Письменниця з Черкас Ірена Карпа розкрила свій секрет популярності

07 травня 2014, 12:59

Письменниця і співачка родом із Черкас Ірена Карпа в інтерв’ю журналу TheNorDar  розповіла, на що їй шкода витрачати гроші, чому вона годує безпритульних, який «вік епатажу» і що краще — поїздка до Тибету чи золотий айфон?

- Ірено, Ви – знана мандрівниця. Розкажіть, що Вам найбільше запам’яталося з подорожей.

-Коли багато подорожуєш, то іноді кордони стираються, і ти сама вже не пригадуєш, де це було – на Кіпрі чи в Бутані. Пам’ятаєш обличчя людини, діалог, інтонацію, дорогу в скелі, свої емоції та відчуття, але конкретне місце назвати не можеш. Звісно, найбільше запам’ятовуються місця, не подібні на інші – Бутан, Папуа Нова Гвінея, племена в горах в Бірми, де бачили білу людину шостий раз у житті і дивувалися всім селом.

Одного разу ми потрапили в руки азербайджанської общини в Грузії, яка нас запросила на весілля. Я там була єдиною жінкою, яка пила вино…

На жаль, запам’ятовуються і неприємні випадки. Зокрема, ми колись розбилися на скутері в Індонезії, тоді теж зібралося все село, але ніхто не запропонував нам допомогу, бо просто не мав елементарного поняття про антисептику. Або коли заблукали на льодовику ввечері і дивом змогли врятуватися. Тобто була купа містичних штук, всього й не пригадаєш!

- Судячи з усього, Ви і обираєте країни, де апріорі неможливо без пригод?

- Та подорожі цими моментами й цінні. Коли все гладко, то не так цікаво. У кожній країні можна замовити тур та суворо дотримуватися вказівок туроператора. Я навіть у Туреччині в «all inclusive» витримала рівно одну добу, потім ми взяли автівку напрокат і об’їздили всю країну до сирійського кордону. I в найпопсовіших місцях можна знайти небачені краєвиди. Та й цьогоріч на Балканах ми жили в горах, поруч з кришталево чистими озерами. Показуєш потім фотографії, а люди дивуються, яку красу вони втрачають, женучись за комфортом.

- Яку найкрутішу річ ви привезли з подорожей?

- Я привожу меблі, хворію цим. З Непалу вдалося навіть двері привезти – справжні, вищі за мене. Головний секрет – проносити це все з таким виглядом, ніби несеш поролон. І воно спрацьовує!

Люблю речі, які ні на що не подібні, з історією – кубинські картини, тибетські меблі. В Барселоні купила величезне бюро, якому більше ста років. В київську квартиру це все добро давно не поміщається, воно переїжджає до батьків, а мама журиться, що все між собою не поєднується (сміється). Але я би не змогла прийти в салон і обрати собі набір меблів, наприклад. Набагато приємніше, коли тебе оточують речі, натхненні твоїми подорожами. А їх ще й продають там за безцінь, дивина!

А найкраща річ, яку привозиш з подорожей — це, звісно, враження. В мене був черговий жарт: «Поїхати ще раз в Тибет чи купити собі п’ятий айфон?». Навіть якщо твої очікування зовсім не виправдалися, вдома ти згадуєш яскраві моменти, і це не порівняєш ні з шубою, ні із золотим айфоном. Єдине накопичення, якого я прагну, – це накопичення вражень.

- Але ж точно є щось матеріальне, перед чим і Ви не встоїте?

- Так, смачна їжа і хороше вино. Ще не шкодую грошей на спортивне спорядження. У виборі автомобілів, наприклад, я перш за все керуюся  практичністю.

Я вважаю, що статус особистості вимірюється іншими речами. А гонитва за матеріальним – це якесь сучасне продавання душі дияволу. Свідчить про те, що насправді життя людей дуже бідне, якщо вони не можуть знайти краси у чомусь іншому, аніж закачати якийсь понт.

- Ви любите подорожувати, але чи можете уявити переїзд за кордон?

