, добре, але вона не повинна складати 80% репертуару театру. Це класно, це хочеться бачити, але не в такій кількості, як у нас в Черкасах.

Майбутнє – за експериментальними, незвичайними виставами! І в нашому театрі є такі. Чого варті "Така любов", "Історія про людину, з якою трапилася історія", "Мізантроп", "Дванадцята ніч, або що захочете"! Хороших вистав у нас набагато більше. Вважаю, що репертуар варто формувати так, щоб вистави не набридали глядачу, щоб їх хотілося дивитися ще і ще.

В мене є мрія, яка комусь може здатися божевільною. Я страшенно хочу поставити на сцені нашого театру масштабну історію про Дракулу: музичну виставу без слів. Сама собою історія Дракули надзвичайно цікава, розкрити її – справжня насолода для режисера. Для здійснення цієї мрії потрібна дійсно велика сцена.

"Мости" між художньою радою та глядачами

Мою дебютну режисерську роботу "Мости" могли й не показати в черкаському театрі. Художня рада дуже довго не хотіла випускати виставу на сцену. На її думку, це був повний неформат, який не підходить для Черкас. Дехто з художньої ради заявляв навіть, що ця вистава буде показана в театрі тільки "через його труп". Зрештою, протягом трьох днів показу "Мостів" ця людина так і не прийшла.

Відкритої критики ніхто з колег-акторів не висловив, хоча я був готовий до цього. Так, іноді чутки доходять, що мені не дано бути режисером. Проте багато кому з тих, хто дивився виставу, сподобалось. А коли я бачив, скільки людей приходило в кожен із трьох днів, то зрозумів, що все це було не даремно. Будь-яка емоція глядача, сподобалось йому чи не сподобалось, свідчить про те, що ми з колективом спрацювали правильно.

Коли готували "Мости", сталася просто-таки скандальна історія. Прийшовши на репетицію, у фойє другого поверху, де, власне, й мала проходити моя вистава, побачив дивну інсталяцію. На стільці стояло надкушене яблуко, над ним – петля із мотузки, яка була задіяна в постановці, і записка: "Заброньовано! Для того, хто міг, але… не захотів". Що це значить, і кому було адресовано – не знаю.

Глядач повинен закохуватись у тих, хто втілює роль на сцені. Цей критерій був для мене головним під час вибору акторів для "Мостів". Спочатку, коли я тільки писав інсценівку, думав про зовсім інших виконавців. Але саме в той час молоді актори Анна Владович та Микола Мусатов, які зіграли головні ролі у виставі, приїхали до нас у театр на прослуховування. Я їх побачив і зрозумів: ось вони! Правда, після прослуховування виявилося, що в нас у театрі немає вакансій акторів, тому на роботу вони можуть не розраховувати.

Я – дуже сором’язлива людина. Ніколи себе не хвалитиму і не чекатиму похвали від когось. Адже я роблю все не заради грошей чи слави, а заради людей. Якщо люди ходять на наші концерти, прийшли на мою виставу, читають мої вірші, значить, їм це потрібно.

Коментарі

Вгору