Нібито приїхав у бразильську глушину: португалець поділився враженнями від Черкас

29 серпня 2017, 23:24

Нещодавно у Черкасах з гостинами перебував професор факультету економіки Коімбрського університету Елізіу Ештанке. Своїми враженнями від перебування він поділився з читачами на шпальтах національної щоденної португальської газети Público, повідомляє "112.ua".

"Гуляючи пішки по місту, ми часом виявлялися в таких його куточках, які нагадували мені провінційні міста в бразильській глушині або ж стежки, по яких я хлопчиськом подорожував по Алентежу в 60-і роки. 

Водна гладь, багата рослинність, жаркий клімат - створюється враження, ніби перебуваєш десь у Амазонії або на північному сході Бразилії. Київ асоціюється з холодом, а Україна - з суворою зимою. Принаймні саме такий стереотип склався в Португалії. Коли хтось думає про Україну, в уяві малюються білосніжні пейзажі, сніг і лід, шарфи і рукавички, квапливі перехожі в зимових пальто, хльосткий вітер, що б'є в обличчя. Так, це правда, мені вже доводилося опинятися в подібній ситуації, коли пару років тому я приїжджав на Новий рік в Одесу і застав сильний снігопад. Однак зараз на дворі - серпень. І в цей час року в Україні може бути гарячіше, ніж в саму спекотну літню пору в Португалії. Протягом останніх декількох тижнів стовпчик термометра не раз піднімався до 35 градусів. В таких погодних умовах, живучи в зеленому міському районі біля річки, я легко можу уявити собі, що перебуваю десь в Амазонії або на північному сході Бразилії.

Мене супроводжує людина, яка виросла і довго жила в цьому місці - в місті на березі Дніпра, біля самої широкої частини річки (де відстань між двома берегами досягає 17 кілометрів, це справжнє море). У цю пору року на тлі ясного літнього неба особливо гарно обрамляють річковий пейзаж берези - найбільш поширена в цьому регіоні листяна порода.

Місто, яке розташоване на рівнинному правому березі річки, яка вкрита невеликими острівцями і півостровами, привертає в першу чергу рибалок і купальників. Дорога, що веде до Києва (приблизно в 200 кілометрах), знаходиться в досить занедбаному стані - за останні кілька років, що я тут буваю, нічого не змінилося. Крім того, що шосе само по собі доволі вузьке, вічні вибоїни і відсутність розмітки перетворюють будь-яку поїздку на автобусі або машині (в даному випадку мова йде про невеликий фургон) в ризиковану пригоду. На мосту, що з'єднує два береги, ведуться ремонтні роботи, так само як і на головному міському проспекті, бульварі Тараса Шевченка, який є одним із символів міста і завдяки великій прогулянкової зоні отримав у місцевих жителів прізвисько "Єлисейські поля".

Хоча населення міста становить приблизно 300 тисяч чоловік, нерозвиненість інфраструктури очевидна. Гуляючи пішки по місту, ми часом виявлялися в таких його куточках, які нагадували мені провінційні міста в бразильській глушині або ж стежки, по яких я хлопчиськом подорожував по Алентежу в 60-і роки. Моя супутниця показала мені яму, куди одного разу, ще школяркою, впала і подряпала коліно, - це сталося близько 45 років тому, тобто в самий розпал радянської епохи. Та ж яма, ті ж камені! Створюється враження, що сталість фізичного простору весь час кидає виклик пам'яті. Пам'яті, яка сьогодні знаходить ще більшу ясність в контексті, подібному цьому, де переді мною оживають примари радянського часу: будь то в конторах, в державній лікарні, в довгих чергах в держустанови, в старих автобусах, де як і раніше ходять ревізори (!) , на погано освітлених вулицях, нарешті, в гостях у простих людей, які зберігають в сімейних альбомах свої чорно-білі скарби і з великою охотою дозволяють мені в них покопирсатись. До того ж на деяких будівлях все ще можна побачити пошкодження часів Другої світової війни, докази того, що час може текти не тільки вперед, але і назад.

