Дід Василь з Кам’янки добровільно пішов воювати з сепаратистами

Мені служити — не звикати, — жартує «Отаман». Він у війську вже вп’яте, якщо рахувати і строкову службу, і ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС… Як і більшість українських патріотів 61-річного кам’янчанина у вир політичного життя України втягнула Революція гідності. А після її перемоги, у перші дні війни, що її підло розв’язав Путін проти України, дід Василь вирушив боронити країну.
— На Майдан приїхав того дня, коли Юра Луценко покликав усіх, хто може приїхати на захист Майдану. Було це 18 січня. У цей день був бій, і 18 січня я зготував свій перший у житті «коктейль Молотова». А за кілька днів загинув Сергій Нігоян, — розпочав спогади про події на Майдані і свій бойовий шлях «Отаман».

Із козаків — у добровольці на фронт

У центрі революційних подій, біля будівлі Київської міської державної адміністрації (КМДА), дід Василь з’явився з бейджиком газети «Богданів край» Преса».
— Не знаю, де Саша Вєт­ров набрав цих «бейджиків», але він їх ще на Помаранчевій революції роздавав. Ну це щоб не трогали — преса ж. Зайти до КМДА без пропуску не можна було. Тож «бейджик» мені допоміг туди потрапити й отримати реєстраційний талон. Там я зустрів свого земляка — кам’янчанина Андрія Гайдамаку. Він привітався і каже:«О! Іванич! Давай до нас у четверту козацьку сотню». Так і став козаком Майдану, — продовжив розповідь «Отаман».
Далі в діда Василя було важке, але романтичне майданівське життя: варти на барикадах, відбиття атак озвірілих «беркутівців»… Майдан до перемоги Революції гідності дід Василь залишав тільки раз. Їздив у село Грушківку Кам’янського району проводжати в останню путь бойового побратима і земляка Максима Горошишина. 19 лютого під час протистояння Максим отруївся від газової гранати і наступного дня помер у лікарні. Пізніше, в числі інших Героїв Небесної сотні, йому посмертно присвоїли звання Героя України.

«Втікати не буду. Краще заляжу й буду відстрілюватись»

— Зразу нас у військову частину не взяли. Мені тоді вже 60 років виповнилося, — розповідає «Отаман». — Тож мене взяли у військову частину ніби на роботу й прикомандирували до тієї частини, в якій я був працівником — водієм. А вже після другої ротації став контрактником. Тоді мені вже видали довідку учасника АТО.
Службу у війську дід Василь почав із центру підготовки, що на Київщині.

— Нас готували з медицини, вогневої й тактичної підготовки. Вчили стріляти зі стрілецької зброї, міномета та рукопашному бою. Нормально готували, як спеціалістів. Серед інструкторів були й іноземці. Американець навчав медичній справі. Серб викладав рукопашний бій… Тренували бігати по три й по шість кілометрів. А я так казав: «Не тренуй мене швидко бігати, а навчи добре захищатись». Бо я не буду швидко втікати. Я заляжу й відстрілюватимусь, — посміхається дід Василь.

Після кількатижневого вишколу в різних підготовчих центрах «Отаман» потрапив на фронт у діючу армію. Війна для бійця «Отамана» розпочалась 11 липня. Його військова частина дислокувалася біля Артемівська й брала участь у боях за Попасну і Первомайськ. Із Артемівська діда Василя в складі резервної роти перекинули на охорону Курахівської ТЕС. Безпосередньої участі в боях «Отаман» тоді не брав. Служив водієм КамАЗа. Возив на блокпости боєкомплект, перевозив поранених, продукти. Діставалось від терористів і йому — часто машина «Отамана» везла необхідне для солдатів під артобстрілами. Траплялося, що фронтові дороги заводили його і на територію, що її контролювали терористи. На щастя, зустрічей з ними вдавалось уникати.

«Однією ногою в могилі, а воєнну форму носить!..»

Не всі жителі Донбасу однаково ставляться до українських військових. У Лисичанську люди були дуже раді, що їх визволили. Там у кінотеатрі «Дружба» давали концерт для військових. Тоді двом бійцям, місцевим уродженцям із частини «Отамана», які визволяли Лисичанськ від сепаратистів, міська влада дала звання почесних жителів Лисичанська. А от у Кураховому дехто з місцевих ненавидить Україну.

— Якось в одному з маркетів знімав гроші з картки. Відходжу від банкомата і чую, як одна жінка каже: «Диви, однією ногою в могилі, а теж воєнну форму укропів носить». Був і інший випадок: стою на прохідній Курахівської ТЕС, аж раптом під’їжджає мікроавтобус із написом «міліція» на капоті й міліцейськими номерами. В салоні чотири добре вгодованих цивільних. Дуже підозрілі були в них фізіономії. То попросив товариша, щоб той передзвонив у чергову частину місцевої міліції й запитав, чи є в них така машина. Виявилось, немає… Впіймали їх аж у Мар’їнці. Це були сепаратисти-розвідники, — розповідає «Отаман».
Ділки на АЗС гірші за терористів

У ролі солдата-водія «Отаман» об’їздив пів-України. І далеко не завжди неприємності військовим завдавали сепаратисти. Не менш дошкульно «били» і наші автозаправні станції. Виконуючи завдання, діду Василю і його товаришу по зброї довелося взимку їхати з фронту в столицю двома вантажівками. Машину товариша під Полтавою заправили на одній із АЗС відомої мережі. Заправники безсовісно залили в бак літній дизель. Пальне замерзло в баку при дев’ятиградусному морозі. Щоб рухатися далі, бійцям довелося бак смолоскипами розігрівати.

