Напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення рф на територію України журналісти "Про все" підготували цикл матеріалів про людей, які не втекли від війни, а навпаки - щоденно ризикують своїм життям, щоб наблизити нашу Перемогу. Герої цих матеріалів рятують життя поранених, скидають на голови росіян ВОГи та проходять тривалу реабілітацію після жахливих ампутацій. Своїми історіями вони поділилися з нами.
Перша героїня - парамедик Єлена. Залишивши свою професію ще у 2014 році через тиск на медіа, журналіст за освітою Єлена писала дитячі книжки та фантазійні новели і мріяла видати книгу, але 24 лютого 2022 року внесло корективи в її життя. Дівчина не змогла лишитися осторонь подій в країні і вже в березні стала волонтером Міжнародної організації «Лікарі без кордонів», а згодом парамедиком Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ). Віддавши два роки свого життя, щоб допомогти вижити іншим, сьогодні вона збирається мобілізуватися і наближати перемогу України у ролі військової. Журналіст «Про все» поспілкувався з героїнею про евакуацію поранених цивільних, найбільший біль парамедиків та «інший світ» у тилу.
Про «потяг привид»
«Я народилася у військовому гарнізоні в Білорусі. На тому ж аеродромі, з якого колись злітав мій батько, зараз дислокується авіація РФ. І це боляче. Бо для мене бомбардування Києва – це не просто атака з півночі. Це ще й кілок в серце моєму дитинству».
Із перших днів повномасштабної Єлена почала шукати місце, де б вона могла бути корисною. І вже в березні 2022 року стала волонтером Міжнародної організації «Лікарі без кордонів».
«Вони тоді набирали собі персонал на евакуаційний потяг, який рятував із зони бойових дій людей, що постраждали. Для роботи потрібні були не лише люди з медичною освітою, тому мене взяли. Спочатку я працювала у вагоні з легкими пацієнтами. А згодом вже і з тяжкопораненими.
На початку війни евакуаційний потяг був єдиним способом врятувати життя тяжкопораненим людям і перевезти їх з одного кінця країни в інший. Це був унікальний проєкт Міністерства охорони здоров'я, "Лікарів без кордонів" та Укрзалізниці.
"Ми возили людей в критичному стані. Без потягу та лікарів, які перебували з ними увесь час транспортування, таку кількість людей довезти було б неможливо. Була дитина після операції, у неї було наскрізне ураження черевної порожнини і їй хірурги, як лего, збирали назад внутрішні органи. Були люди після інсультів, на штучній вентиляції легенів. Ми перевозили хлопчика 12 років, у якого був розтрощений скелет. Він не міг ні стояти, ні сидіти, ні ходити до туалету. Він їхав на серйозних наркотичних знеболювальних. Ніколи не бачила стільки болю. Стільки знівечених тіл. Знівечених доль. Знівечених душ.
Пам’ятаю одного разу під час чергування до мене підходить жінка і запитує «Нас таки обстріляли?». А навкруги тиша. Кажу, що обстрілів не було, а сама думаю, чи потрібно будити лікаря чи це її сон. Таки був сон. Межі реальності стиралися. У найменші поштовхи і гучні звуки мозок домальовував свій жах. Її донька – приклад дива. Чоловік відкопав її з-під завалів будинку. Вже не дихала. На щастя, вижила, але втратила око».
За словами Єлени, перший час офіційно евакуаційний потяг був привидом. Його існування приховували, оскільки ворог активно бомбив залізницю.
«Благо ми розминалися з ракетами. Наприклад, коли був приліт по Краматорську, ми саме від’їхали з вокзалу, так само нам пощастило, коли били Лозову. Наш потяг приєднували до інших, офіційно на табло нас не існувало».
За час роботи Єлені з волонтерами вдалося вивезти сотні тяжкопоранених з Харкова, маріупольців із Запоріжжя, евакуювати кілька дитячих будинків. Була величезна кількість свідомих людей зі Сходу, але були і ті, хто не хотів виїжджати.
