6 червня своє професійне свято відзначають журналісти. Напередодні "Про все" попросило своїх колег згадати про перші робочі дні у цій професії.
Тетяна Балякіна, журналіст газети "Акцент":
Фото з архіву Тетяни Балякіної
Визначитись із точною датою мого приходу в журналістику буде доволі складно, адже спочатку з паралельним навчанням у вузі я почала працювати кореспондентом у газеті "Вечірній Душанбе". Це був мій особистий шлях у журналістику, бо писати дуже і дуже хотілось, і цього, без зайвого пафосу, вимагала моя душа.
На той час у виданні, яке дало мені путівку у професію, працювали справжні метри — письменник Олександр Гейвандов (який пройшов ГУЛАГ), Людмила Басова (член спілки письменників Таджикистану), Людмила Угльова (мій безпосередній наставник у відділі Міського господарства, торгівлі та побуту). Вони муштрували молодь та не давали нам розслабитись, і це професійне загартування та неоцінений переданий досвід й досі допомагають у роботі.
Фото з архіву Тетяни Балякіної
Першого дня в мене, мабуть, не було, просто був найперший надрукований мій матеріал. Я тоді була просто на десятому небі, бо врешті здійснилась моя мрія. Мене не просто помітили, але й відзначили підвищеним гонораром на щоденній планірці, бо наша газета виходила щодня. Це було розслідування про душанбінський зоопарк, де почали вмирати звірі. Мої міркування викликали читацький резонанс і мене навіть запрошували у колективи підприємств та школи, де після виходу мого матеріалу "Зоопарк, як пам'ятник людської байдужості", почали збирати кошти аби допомогти закладу, який потерпав від недофінансування. Як бачимо, ця проблема, яка існує й нині в зоопарках, тягнеться ще з радянських часів.
Колись Людмила Басова запитала мене з хитринкою в очах: "Ну що відчула смак журналістської кухні ?". На що я впевнено відповіла: "Звісно, так !" "Тоді ласкаво просимо у професію", — парирувала старша колега. Від цих слів я вже була на сьомому небі!
Євгенія Федоряка, головний редактор інтернет-видання "Про все":
Фото з архіву Євгенії Федоряки.
Свій перший день пам'ятаю чудово, адже прийшла тоді до ІА «Контекст-Медіа» не як журналіст. Та вже наступного дня мене відправили на прес-конференцію Інни Богословської (на той час – голови Держкомітету з питань регуляторної політки та підприємництва). Пам'ятаю, що я майже взагалі не зрозуміла, про що йдеться на тій прес-конференції. Але старанно писала щось у блокнотику і робила дуже розумний вигляд. Зараз, маючи за плечима і журналістський, і редакторський досвід, я навіть уявити боюся, скільки зусиль доклав тоді мій редактор Віктор Борисов, щоб не образити мене, «підчистити» та таки випустити у світ божий отой мій перший «перл».
І було ще потім таких самих «перлів»… Саме у «Контексті» з мене зробили кореспондента, тут навчили, як писати, знаходити теми, робити новини із того, з чого, здавалося б, нічого не можна зробити.
Та все ж справжньою першою школою журналіста (а потім і редактора) для мене стали «Вечірні Черкаси». За те, як «знущався» (як мені тоді здавалося) наді мною мій редактор Ростислав Супрунов, іноді хотілося його вбити (вибач, Ростік). Та з часом я зрозуміла, наскільки мені пощастило працювати і вчитися саме у нього, і почала отримувати від нашої спільної роботи справжній «кайф». А от редактора в мені «виховував» Станіслав Журило. І хоча його школа виявилася не з легких, це найцінніший досвід, який я будь-коли отримувала. І за це буду йому завжди безмежно вдячна!
Взагалі мені щастило на гарні колективи, на професійних колег, на креативних вчителів. Можливо тому, що журналістика – це саме та професія, яка категорично не терпить байдужого ставлення до себе. Тут не можна приходити, аби «відсидіти» день, а потім йти додому. Ти або «гориш», створюєш, креативиш, розслідуєш, або…ти не журналіст!