- Так, можу, але в будь-якому випадку хотіла би часто бувати в Україні, бо тут близькі люди і друзі, яких вже там не знайдеш. В мене є досвід проживання за кордоном, зокрема, в Індонезії, і там я не змогла вжитися. Це абсолютно інша культура, де ти не можеш навіть молока купити: всі з тебе сміються, бо його там п’ють лише немовлята. Єдина дівчина, яку я вважала своєю подругою, взагалі виявилася крадійкою. Зараз згадую про це як про туманний період свого життя, з шаманами і вулканами.

- А як щодо обставин, які засмучують в Україні? Наприклад, що у Києві не можна знайти україномовний садок.

- Нарешті знайшла! І абсолютно здивувала виховательку, коли сказала, що діти не розуміють російської мови. Хай розмовляє з ними українською, які проблеми? Я не проти, щоб вони вивчали російську, поїдуть вони колись у Вірменію, наприклад, там це згодиться. Мова ніколи не буває зайвою, інша справа, що у нас це відбувається на державному рівні, а своєї мови люди не знають. Середовище – це найпотужніша складова нашої мовної культури.

- Свого часу ви відмовилися від роботи в офісі. Не сподобалося?

Я ніколи не любила сувору дисципліну і роботу «на когось». Моя перша керівниця «жена генерала» Зінаїда Андрєєвна забороняла розмовляти українською і намагалася знищити мої перші тексти. Вони чудом збереглися і потім принесли мені гран-прі на Міжнародному конкурсі літераторів. Бідолашна не знала, як мене позбутися, бо я занадто молодо виглядала для такої відповідальної посади як офіс-менеджер. А за 150 гривень зарплатні у місяць треба виглядати солідно! (сміється — ред.). Навіть півдня роботи в офісі мені вистачило, щоб зрозуміти, що це не те, чим я хочу займатися.

- А не виникло проблеми з тайм-менеджментом?

Вона і зараз є. Це не зникає просто тому, що тобі хтось «навтикає». Наприклад, зараз я знаю, що не встигаю дописати книжку у дедлайн, призначений видавництвом.

- Є ж різниця між написанням книг та створенням нових пісень?

- Так, пісенна творчість – це дійсно майже стовідсоткове натхнення. З книгами все більш сухо та вкладається у часові рамки. Хоча тайм-менеджмент у мене таки кепський, та й термінів не завжди дотримуюся. Зате, якщо працюєш лише коли хочеться, то і результат виходить щиріший, ніж коли працюєш з дев’ятої до шостої.

- Чогось боїтеся?

- Не знаю, мертвих щурів.

- Ваш фейсбук дуже популярний серед української спільноти. Це продуманий хід?

- Я ніколи не роблю нічого спеціально. Пишу, що прийде в голову. Навпаки, фейсбук для мене – це такий собі «симулятор творчості». Не писала би ці пости – більше би залишалося для книг чи колонок. Але оскільки я намагаюся постити щось смішне, люди ржуть, у них підіймається настрій, а це ще один маленький плюс до моєї карми.

- Не боїтеся скажених фанатів, які коментують кожен ваш пост?

- Ні, хай собі коментують. Доступ відкритий для всіх, іноді люди чіпляються, потім відпадають самі по собі. В мене завжди несподівані фанати. Може якийсь чиновник заявити, що читає мій бебі-блог. Та зазвичай це дуже круті люди – продвинута лікарка чи актори. Мені це аж дивно, бо я нічого особливого у своєму мисленні не помічаю. Навпаки, якщо штучно намагатися просунутися, то виходить щось на кшталт сучасного псевдомистецтва.

- Не любите сучасне мистецтво?

- Люблю, деякі цікаві речі. А є просто виєбон, а-ля Деміан Хьорст – «для женщін метелики, для мужчін – черепи корів». Хоча, в мистецтві повинна бути доля епатажу.

- Ну у вашій творчості вона ж явно присутня?

- Напевно… В ранній. Хоча, знову ж таки, я нічого спеціально не роблю. Коли ти це робиш у 20 років – це нормально, коли продовжуєш у 30 і 40 – це вже відверта пєчалька.

- То свій секрет популярності Ви ще не винайшли?

- Я не намагаюся штучно створити щось велике. В цьому і є мій секрет популярності – бути тою, хто ти є. Сучасний митець повинен орієнтуватися на соціальні проблеми – применшувати страждання інших та робити їх щасливішими. Для мене найбільше щастя – винести супу бездомній жінці. Я не хвалюся цим, є люди, які створюють цілі фонди, а про це навіть ніхто не знає – їм взагалі окремий респект. Хочеш, щоб твоїм дітям було добре – допоможи іншій дитині.