«Ніколи не забуду, як одна жінка кричала на мене: «Как я теперь к дочке в Петербург поеду с вашего Львова». Були такі, хто вимагав з нас грошей. Такі випадки мене дуже демотивували, особливо на фоні періодів, коли медики і волонтери працювали цілодобово, рятували життя цілодобово, без вихідних і просто жили у цих вагонах.
Про роботу парамедика
Дівчина пропрацювала на евакуаційному потязі близько пів року (з березня до серпня 2023 року). А згодом зрозуміла, що хотіла б допомагати військовим, тому почала вивчати тактичну медицину (надання допомоги на догоспітальному етапі націлене передусім на усунення попереджуваних причин смерті, - ред.).
«Я ретельно готувалася: проходила багато курсів, читала медичну літературу, аналізувала протоколи інших країн, чому вони в наших умовах можуть не дати результату. Зазвичай вони прописані на інші пори року, на інші ландшафти. Евакуація по воді в Херсонській області буде відрізнятися від евакуації по лісу в Кремінній та евакуації в полях Запорізької області. Багато знань отримуєш вже просто з досвідом, оскільки багато чого залежить від місцевості, де ти будеш працювати і ресурсів, які є. Так я потрапила до ПДМШ і почала виїжджати на Схід.
Більшість часу Єлена пропрацювала на лиманському напрямі, у стабілізаційному пункті.
«З лінії фронту нам привозили важкопоранених хлопців. І парамедики в команді з лікарями працювали, щоб стабілізувати їхній стан: підняти тиск, зупинити кровотечу тощо. Далі бійців передавали до госпіталів, де вже з ними працювали медики.
Робота в ПДМШ не оплачувалась, це добровольчий шпиталь. Єдине парамедиків доставляли до Сходу, забезпечували проживанням та харчуванням.
«Парамедик – це людина з медосвітою. Але ми отримали дозвіл від Залужного працювати в зоні бойових дій будучи цивільними. Я була бойовим медиком, тобто надавала домедичну і першу медичну допомогу військовим. Я не дренувала легені, але асистувала хірургу. Я не перев’язувала судини, але фіксуала турнікети, промивала рани. Але оскільки структура військова, права називатися комбат медиком я не мала, тому у посвідченні значилася парамедиком.
Іноді волонтери могли просидіти сім днів без роботи, а іноді доводилося працювати тижнями нон стоп.
«Взагалі це нонсенс, що цивільні медики працюють в зоні бойових дій. Зазвичай, в інших країнах – це підготовлені бійці, які пройшли додаткові курси. У нас, на жаль, майже немає такої системи підготовки. Кожен підрозділ індивідуально вирішує, з ким він буде спрівпрацювати, чи потрібні йому медики, чи він вчить своїх медиків. У азовців, наприклад, дуже класна своя евакуація, вони роблять переливання в окопах. Там інший рівень. І у нас, насправді, цей рівень дуже різний.
Про найбільший біль парамедиків
На думку Єлени, найбільшим болем парамедиків є відсутність якісної системи евакуації, потрібного законодавчого підґрунтя для надання медичної допомоги та необхідних знань. Це три ключові моменти, через які помирають і втрачають кінцівки наші бійці.
«У нас навчили хлопця бути бійцем-рятувальником, тобто надати першу меддопомогу собі і побратимам. Потім поранених має забрати інша ланка евакуації, де їх оглянуть, нададуть більше допомоги. Далі передати комбат медикам, медикам. Тобто у кожного повинен бути свій протокол. Це чудово, це працює. Але у нас по протоколу зробить все боєць, але через відсутність грамотно вибудованої ланки евакуації хірург на виході ампутує йому здорові кінцівки. Тому що у нас немає такої кількості годин, як у регулярних арміях інших країн. Бійці армій за кордоном більше навчаються, ніж воюють. Відповідно вони можуть краще надавати допомогу, оскільки вони більше підготовлені.
