Від села “для столичних” – до покинутого хутора: історія Виграєва з Корсунщини

25 грудня 2021, 19:49

За даними Держстату, сьогодні у сільській місцевості мешкає близько третини українців. Однак протягом останніх двох десятиліть селян поменшало на третину – нині їх лишається близько 13 мільйонів. При цьому одні українські села, як Ворохта, процвітають, а інші — потроху вмирають, перетворюючись на пустку. 

Ще з десяток років тому Виграїв був культурним осередком області: життя вирувало, часто курсували автобуси, немісцеві купували землю та приватні будинки за тисячі доларів. Виграївчани влаштовували ярмарки та базари, сюди приїжджали підприємці з товарами - саме тут деякі з них зібрали перший капітал, завдяки якому потім відкрили власні магазини у Корсуні. Проте сьогодні торгово-культурний осередок району занепав - з місцевих лишилося кілька сотень тих, "хто доживає", а нові хати та земельні гектари давно закинуті чи віддані за безцінь.

16 серпня у Виграєві відсвяткували черговий день села. Для виграївчан це чи не єдине свято, коли сюди повертаються люди, а вулиці оживають. У всі інші дні село – велика пустка. Про те, як Виграїв програв у лотерею майбутнє, дізнавалася журналістка "Depo.ua".

Тріумф назавжди втраченого минулого

Майже всі виграївчани - люди літнього віку
Майже всі виграївчани - люди літнього віку

Сьогодні переважна більшість виграївчан – похилого віку. Як самі кажуть, тут вони "доживають своє". Асфальтований центр, бази відпочинку та церква з Будинком культури й великою бібліотекою не врятували село від відсутності перспектив для молоді.

- Було молоді багато. Одружувались, розлучались – все, як зараз у містах. А потім почали ферми закриваться. То наші поїхали працювать на бази відпочинку – хто ким. Там і сторожами влаштовувались, і на якісь гойдалки, і ще кудись… А потім, як і бази прикрили, люди поїхали хто куди. Одні в Польшу збирати щось, інші по Україні. А хтось спився та й живе тут. Або й вмер. Діди, баби – вони теж так: хто спився, хто ще городи садить", - розповідає дід Анатолій, знавець місцевого населення.

Колишній голова села Володимир Федосійович Микитенко дає історичну довідку: за переписом 1942 року у Виграєві було понад 600 дворів у період війни.

- Я навіть знаю, хто був поліцаєм, а хто старостою, кого вбили, а кого призвали в армію – у мене є книга, в якій всі ці записи є. Але тепер не хочу це все згадувати при людях, розповідати… Що було в минулому – нехай там і лишається. Можу лише дати найближчим людям погортати сторінки, якщо вони цікавляться історією роду, - каже колишній сільський голова.

Володимир Микитенко, колишній сільський голова Виграєва
Володимир Микитенко, колишній сільський голова Виграєва

Зараз, каже Володимир Микитенко, народу більшає тільки на сільському кладовищі: "Я в селі свого часу створив таку традицію: голова повинен обов’язково піти на кладовище й розповісти коротеньку біографію про померлу людину. А зараз вже й розповідать про них немає кому". 

Доки ми їдемо в його "Славуті" до історичної локації, де бився та переміг Богдан Хмельницький (йдеться про славетну Корсунську битву), колишній голова перебирає в пам'яті яскраві бувальщини. Наприклад, одне із найбільш резонансних вбивств (куди ж у селі без страшних історій) сталося у 74 році. Тоді виграївчанин розійшовся з першою жінкою і переїхав жити до нової коханої й тещі.

- Вранці якогось дня по селу пішов слух, що Кирик (так називали чоловіка) порубав жінку, зарубав бабу, їхню корову, а сам вскочив у криницю – мабуть, втопитися хотів. Але дід якийсь почув, що там хтось є, і витягли Кирика. А чого це сталося? Бо напередодні жінка з матір’ю пішли до родичів на свіжак, а його не взяли з собою. Кирик як дізнався, пішов у ту хату скандалити, а родичі сказали, що його, пияку, не хотіли звати. От він образився – і на ранок таке. Йому присудили 15 років, а де він дівся – невідомо. Сюди не приїжджав, -  розповідає колишній голова. І переходить до іншої резонансної історії, коли виграївчанин Орел Платонович застрелив коханку та її чоловіка, а його самого поліція кілька годин не могла виманити з будинку.