Адже перед нами країна, яка понад 60 років перебувала під владою тоталітарного режиму і настраждалася в епоху сталінізму - кульмінацією чого став Голодомор, між 1930 і 1931 роком забрав життя понад п'ять мільйонів селян - злочин, порівнянне з Голокостом - країна, яка нещодавно пережила вторгнення Росії , яка зайняла частину її території і сьогодні підігріває війну, жертвами якої з початку 2014 року стало десять тисяч чоловік (не рахуючи російської сторони), країна, яка бореться з давніми і новими труднощами, починаючи з корупції організованої злочинності (внутрішньої і зовнішньої) і закінчуючи нинішньою фінансовою кризою і залежністю від міжнародних кредиторів. Крім того, не варто скидати з рахунків тиск і шантаж - методи, якими активно користується Путін, щоб ще більше розгойдати українську економіку і послабити державні інститути, де і без того правлять підкилимні інтриги і переслідуються сумнівні інтереси. Українські політики вже давно дискредитували себе в очах більшості громадян - серйозних і спокійних людей, які в цілому складають український народ, хоча багато держслужбовців все ще не позбулися зарозумілості, успадкованої з радянських часів. Про "політику" мало хто хоче чути - не те що говорити. Колишні учасники Помаранчевої революції, молодь, активісти або співчуваючі  протестам на Майдані, схоже, остаточно розчарувалися в політиці.

Одне за іншим покоління українців виїжджають за кордон, люди похилого віку отримують від держави 80-100 євро пенсії, якщо взагалі щось отримують. Ті, хто молодший і залишився в країні, працюють переважно в магазинах, сфері обслуговування і в комерційних підприємствах. Є люди, що нишпорять по смітниках. При цьому процвітає паралельна економіка, про що можна судити по ринках в центрі міста і придорожнім розвалам. Так, тут можна купити м'ясо курчати без яких би то не було проблем щодо якості продукції або європейських "директив", які забороняють вживання натуральних продуктів (без відповідної сертифікації). Ось принаймні одна з переваг знаходження за межами ЄС. Соціальна нерівність не може не впадати в очі і особливо помітно по тому, який транспорт циркулює по місту: з одного боку це безнадійно застарілі автобуси і численні "запорожці" зразка 1970-х років, а з іншого - сучасні позашляховики (днями бачив тут навіть останню Tesla Model 3).

Кожного разу, коли в повсякденному житті мені доводиться стикатися з цими контрастами, які по суті є відображенням нинішніх розколів і історичних повернень, на пам'ять приходять інші парадокси. Пам'ятаю, як в 1990-і роки, проводячи дослідження в секторі взуттєвої промисловості (в Сан-Жоау-да-Мадейра), я помітив, що на взуттєвій фабриці, де мені кілька місяців довелося працювати, єдиним делегатом профспілки (а його в той час очолював вкрай лівий активіст) була співробітниця мало інтегрована в робочий колектив, зате палка віруюча, старанно скоювала паломництво до Фатіми і з різних причин піддавалася маргіналізації з боку колег. Вона була одночасно активістом колективу і практикуючим католиком, що в контексті профспілки з його вкрай лівими тенденціями стало для мене дивовижним відкриттям. Подивившись на деяких персонажів в цьому українському місті, я починаю бачити тут ряд паралелей. Так, моя господиня, яка колись була активною комсомолкою і виросла в той час, коли в університетах серед інших подібних дисциплін викладався "науковий марксизм", після здобуття країною незалежності з усім запалом і завзяттям віддалася релігії, ставши старанної прихожанкою місцевої православної церкви.

Я аж ніяк не хочу ставити під сумнів право вибору кожної людини, тому що в цьому випадку релігійна практика є служінням Богу і ратує за взаємну допомогу і солідарність, які здаються набагато більш послідовними і гуманістичними, ніж стара радянська інституційна доктрина. Але коли знаходишся на території країни (колишньої радянської республіки), яка наказала зруйнувати церкви тому, що вони були "опіумом для народу", цікаво спостерігати, наскільки стійкіше виявляються релігія і віра в порівнянні з офіційною доктриною, протягом багатьох десятиліть нав'язуваної людям силою.

А район, в якому я жив, хоч і перебуває в запустінні, називається Нова Митниця, тому що в минулому нерідко затоплюваних водами річки. Погода як і раніше спекотна, і Дніпро кличе нас до своїх берегів. Але незважаючи на барвистий горизонт цієї величезної річкової бухти зізнаюся, що вважаю за краще слизькі зимові прогулянки на білому тлі серед засніжених сосен вулицями Черкас або навіть катання по дніпровському льоду. Чому? Можливо, тому, що такий ландшафт найкраще відповідає стереотипу".

Елізіу Ештанке (Elísio Estanque)

Cocos сказав:

до слез! Спасибо автору! Многое в точку!

Вгору