— Це через жадібність підприємців. У гонитві за грошима вони продають взимку літню солярку. Це так економлять. А страждають від цього водії, особливо військові. На іномарках є підігрівачі для солярки, а в КамАЗах такого немає, — ремствує «Отаман».

Військовий КамАЗ у Київ доправили волонтери

Без допомоги волонтерів армії було б дуже сутужно. Про це говорять усі, кому випало воювати на Східному фронті. Такої ж думки й «Отаман». Як доказ, він навів такий випадок: кілька вантажівок везли боєкомплект у зону АТО. В однієї згорів двигун. Щоб відремонтувати, машину треба було доправити до Києва. У військових не було пального, щоб заправити вантажівку, що мала відбуксирувати поламаний КамАЗ.

На виручку прийшли волонтери. Вони знайшли пальне, самі виготовили жорсткий буксир і самотужки доправили вантажівку на ремонт.

Засідка

Третю ротацію «Отаман» служив під Маріуполем водієм КрАЗа. І невдовзі потрапив у засідку сепаратистів. Дід Василь мав наказ доправити боє­комплект у селище Широкіне (за 20 км від Маріуполя). У колоні йшли кілька вантажівок у супроводі бронеавтомобіля «Кугуар» і БТРа.

Напали зненацька на одній із вулиць селища Широкіне (частину села досі контролюють російські терористи). На одному з перехресть авангард маленького конвою повернув убік. І щойно бронетранспортер і панцерник щезли за рогом, як машина «Отамана» опинилась під шквальним обстрілом. По конвою били зі стрілецької зброї і гатили з легкої артилерії.

— Моя машина йшла третьою в колоні після «бетеера» і броньовика. Раптом у вітрове скло влетіла куля, загнавши мені в ліву руку осколки скла й металу. У вітровому склі утворилось кілька кульових отворів. Одна з куль влучила в око мого товариша, який сидів поряд. Працювали снайпер і кулеметник. У ту ж мить влупили з гранатомета. Ракета влучила у переднє колесо. В кабіну влетіло ще кілька куль. Деякі з них продірявили тіло смертельно пораненого товариша. Залишатися в машині резону не було. Я вхопив автомат і покинув кабіну. Чув шипіння повітря, що вилітало з гальмівної системи й усвідомлював, що тепер машину з місця не зрушить ніяка сила. У КрАЗа є особливість — пневматичні гальма. Якщо в системі зникає тиск, гальма намертво блокують рух, — ділиться «Отаман». — Вибухом вигнуло й поставило вертикально шматок передньої броні, якою було захищено кабіну вантажівки. Заховавшись за нею, я почав відстрілюватись. По мені випускав черги з кулемета терорист, який засів на горищі одного з будинків. Набої скінчились. Ну — думаю, все. Стріляли з лівої сторони дороги, то, рятуючись з-під обстрілу, я перескочив на праву. Тут знайшов пораненого бійця з іншої машини.

«Сам погибай, а товариша виручай», — цей відомий принцип актуальний і у війні з російськими окупантами. «Отаман» хоч і сам стікав кров’ю, але пораненого товариша не покинув. Їх обох почали «накривати» міномети терористів.
— Права рука «Алекса», такий позивний товариша, була в крові, його ще й контузило. Між нами й дорогою, що вела у двір однієї з хат, була балочка, ми в неї заповзли, та обстріл не припинявся, — продовжував розповідь «Отаман».

«Хто там?! – То я — «Отаман»

— Вночі був мороз, а вдень замерзлу багнюку розтопило. Я тягнув непритомного «Алекса» за хату. Він був весь у крові. Аж раптом чую голос одного з наших бійців: «Хто там»?!, — «Та це я – «Отаман», — кажу у відповідь. «Виходьте в тил. Ми прикриємо», — сказав один із товаришів, які прийшли на виручку. До мене підскочив Дмит­ро. Свого часу він мене загітував стати до зброї. А з ним ще кілька бійців: «Сом» і «Мінськ». Усі ці хлопці були в КрАЗі, що їхав слідом за моїм. Поки я витягав «Алекса», вони мене прикривали.

Дмитра у цьому бою скалічило. «Мінська» поранили, а «Сом» загинув. Казали, що його тіло було під кулеметним обстрілом три дні і його не могли забрати. Поранених зустріли бійці однієї з частин, які захищають підступи до Маріуполя. Під обстрілом обох перев’язали й вивезли в пункт дислокації біля моря, а звідти — на блок-пост. Там їх забрала «швидка» з Маріуполя, де надали першу медичну допомогу. Звідтіль поранених гелікоптером доправили до Дніпропетровська. Трохи згодом «Отаман» відпросився додому і його перевели в Черкаську обласну лікарню, де він і завершив лікування.

Поранених Дмитра і «Алекса» літаком доправили до Києва, а звідти — на лікування у «Феофанію».