Одна з виграївських хат, яка "дожила" до сучасності

- Близько сьомої ранку приходить до мене знайомий, Микола, і просить разом піти до Катерини, - жінки, яка тут жила, і до якої ходив "гуляти" Орел. Коля сказав, що з її хати чулися якісь постріли. Приїжджаємо туди, доходимо до хати – і раптом бачимо, як у вибите вікно виглядає Орел Платонович. І каже: "Федосійович, я тебе поважаю і навіть люблю, але крок зробиш – пристрелю". Ми постояли, а він виходить з хати з рушницею. То з Колею так потихеньку і вийшли з двору.

Близько години сільський голова намагався викликати поліцію, але односельчани боялися, що Орел Платонович прийде й по них, тому відмовляли. Лише з медпункту вдалося викликати правоохоронців. 

- Потім приїхала поліція, хтось кинув димову шашку в будинок. То ми чхаємо, кашляємо, а Орлу Платоновичу все одно – він сидить, по стопочці пропускає… Тоді вирішили його відволікти: я потягну час, а дільничний в цей момент залізе в будинок і ззаду схопить Орла Платоновича. І от я йду з листом паперу й кажу: твоя баба написала тобі листа. Він у мене в руці". Той дозволяє підходити, я ж геть потихеньку, маленькими кроками йду – і бачу, як падає Орел Платонович, а позаду нього наш дільничний. Так його й затримали, - згадує Володимир Микитенко.

Дороги вистачає на дві історії - їхати до місця битви Богдана Хмельницького - головної селищної історичної пам'ятки - хвилин 20. Про те, що Виграїв колись був процвітаючим багатолюдним селом, нагадують заколочені хати обабіч дороги, а про битву Богдана із ляхами - камінь, встановлений в якості меморіалу в 2008 році. 

Меморіал на місці битви Богдана Хмельницького

Меморіал на місці битви Богдана Хмельницького

- Я багато разів, як пас корів, знаходив тут якісь уламки посуду 16-17 століття і шматочки металу. Колись показав їх історику, а він з’ясував, що це частини від польських карет, їх так прикрашали. Коли святкували 360-річчя битви, сюди приїжджав Ющенко. А до того часу один дослідник дає інтерв’ю, нібито точне місце битви не встановлене. А мені образливо, бо за всіма ознаками саме тут була ця битва. Отакі факти: тут був величезний перекоп. Зараз він заріс, а тоді була величезна купа землі. Потім ще одна цікава деталь: козаки тут підрізали дуби, а коли поляки підійшли - пустили їх. І з перекопу вдарив Максим Кривоніс. Це написано в історичних підручниках, але з помилкою – це не Горіхова діброва, а сучасний Виграїв стоїть на території, де було село Горохівець.

Мої припущення такі: поляки зранку проїхали сюди, якраз півні співали – це описано в їхніх книжках. Тоді побачили, що Яр перекопаний між Ситниками й Моринцями. А за це місце вони й не знали, тому і не очікували тут козаків зустріти. І коли вирішили сюдою відступати, їх вже чекала засідка. Козаки річку перегородили, таке собі болото вийшло, а з одного боку – дуби накидані, з іншого – крутий різаний яр, - розповідає Володимир Федосійович.

Цю битву кілька разів демонстрували уже в роки незалежної України  – зокрема, у 2008 році в Різаному Яру відбулася реконструкція подій, на яку приїхав і тодішній президент Віктор Ющенко. Проте історичну локацію це не врятувало. Усього через кілька років про неї забули і згадують лише під час музейних екскурсій.

Реконструкція битви Богдана Хмельницького з ляхами. 2008 рік, фото Олександра Рибалки
Реконструкція битви Богдана Хмельницького з ляхами. Фото Олександра Рибалки

Проте не битвою єдиною може повихвалятися Виграїв - тут є ще й одна зі знаменитих шкіл Сластіона, яку виграївське земство заснувало ще 1914 року. Як школа вона зараз не працює, бо не підходить під сучасні вимоги, але в 2016 тут облаштувалася "Ековарта" - взяла приміщення в оренду й заснувала інформаційно-просвітницький центр. Для цього переобладнала класні приміщення на спільні кімнати, побудувала кілька нових корпусів, в самій школі обладнала санвузли і в одному з корпусів - басейн.

