Газетярство минулого: з чого і як починалася черкаська журналістика

06 червня 2015, 08:01
Untitled-1

Фото: "Акцент".

Напередодні професійного свята чисельного цеху „акул пера“ і „динозаврів мікрофона“  видання "Акцент" нагадало, з чого і як починалася черкаська журналістика.

Пригадайте, як у кінофільмах, події яких розгортаються десь у середині ХІХ століття, показані репортери. Це такі собі немолоді й доволі нахабні типи у смугастих штанях, які з триногими фотоапаратами крутяться біля сенсацій та чіпляються до поважних людей з пришелепуватими запитаннями. Чесно кажучи, не найкраща рекомендація для підсвідомості громадян на всі майбутні часи.

Та в повітових Черкасах таких спритників тоді не водилося. Коли вже виникала потреба про щось проінформувати загал, то обивателі чи управи робили це оголошеннями, відсилаючи їх у „Киевские губернские ведомости“. А вже за кілька днів читали свої повідомлення на шпальтах газети, доправленої сюди поштовим трактом чи пароплавом.

Трохи згодом, 1874 року, у Черкасах відкрили поштову контору, ще пізніше вона стала поштово-телеграфною, адже процес обігу інформації за всіма показниками зріс у рази.

Про що ж писали черкащани-„журналісти“ у столицю, поки своїх газет не було? Ось кілька оригіналів таких дописів 1861 року. До них додати нічого, оцініть як є.

„Еврейка г. Черкасс Перла Лейзоровичева оказалась несостоятельною к уплате гербовых пошлин 10 р. 80 к. серебром. Если отыщется ея имущество, то донести бы об этом Губернскому Управлению“.

„Черкасская Уездная Полиция разыскивает хозяев к следующим пригулам (тваринам, що прибилися до чужого стада чи двору, — прим. авт.): 1. Телице пегой, хвост у нее средней величины, рога разложистые вверх, лет 3-х. Она отдана на прокормление временнообязанному крестьянину Ефиму Брусу; 2. Лошице лет 2-х, росту малого, масти темно-гнедой, грива на левую сторону, хвост черный урезанный“.

„С 7 на 8 сентября пополуночи неизвестно кто влез через окно в дом купца Грекова в спальню, отпер бывшую там конторку и уворовал денег 234 р. серебром, золотые крытые часы с изображением на наружной доске петуха, кожаный портсигар и годовой паспорт, выданный из Черкасской думы 9 января с.г. за №18“.

Таким робом, тобто через Київ, і в тому ж дусі, розвивалася наша пражурналістика зо півстоліття. Повідомлення з міської думи про торги, виклики до суду (ось хоч би й такий: „вызывается купеческий сын Алексей Елисеев по делу нанесения ему черкасскою купчихою 3-й гильдии Фейгою Цейтлиновою личной обиды ругательствами“), реклама, оголошення і аж десь на задвірках видання — кілька коротеньких новин. І навіть ближче до ХХ століття більше їх не стало. Натомість, сторінки заполонила реклама. Чудодійні креми від облисіння, ластовиння та зморшок, фарба для борід, що мала би придавати їм „ровный благородный цвет“, галоші, табак: чого там тільки немає. А оголошення закликали вилікувати сифіліс чи взяти приватні уроки гри на фортепіано.

Зрештою, коли ділова активність почала зашкалювати і втовпитися з провінційною об’явою в губернську газету стало дорого й довго, знайшовся такий собі добродій Пятаков, котрий у 1904 році зважився на видання черкаського „Листка объявлений“.

Концептуально він нічим не відрізнявся від „КГВ“, тож кореспонденціями за визначенням тут теж і не пахло.

Хто ж і коли став нашим першим журналістом у традиційному значенні слова? Найімовірніше, трапилося це століття тому, а звали піонера нової професії Леонід Житомирський.