Назарій Вівчарик, відповідальний редактор сайту "Прочерк":
Фото з архіву Назарія Вівчарика.
От запитали мене про перший день роботи в журналістиці і я замислився… Бо першого дня, насправді, не було. З дитинства спостерігав за роботою свого батька – журналіста Олександра Вівчарика, слухав як він розшифровує диктофонні записи, телефонує фахівцям і бере коментарі. Потім у школі долучився до роботи над газетою "Дзвоник", потім спробував написати замітки в черкаську газету "Новачок", що виходила при "Новій Добі". Так поступово вливався в роботу.
Інша справа – перше місце роботи. Тут все чітко – "Нова Доба". У цій обласній газеті я і став пробувати себе в студентські роки, намагався працювати в різних жанрах, брався за різні теми. Страшний сон – це робота з листами читачів, бо там пенсіонер-математик міг розписувати довгу формулу оплати за комунальні послуги і вимагати повернути йому десять копійок, які були вкрадені в старенького під час неправильних розрахунків комунальників. В’їжджати непідготовленій людині у такі теми було важко, але це була дуже цінна школа життя. Поєднання університетського теоретичного навчання і опанування знань на практиці в газеті й дало змогу мені зростати як журналісту. Ну а ще були різноманітні поїздки на фахові семінари і тренінги, куди тодішній головний редактор газети Сергій Томіленко завжди відпускав колег, бо розумів важливість навчання.
Справді ж дорослим журналістом я відчув себе, коли мене запросили працювати в газету "Прес-центр". Там я вже не був у статусі студента і мені вже не доводилося розриватися між роботою і навчанням.
А от найбільше реалізуватися допоміг сайт "Прочерк", який починав розкручувати фактично сам, але зараз на сайті працює хороша команда однодумців. Звісно, з роками все більше розумію, що журналістика не мед. Ненормований робочий день, психологічне навантаження, були й погрози. Особливо ж важко від постійного тягаря відповідальності, який ти відчуваєш за написане. Тому багато колег ідуть в сферу зв’язків з громадськістю (паблік рілейшинз). Там, принаймні, відповідальність лише перед роботодавцем. У журналістиці – і перед аудиторією.
Зате в журналістиці є і свої плюси. Завдяки професії я познайомився з багатьма чудовими людьми, побував в багатьох місцях як Черкащини, так і України. Було й те, що краще не згадувати. Наприклад, колись я побудував міст через Дніпро одразу за Чигирином. Географічний казус залишився непомічений коректором і замітка так і пішла в газету. Після такого ще більше починаєш цінувати вагу слова. Та особливо приємно, коли ти комусь своєю роботою допомагаєш. Пам’ятаю, як чергуючи вихідними на сайті, мені довелося достукуватися до чиновників, бо в люті морози одна малозабезпечена родина в селі під Черкасами залишилася без газу і дров. Історія закінчилася тим, що після мільйона дзвінків родині того ж дня сільський голова таки надав допомогу.
Нині перед журналістами стоять особливі завдання – у часи трагічних подій в Україні правда і справедливість особливо цінуються. Тож є над чим працювати!
Ірина Цимбал, журналістка телеканалу ICTV:
Фото зі сторінки Ірини Цимбал у Фейсбук.
- Це було 1 серпня 2000 року. Я навіть пам'ятаю в якій сукні тоді була. Після проб напередодні, мені довірили вести погоду. Я, ледь жива від щастя, що працюю на ТЕЛЕБАЧЕННІ :) почала шукати щось цікаве про цей день. Кого могла діставала запитаннями: як краще, а така інформація цікава, а про що ще було б доречно розповісти крім сухого прогнозу? Тоді дуже допомогла Наталія Григорівна Панченко. О 14 годині треба було телефонувати в обласний гідрометеоцентр та дізнатися власне прогноз. А потім, як мені тоді здавалося, було найстрашніше - записатися в кадрі. Погодився це зробити зі мною гуру операторської майстерності, дивовижна людина Олександр Павлович Костирко. Пощастило, що тоді на повну буяла зелень. Оператор обрав красиву картинку у сквері за обладміністрацією, заспокоїв мене, дав купу цінних порад, як треба вести себе перед камерою. Далі було легше, матеріал змонтували і випустили в ефір. А я щаслива пішла додому дивитися у колі сім'ї свій перший дебют на телебаченні.
