Так склалося, що я живу між двох світів - українським і білоруським.
В українському мене найбільше наповнює лють. Вона загострюється з кожною ракетою, кожною смертю, кожним фактом варварства росіян. Ця лють тримає мене здатною до дій, коли втома, невизначеність, хочеться на ручки і відключитись, бо війна - виснажливий марафон. Лють відкриває друге, третє, четверте дихання і штовхає: "Роби! Допомагай! Ти потрібна!"
У білоруському мене найбільш тисне розпач. Вона, як кислота, витравлює з середини кожного разу, коли читаю новини про грьобані прильоти з території РБ. Кожного разу, як читаю в Гаюні про шабаш російських військ білоруськими дорогами. Коли дізнаюся про відчайдух, які партизанять на залізницях, збирають і передають українцям дані про військовий контингент, волонтерять як скажені, б'ються на інформаційному фронті і зі зброєю - на реальному. Коли дізнаюся новини від моїх білоруськіх друзів, які або сидять в білоруських в'язницях, або вкладаються, як можуть, в українську перемогу. Але, попри особисті зусилля, рашка продовжує тиснути на спусковий гачок руками неадекватного Луки, його прикормлених прихлєбал і сочувствующіх.
Лють і розпач. Те, що рухає вперед і дає темп - і те, що ослаблює руки...
Та два моїх світи мають спільне, що їх вирівнює. То спільна мета. Ясна, як білий день.
Мій український і білоруський світ працює, аби одрубати шаленій двоголовій курці голови. Аби вона перестала нести отруйні яйця. Аби вона: план А - здохла; план Б - лежала півдохла і ні до кого не могла дотягнутись залізним дьобом.
Чи втрачу я мотивацію добити цю тварюку, якщо мене, як білоруску по паспорту, українці сприймають зараз як ворога?
Ні. І ще раз ні. Бо я роблю все, що роблю, не заради того, аби українці визнали мій внесок і сказали мені "дякую" Я це роблю заради власної совісті і власного вибору - допомагати стороні, яка виборює правду і справедливість. (Про совість і вибір - то завжди пафосно, ага, але як є).
Єдине, на що я розраховую - то на раціональне ставлення української держави. Яка дасть можливість мені і іншим білорусам, які пашуть на українську перемогу, перебувати в Україні легально - наприклад, продовжити свої посвідки, отримати громадянство, яке очікують роками...
Розумію, що після цього допису кількість підписників у мене зменшиться.
Підуть білоруси, для яких я занадто толерую негативне ставлення до нашої нації зараз.
Підуть українці, для яких я і моя Батьківщина недостатньо боремося.
Але подвійна ідентичність - вона така.
З тобою лишаються ті, хто готовий бачити дві сторони однієї медалі.
Люблю вас. І дякую вам.
Тетяна Кавальчук, громадська активістка, допис на власній сторінці у Facebook