Колишнє приміщення виграївської школи, нині тут - "Ековарта"

Колишнє приміщення виграївської школи. Нині тут - "Ековарта"

- Школа за роки була доглянута, але не було систем постачання холодної та гарячої води, каналізації, водостоків. Класи, майстерня, спортзал, бібліотека, їдальня, блок приготування їжі були в незадовільному або в неробочому стані, - розповідає директорка інформаційно-просвітницького центру "Екологічна варта"Наталія Цабенко. - Відсутні приміщення медичного обслуговування, місце проведення культурно-масових заходів. Але за 100 років тут збереглися віконна рама, двері, не було навіть цвілі на стінах. Ще під час проектування школи тут продумали дуже хорошу вентиляцію. Товщина стіни – понад пів метри, завдяки чому приміщення влітку прохолодне, а взимку тепле, хоч і висота стелі – близько чотирьох метрів. Підлога майже скрізь рідна, лише деінде постелили ламінат.

Оригінальні вікна, встановлені ще на етапі будівництва школи

Оригінальні вікна, встановлені ще на етапі будівництва школи

- Тепер ми їздимо Корсунським районом і показуємо його дітям, навчаємо екологічного життя. Найбільше до нас приїздить діток із Донецької області. У програму покладена "Екологічна стежка" - цим маршрутом ходимо у піші прогулянки на кілька годин. І хочемо продовжити цю стежку на кілька кілометрів, аби ще ходити на Бретчину. Там є джерело з великим вмістом срібла. Як пояснили науковці, в тому місці може бути великий сховок срібла. Наприклад, козаки колись давно могли заховати там свої скарби й із якихось причин не повернулися за ними, - розповідає директорка.

Чому Виграїв - покинутий

Покинутий будинок у Виграєві
Покинутий будинок у Виграєві

Сьогодні у Виграєві більше пів сотні покинутих хат, а прописані близько 400 людей. Але половина з них вже виїхали з села - хто по Україні, а хто за кордон на заробітки.

Володимир Микитенко вказує на закинуті хати, каже - років 20 тому приїжджі почали скуповувати тутешню нерухомість і з'явилося таке поняття, як виграївські дачі. Навіть з Києва приїжджали відпочивати. сілький голова. - Потім, може, ту хату продадуть одним, другим... Або забудуть про неї чи берегтимуть на майбутнє, а в будинок за той період і залізти можуть, й витягнути всі речі".

Виграївчанка Валентина Кукла народилася в Корсуні у 1968 році. У Виграєві вона ходила в дитсадок, навчалася у школі, співала в хорі, закохалася й вийшла заміж. В занепаді свого села вона звинувачує і шалені 80-ті, і реформаторські нульові, і багатих дачників, і децентралізацію. Каже, перший дзвіночок був ще у 90-х, із розквітом криміналу.

Виграївчани на Дні села

"У нас тут небагато було кримінальних авторитетів, але якісь та були. Розбірки якісь проходили, бійки були під клубом, скільком хлопцям тут голови розбивали… Потім почалися нульові, село ж взагалі занепало. Ще дачі тоді були на піку популярності, але вони були для багатих – сюди кияни приїжджали, черкаські - лише багаті, виграївчани на них тільки працювали".

Добила Виграїв, на її думку, децентралізація – каже, що після того, як все перейшло у власність громади, гроші ні на що не виділяються.

Оригінальний давній посуд, збережений господаркою

Сьогодні у Виграєві є будинок культури, нещодавно збудована церква та музей, меморіальний знак на честь Корсунської битви, відділення пошти й відреставрована школа Сластіона, а на в’їзді в село – магазин. Але водочас зруйнована ферма, величезне приміщення старого магазину, який давно закрився, та зачинена початкова школа. З 2016 року діти з Виграєва щодня їздять у Моринську школу.