Андрій Кравець, радник голови Черкаської ОДА:
Фото зі сторінки Андрія Кравця у Фейсбуці
Не знаю, що саме маю вважати своїм «стартом» у журналістиці. Перша газетна публікація була у канівській районці «Дніпрова зірка», коли я ще ходив до школи. То був просто вірш про українську мову.
По-справжньому почав писати до кількох газет водночас тоді, коли… носив погони офіцера МВС. Це були газети "Вечірні Черкаси", "Нова Доба" та столичні "Факти і коментарі. "Героєм" однієї з перших моїх публікацій тієї пори, яку підхопили водночас декілька видань, став канівський «підпільний кулібін» - колишній "афганець", який з будь-якого мотлоху міг зробити справжню зброю – від пістолета й до кулемета. Досі пам’ятаю, як він назвав свій улюблений пістолет, у якому тільки патрони були не саморобними – "Тарас Бульба".
Офіційно полишив МВС і став журналістом влітку 1999-го – рапорт на звільнення з органів внутрішніх справ написав саме у День журналіста. Наступного дня вже був призначений редактором відділу права газети "Нова Доба" - на посаду, яку для мене декілька місяців тримав, агітуючи стати журналістом, нинішній секретар НСЖУ Сергій Томіленко. Познайомилися з ним за оригінальних обставин – допоміг йому зібрати матеріали для публікації про одночасне вбивство, захоплення заручника і утримання людини під дулом гвинтівки перед дверима будівлі СБУ… Після дипломів двох університетів – київського, імені Тараса Шевченка та харківського, Національного університету внутрішніх справ (філолог та психолог відповідно), "профільні" знання журналіста отримав лише в Криму, у "Школі редакторів" IREX ПроМедіа. Після того були стажування у Польщі та Бельгії, поїздки у Боснію, Придністров’я, робота над спецвипусками газети "Козацький край" у зоні АТО на сході України… Найулюбленіший час в професії – той, коли очолював редакцію газети "Прес-Центр". Приємно було, коли у Волновасі на Донбасі до мене підійшов боєць батальйону "Черкаси" і сказав: "А я впізнав Вас по фото з колонки редактора - завжди Вашу газету до війни читав…"
Світлана Пічугіна, керівник прес-служби облради:
Фото з архіву Світлани Пічугіної
- Моя перша журналістська робота була опублікована в газеті «Молодь Черкащини» ще далекого 2005 року. У ній я описала поневіряння простих людей у довжелезних чергах, які вони змушені терпіти, щоб отримати якусь довідку. Дуже приємно було, коли в редакцію прийшов лист від читача, який дякував «молодій і талановитій Світлані Пічугіній». Це надихнуло на подальшу боротьбу за правду.
Потім почався мій 8-річний роман із телебаченням. Це було водночас складно, захоплююче і неймовірно. Як я колись сказала, телебачення – це наркотична залежність, якої неможливо позбутися. Багато цікавого досвіду мені дала робота над програмою опитувань «Народна трибуна», за якою мене закріпили після мого приходу на ТРК «ВІККА». Відповіді перехожих черкащан на різні запитання часто бували і епічними, і комічними. Запам’яталося опитування на тему: «Чи вірите ви в НЛО?». Як виявилося, люди навіть не просто вірять у прибульців, а й описували свої зустрічі з ними!
В роботі на телебаченні було багато всього – і смішного, і страшного, і захоплюючого. Дякую ТРК «ВІККА» за отриманий життєвий і журналістський досвід. Тепер працюю у прес-службі. Проте, хтозна, можливо, мій роман із телебаченням колись продовжиться? А може, працюватиму десь у газеті чи на сайті? Життя покаже, воно непередбачуване і неймовірне.
Далі буде
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