Коли ми зациклюємося лише на своєму егоїзмі, то залишаємося вкрай самотніми. Дуже легко працювати лише над власним удосконаленням, бути відлюдником чи сидіти в печері і медитувати. Але іноді треба іти до людей і просто віддавати.

- І розуміння цього прийшло до вас з часом? Чи після п’яти разів у Тибеті?:)

- Та це очевидні речі, які існують у кожній релігії. Іноді варто почати з усмішки у щоденних реаліях, коли «людина людині ворог». Коли люди не підпускають до себе, бо в них крутіша машина. На мене свого часу дуже вплинула книга Далай Лами «Мистецтво щастя». Людина створена для щастя, але нам це вдасться, лише допомагаючи іншим. І свою любов треба поширювати не лише на дітей чи коханих, але й далі.

- Зараз ви ведете бебі-блог. Чому вирішили, що цим варто поділитися?

- Не збиралася вести якийсь щоденник, але кожному цікаво почитати, яким він був у дитинстві, тобто це такий собі документальний щоденник. А тут ще й подруга, власниця сайту, запропонувала. Навряд чи я сама би цим займалася. Все б обмежилося тими ж постами на фейсбуці. Їх, до речі, треба теж переглянути, там вистачає перлів.

- Ви сувора мама?

- Ні, я занадто демократична. Зараз хочу працювати над цим, встановити рамки, а то все аукнеться у підлітковому віці. Просто вважаю, що дітям треба пояснювати, навіть з немовлям треба говорити, ніби перед тобою адекватна, доросла людина. Для цього терплячість треба виховувати у собі.

- Ну ось доньки навчаться читати і захочуть почитати мамині книги. Можна буде?

- Як тільки захочуть, хай читають. Я їм усе поясню. Та й зараз пояснюю. Вважаю, що це можна починати тоді, коли вони самі цим зацікавляться. Поняття «дитяча сексуальність» — це нормально, діти ж теж все бачать, і запитання, чому у мене є груди, а в них немає, не повинно залишатися без відповіді. Не треба ніяковіти і казати, що вони ще малі, аби це знати. Всі ж тут, слава Богу, не каліки!

Я навпаки хотіла би, щоб мої діти дізнавалися про подробиці сексу з літератури, а не від дивакуватих однолітків.

- А ви б хотіли, щоб ваші книги читали у школах?

- Мені байдуже. Я взагалі хочу, щоб діти у школах читали сучасну українську літературу. Я люблю, коли мене читають за власним вибором. На нудних лекціях, наприклад

- У чому б хотіли себе спробувати?

Хотіла би написати дитячу книжку. Створити знакового персонажа, рівня Пеппі Довга Панчоха чи Пітер Пен. Та, мабуть, це дійсно має бути подарунок від Бога, бо розумом його не вигадаєш, це приходить зверху.

- «Виховання за Іреною Карпою»?

- Ні.

- Кулінарна книга?
- Ні, такого вже є достатньо. Хіба пообіцяють високий гонорар.

- Осінь для вас натхненний період чи навпаки?

- Для мене це був період загострення депресій і час, коли хотілося померти. Але зараз я розумію, що нічого романтичного у цьому немає, і я в житті так більше не подумаю. Ти можеш писати про це натхненні вірші, коли тобі 20 років, але ніхто цього не хоче. Я мрію бути крутою бабусею, яка пече штруделі і розказує онукам казки. А в момент, коли балансуєш на межі життя і смерті, ти абсолютно самотній, і всі рецепти зникають з голови. Нікому зателефонувати і спитати поради. Не думаєш про близьких, не аналізуєш минуле, а просто шукаєш правильного стану свідомості.

Але все це уроки, які вчать нас, що не можна так мислити чи жаліти себе. Кожного вечора треба дякувати навіть за найменші хороші моменти, а не сприймати їх як належне. Якщо тобі нахамили – у відповідь скажи щось добре чи бодай промовчи. Такі прості рецепти насправді.

Поділитись

Коментарі

Вгору