Медична допомога тут єдина - в особі "тьоті Каті". Так лікарку Катерину називають місцеві, приходять до неї виміряти тиск або взяти таблетку від головного болю. Коли ж "тьотя Катя" не в змозі допомогти, потрібно викликати швидку, яка їде з Корсуня до 20 хвилин. Інколи пацієнту доводиться самому шукати транспорт, аби доїхати за медичною допомогою.

Церква, яку не так давно збудували у Виграєві

Церква, яку не так давно збудували у Виграєві

Нова церква, яку не так давно відбудували в центрі села, також обездолена - прихід настільки маленький, що священники відмовляються тут служити… і їдуть за кордон на заробітки.

Село воїнів: чим тепер живуть виграївчани

Сільська молодь
Сільська молодь

Нещодавно село Виграїв відсвяткувало черговий День народження. Під час свята заступниця міського голови Корсуня Людмила Сімшаг повідомила, що на початку російсько-української війни саме виграївські чоловіки найактивніше пішли на фронт. Серед усіх сіл Виграїв був лідером за цим критерієм.

Місцеві додають, що розбудова українського війська стала для багатьох чи не єдиним можливим соціальним ліфтом. Бо в селі майже ніякої роботи нема.

- У нас же нічого не працює, робочих місць немає. Можна піти до когось на город попрацювати, але багато не заробиш – гривень сто. А осінню треба дрова купувати – це тисяч 5-6, - розповідає місцевий житель Володимир. -Трохи допомогла сільська адміністрація – на Покрову влаштували лотерею: купіть квиток за 30 гривень і щось виграєте. То троє людей виграло машину дрів, 20 тюків соломи й мішок пшениці… Але ж їсти треба теж кожен день, однією картоплею ситий не будеш, і якщо городину на зиму закривати, то треба все одно купити й банки, й кришки… В місто на роботу не наїздишся – автобус тільки раз на тиждень приїжджає. Тому в нас усі хлопці їдуть або на війну, або в Польщу. А жінки тут лишаються чи з ними їдуть – вже хто в яких стосунках.

Виїзд з села

Пан Володимир приїхав у село 15 років тому й тут роботу навіть не шукав – відразу подався на сусідні села та в Корсунь, де лишилися вакансії. Там отримати роботу, каже, важко, на одне місце -  кілька "голодних ротів". Але і в "депресивному" Виграєві навчилися непогано виживати ті, хто готовий засукати рукави й не чекати ні від кого помочі.

- У нас, - каже Володимир, - тепер кури в кожному дворі, гуси. Хтось ще свиней тримає, але вже небагато їх – це ж також треба й тюки, й дерть… Хоча Передерії он страусів завели, то до них приїжджають дивитися на те чудо.

Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram

Поділитись

Коментарі

Валентина :

Таких вимираючих сіл по Україні тисячі. Жаль… Немає доходу, вчасної медичної допомоги – немає села. В нас щоб доїхати до лікарні потрібно 40 хв. По бездоріжжю, хто зібрався стати мамою – народжують вдома, а люди що не мають свого транспорту – потихеньку мруть ( в нас на 1000 дворів немає навіть аптеки пігулку від головного болю купити). Всяка діяльність обкладається таким налогом, що не хочеться працювати за копійки.Такщо еміграція поки що єдиний вихід із ситуації. Виживуть нас із своєї землі потихеньку і війни не треба. Жаль…

гріць :

ідіть з церкви зробіть ферму і життя поаернеться бо буде робота не туди гроші вбухали то була дурна ідея для бабусь відстій молоді треба інтернет

Ірина Даценко :

Люблю своє рідне село. Природа, ліси, повітря все тут чисте, свіже. 30 років тому я народилась, ходила в садок потім в школу. Пройшов час я виросла, поступила в Черкаси де навчалась на маркетолога. Згодом школу закривають- і це чи не одна з проблем головних. Діти, які ходили в школу в красивому мальовничому лісі- змушені їздити на автобусі в інше село .Всі працівники школи, з болем в серці залишають роботу вчителя . Чому не залишити школу, садок – можливо більше б сімей залишалось в селі а не покидали рідну домівку. Чому закрили ФАП??? Ми що в селі не потребуємо допомоги???
Дайте молоді роботу, щоб залишитись і працювати .
Звісно простіше все закрити , зробити приватним.
Я б з радістю залишилась в своєму рідному селі.

Вгору