На тому місці, де знаходиться головний корпус медколеджу, колись стояв перший у нашому місті двоповерховий будинок: власність купця

Лева Житомирського. Його фірма, заснована ще 1870-го, торгувала хутром та мануфактурою і Лев Леонідович, як йому здавалося — небезпідставно, вважав, що й його сини, Леонід і Велвел (Володимир), підуть по життю широкою дорогою комерції.

Та сталося не зовсім так. Поки батько був живий, хлопці не виказували свого прохолодного ставлення до гешефту, але по його смерті взялися за зовсім інше: 1913 року почали видавати газету „Черкасские отклики“. При цьому, самі ж інформаційно її наповнювали: Леонід — подієвими матеріалами та дачною хронікою, Володимир — літературними оглядами й театральними рецензіями.

Окрім того, першими в Росії, хоча й „піратським способом“, у своєму часописі брати друкували новий роман Артура Конан Дойла „Загублений світ“, що виходив у них під назвою „Мир прошлого“.

Це чтиво благодатно впливало на наклад видання, тож як не крути — комерційна жила знайшла своє місце в тілі нового бізнесу.

У подальшому все в країні змінилося, але на життєвий вибір Леоніда Львовича це не вплинуло, він став відомим радянським журналістом. Під тягарем сімейних обставин його молодший брат змушений був робити кар’єру службовця. Але єврей є єврей: Володимир Житомирський дослужився аж до місця в центральному апараті Наркомторгу у Москві.

За короткий проміжок часу після баграної заграви 1917-го газети перетворилися у „органи“. Цілковито змінилися їх функції, текстове наповнення, а метою видання як процесу стала пропаганда, агітація й розвінчання ворогів трудового люду. Наодеколонені старорежимні репортери кудись зникли, поступившись місцем суровим робкорам і сількорам в шкірянках. Від нових журналістів заносило їдким самосадом, були вони малограмотними й сухоязикими, зате їхнє слово не ходило в лакеях. Принаймні, вони в це вірили.

Нові часи — нові газети. По-декуди з доволі неординарними назвами (чого варте саме лише „Робітничо-Селянське око“, що виходило у 1920-х). На десятиліття редакційною політикою усіх видань стала політика партії. Взимку 1933-го, коли й самі робкори пухли з голоду, у „Соціалістичному ударнику“ вони радо сповіщали, зокрема, таке:

„2 лютого Черкаський нарсуд на своєму виїздному засіданні в клубі рафінарні розглядав справи про крадіжки цукру з заводу і постановив: Слуквіна Андрія за крадіжку 562 г. цукру позбавити волі на 3 роки; Гончаренка Антона, що вкрав 250 гр. цукру позбавити волі на 1,5 роки, Вознюку Петру за крадіжку 100 гр. цукру — 1 рік примусової праці, Клименка Матвія за крадіжку порожнього ящика — на 6 місяців примусової праці...“

Короткотривалий ренесанс старого формату газет відбувся у період окупації. Тоді у Черкасах видавалася „Українська думка“, яку свого часу в архіві грунтовно дослідив журналіст Андрій Кравець. І зробив висновок: попри шибениці на вулицях, „реклами, — справжньої, „продвинутої“ навіть за сучасними мірками, — у ній була велетенська кількість. Якісно виконані рекламні блоки закликали черкасців скуштувати морозива у числених кафе, постригтися-поголитися у перукарських салонах, зробити замовлення у швейних і взуттєвих майстернях. Працював готель „Щаслива Україна“ із власним рестораном, перукарнею і більярдною, ЗАГС, краєзнавчий музей, театр“.

Рік 1954-й, 7 лютого. 34-ти-сячним тиражем виходить перше число „Черкаської правди“, головного „органу“ новоствореної області. А коли так, то її шпальти рівномірно наповнюють як професійні кореспонденти, так і партійні посадовці. „Квотний принцип“ розподілу газетної площі дотримується усіма виданнями країни, республіки, області, аж до часів незалежності...

Борис Юхно, "Газетярство минулого: від гнідої лошиці до червоної передовиці", "Акцент", №23 від 3 червня 2015 року.

Поділитись

Коментарі

Вгору