Народний депутат України Віталій Войцехівський перші дні повномасштабного вторгнення провів на роботі у Верховній Раді. Вже незабаром почав робити те, що і мільйони українців: почав волонтерити. За його роботою як тоді, так і зараз можна слідкувати за майже щоденними звітами про виконані задачі.
Журналісти поспілкувалися із народним обранцем, аби дізнатися, що змінилося за понад рік війни та що вже вдалося зробити.
Коли почався ваш шлях волонтера-депутата? Як це було на початку повномасштабної війни і як це розвивалося?
Мабуть, саме тоді на початку війни, ніхто не думав, хто є хто. Перші дні, як і більшість нардепів, був у Києві, далі повернувся у рідне місто і не міг сидіти склавши руки. Спільно з командою однодумців одразу почали збирати гуманітарні вантажі, шукати транспорт та передавати зібране на Харків. Це було третього березня. Згадую, як хлопці, які везли вантаж надіслали відео з коментарем: «Всі з Харкова виїжджають, а ми їдемо саме туди». Далі на особистих контактах спілкувався з міжнародними партнерами, вони передавали допомогу для наших міст, перерозподіляли все як на громади округу, так і на міста, що найбільше постраждали. А потім люди самі мотивували нас до дій.
З якими проблемами тоді довелося зіткнутися і як вдалося їх розв’язати?
У перші дні війни всі прагли чимсь допомогти. Найбільшою проблемою і радістю одночасно для нашої команди стало бажання тисяч людей щось робити. Питання «чим допомогти, що робити» було найактуальніше. Плетіння сіток, створення блокпостів, заготовки на "коктейлі Молотова". Однак всіх все одно задіяти не вийшло.
Чи можете приблизно підрахувати, скільки вдалося залучити коштів на закупівлю гумдопомоги, речей військового призначення, автівок для ЗСУ та іншого?
За весь період відправили дуже багато. Це кілька десятків позашляховиків, і дрони, і амуніція, і планшети, і оргтехніка, і тепловізори, і генератори. Важко все пригадати. Побутові прилади, буржуйки, пральні машини, тощо. Ми свідомо не підраховуємо, на яку суму надається допомога. Передаємо допомогу переважно туди, де зосереджені формування із земляків. Найчастіше – Донеччина, Чернігівщина.
Вдається особисто вам залучати допомогу закордонних партнерів?
Звісно, є особисті контакти з польськими, американськими, словацькими та німецькими партнерами. Співпрацюємо ще з того періоду, коли я був головою громади. У межах такої співпраці отримали кілька фур з речами першої необхідності та продуктами харчування. Далі партнери передали нам декілька пожежних автомобілів, один з них передали у місто Харків, там на той час була велика потреба в спеціальній техніці. До того ж від закордонних друзів отримували генератори, автомобіль швидкої допомоги.
Як змінювалися потреби військових: що конче необхідно було в перші тижні та місяці вторгнення і що зараз?
В перші дні передавали багато одягу і взуття. А зараз потреби захисників більш конкретні: старлінк, дрон, прилади нічного бачення, автомобілі. Скільки разів бував на фронті, хлопці забезпечені і їжею, і одягом.
Трапляється, що на ваш особистий номер телефонують військові із проханням допомогти?
На сторінку у Фейсбук написав один захисник. Сказав, що є потреба в одязі і скинув свою адресу. Ми придбали все необхідне і надіслали йому. Далі обмінялися телефонними номерами, підтримуємо контакт і дотепер, неодноразово надавали допомогу. Взимку ці хлопці приїжджали в гості.
Коли вам від військових вручили нагороду, ви сказали, що це не лише ваша нагорода, а й всієї команди. Розкажіть про цих людей.
Так, звісно, один Войцехівський, як і хто-небудь інший, сам, без команди не зможе реалізувати таку кількість проєктів. Моя команда – це не лише помічники народного депутата, а й підприємці, депутати всіх рівнів, працівники різних галузей, пенсіонери, молоді матусі – всі. Їх вирізняє з-поміж інших одна риса – бажання допомогти. Не задля особистого піару чи фінансової наживи, а просто, від душі. Найяскравіший приклад – родина Васильченків. Вони аграрії, основні потужності зосереджені на Золотоніщині. Завдяки їм на фронт передали десяток позашляховиків, придбали швидку допомогу для лікарні у Золотоноші. І так кожний член команди намагається зробити той максимум, який залежить від них.
Ви неодноразово їздили в зону бойових дій. Що для себе зрозуміли, побачивши те, що для військових буденність?
Перші десять хвилин, коли чуєш вибухи, здригаєшся, але страх не охоплює, бо дивишся на наших незламних і усміхнених хлопців. Далі ж – звуки вибухів просто не помічаєш, звикаєш. Враження, які можуть бути? Війна – це завжди втрати... Але от особисто мене там охоплює почуття гордості за наших бійців, які стійко боронять, які впевнені у неминучій перемозі.
Раніше були проблеми із замовленням квадрокоптерів з-за кордону. Це вирішилося на законодавчому рівні. Які, на вашу думку, є схожі проблеми?
В той час, коли розбили нафтопереробні заводи і пальне пішло вже з Європи, а не з білорусі, звісно воно було дорожче. Рада скасувала акцизи, щоб це не відобразилося на кінцевій вартості. Коли ситуація стабілізувалася, акциз повернули. Держава намагалася реагувати по ситуації. Зараз виникає питання не лише по квадрокоптерах, а й по іншим засобам боротьби. Знімаємо мито на ті самі генератори. Закон був про шкідливість викидів, а деякі інспектори, які прагли щось заробити, йшли і штрафували підприємців. Тому у особливий військовий час зняли заборону. У цей період треба реагувати дуже оперативно та підлаштовувати закони під ситуацію, а не навпаки.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
