Родина з Черкащини забрала під опіку дітей з Донеччини

28 травня 2015, 15:44

570791856

Рік тому на початку літа Тетянка, Наталія і Діма ще залишалися в Мар’їнці. Це маленьке містечко на Донеччині, яке нині знаходиться в зоні АТО. Поспіхом дітей вивезли подалі від пострілів та вибухів до оздоровчого закладу у Святогірську, пише ГромЧе з посиланням на Магнолію ТБ.

Сюди ж привозили й інших дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування з найближчих дитячих будинків та інтернатів. Тодішні події не залишали байдужими багатьох мирних людей, тому з усієї України вони везли ліки та гуманітарну допомогу дітям, щоб малі ні в чому не знали потреби. Втім, яким би гарним не був заклад, кожній дитині найліпше з мамою і татом.

Маленькі Таня і Діма чи не з народження взагалі не знали, що таке сім’я. Старша Наталія міряла, щоб їх усиновили, та все ж розуміла, що прийомних батьків, охочих забрати в сім’ю одразу трьох дітей, не багато…

Переконання

«Сирітство – воно, що в Черкасах, що в Донецьку,  однакове. Душа болить за кожну дитину, – ділиться прийомна мама Тетяна Горозія. – Ми з чоловіком хотіли забрати дітей-сиріт з Черкаської області. Але ж сталася війна і дуже багато дітей на Донбасі взагалі опинилися без нічого. Я побачила репортаж з Донецької області, там хлопчик втікав від обстрілів. Було дуже страшно, і тоді я вирішила забрати дітей саме звідти».

Служба у справах дітей направила Тетяну разом з чоловіком Мірабом на курси опіки, а документи для знайомства з дітьми виписали до Святогірська.

І ось Тетяні довелося здолати 700 кілометрів, щоб почути, що документів на дітей немає. Невідомо з яких причин їх особові справи залишилися в Мар’їнці. Будь-які документальні посвідчення, хто і звідки ці діти, історія їх сім’ї були втрачені. Це означало, що дітей ні усиновити, ні взяти під опіку чи у прийомну сім’ю не можна.

Тетяна могла забрати й будь-яких інших діток, але доклала всіх зусиль, щоб врятувати цих трьох, які вмить втратили все. Тетяна підключила всі ланки влади — від місцевої до центральної, аби прискорити поновлення офіційних паперів. І вже за кілька тижнів діти були вдома.

«Першого, кого мені вивели це був Дімка. Він вийшов, простягнув на порозі до мене руки. І сказав: «Мам, я хочу до тебе». І все! Я зрозуміла, що це мої діти», – посміхається Тетяна.

57079zhashkivch1avisnapshot01161120150527161348

Вдома

В перші дні, як дітвора приїхала додому, вони не знали, де вони, як себе поводити, навіть не знали що їсти, адже багатьох домашніх страв вони не куштували і не бачили. Голубці посипали цукром, а печиво без дозволу боялися брати.

Найменші Таня і Діма тепер постійно малюють свою сім’ю – маму, тата, сестричок Наталю та Владу (народжену доньку Тетяни й Міраба), бабусю та дідуся. Де б не були діти – в школі чи на гойдалках в парку – всюди тримаються вкупі. Друзів по сиротинцю згадують, але навіть поїхати відвідати не хочуть. «Краще, – кажуть, – заберемо їх сюди».

Наталя ж більше часу проводить із мамою. Нещодавно вона зізналася Тетяні, що за півроку в сім’ї навчилася більше, ніж за всі свої сімнадцять років.

Тетяна: «Наталія в цьому році закінчує школу і поїде навчатися. Але я їй кажу: «Доцю, знай, що в тебе є свій дім, що ти завжди можеш сюди повернутися».

Вони разом готують їсти, висаджують квіти на подвір’ї, їздять в гості до бабусі та дідуся, а головне – постійно спілкуються і у всьому одна одній довіряють.

Звичайна українка

Тетяна: «Я звичайна жінка. Українка. Дуже пишаюся, що я живу на такій мальовничій землі, дуже хочу, щоб вона розквітала. В мене не стоїть задача, щоб виховувати цих дітей лідерами в плані політики, в плані матеріального блага. В мене стоїть задача виховати їх лідерами в толерантному відношенні до інших націй, до інших народностей, що тут проживають. До інших релігій, до сусідів, які нас оточують. Я хочу, щоб ці діти любили ту землю, на якій вони живуть. Для мене, як для матері, це основа».

Тетяна з дитинства ні на мить не сумнівалася, що матиме велику сім’ю, і ще хотілося, щоб була можливість дбати про дітей-сиріт.

Батько жінки був сиротою, а мама з багатодітної сім’ї. Тому про проблеми таких дітей вона знала не з чуток.

Чоловік Міраб у всьому підтримує дружину. У вільний від роботи час подружжя будує будинок для прийомних дітей. У цьому їм допомагають троє дорослих синів, які вже мешкають окремо.

«З початком військових дій та економічних труднощів в Україні, здавалося, що тепер будівництво нам непідсильне», – зізнається Тетяна. – Але українці мають гарну приказку: «Дав Бог дитину, дасть і на дитину» І ми зрозуміли, що навіть зможемо забрати ще діток».

Родині допомагають волонтери з усієї України, а почалося все з того, що Тетяна просто написала в інтернеті про свій задум забрати дітей-сиріт з Донбасу.

Вже за місяць будівництво має завершитися. А це означає, що доля ще двох або навіть трьох дітей буде врятована.

570790120

Поділитись

Коментарі

Вгору