У нас, на жаль, дуже багато непідготовлених хлопців, тому що нам потрібно закрити потреби в обороні наших територій. На навчання висмикнути когось дуже складно. Тому у нас відсутнє належне навчання і як наслідок відсутня вибудова ланок, які потрібно підбирати під місцевість, під завдання підрозділу, під погодні умови. Багато хто розповість, що робити з турнікетом і які є його види, але мало хто скаже, що робити з обмороженням. У протоколах цього немає, а у нас, на жаль, і від цього втрачають кінцівки.
Тому найбільший біль парамедика – це саме відсутність цієї грамотно вибудуваної ланки на місцевому рівні, на рівні підрозділу, ми маємо розбіжності в протоколах. Усі роблять по протоколу, а потім відсутня ланка з іншим протоколом і відповідно того огляду, що мала зробити наступна команда – його не зробили. Або пораненого хлопця готують по протоколу M.A.R.C.H (алгоритм дій та надання домедичної допомоги в бойових умовах - ред.) і через годину його мають евакуювати, у випадку інших армій це має бути гелікопетр, у нашому ж випадку – це може бути цивільний мікроавтобус, який заглохне чи човен, який зламається. Наших хлопців з позицій іноді забирали через два-три дні. А деякі травми через кілька годин стають критичними».
Про свій найважчий день на сході
Я пам’ятаю день, коли до нас привозять хлопця, якому потрібно ампутувати ногу нижче коліна. У його військовому квитку я побачила, що хлопець 2002 року народження. І розумію, що у 2014 році, коли почалася війна, він ще ходив до школи. У цю мить я зрозуміла, що якщо ми зараз не зробимо усе можливе і неможливе і ще трохи, то наші діти, які зараз ходять до школи, будуть лежати на цих столах з відірваними кінцівками. Цей момент пораненого молодого хлопця, по суті дитини для мене, дуже сильно вразив.
Був ще дуже складний випадок з хімічною зброєю. Ми зайшли у приміщення. Наш головний по штабу попросив одягнути маски. Ми працювали з хлопцем, який отримав сильне отруєння хімікатами. У нього була ампутація обох ніг вище коліна та руки, і йому отрута потрапила в кров. Навіть якщо цей хлопець вижив… це дуже складна травма.
Єлена пропрацювала парамедиком понад півроку (з грудня 2022 до літа 2023 року), сильно захворіла, а коли одужала і планувала повернутися, ПДМШ зменшив штат працівників.
«Евакуаційних бригад стало менше і у нас не стало бази. Я думаю, що це через те, що люди перестали донатити. Дуже складно там стало орендувати приміщення, оплачувати оренду, тобто стало складно перебувати там такій кількості людей. І я зрозуміла, що тепер це будуть виїзди не місяць через місяць, як це було раніше. А місяць через три. Це для мене замало, я хочу робити щось більше. Поки триває війна, я буду допомагати тим, чим можу. Тому почала рухатися у бік мобілізації.
Про те, що відбувається в тилу
За словами дівчини, рано чи пізно хлопцям доведеться повертатися зі світу війни у цивільний світ. І страшно, що військові відчуватимуть при поверненні.
"Боляче дивитися, як цивільний світ забуває про них. Страшно, як їм доводиться адаптуватися після повернення з війни. Наприклад, коли повернулася я, мене дуже довго «крило». Дуже складно перейти ту межу, де лишилося лицемірство, де хтось на чомусь намагається нажитися. Те що відбувається в тилу – це інший світ. Ми перестаємо розуміти, за що боремося. Коли когось підрізають, коли кричать у маршрутці на військового, який має посттравматичний синдром. Ця неготовність, з одного боку військових, які часто не хочуть приймати допомогу від психологів. По-друге, неготовність психологів, адже з бойовими травмами у нас працюють одиниці. Звичайний спеціаліст з дипломом психолога не може допомогти воїну, який пережив війну. По-третє, неготовність цивільного світу, якого зараз все влаштовує.
А чи задумувалися українці, у містах, де працює ППО, де війна майже не відчувається, що у нас насправді є шанси її програти? Бійці на фронті дуже швидко закінчуються, тому що ми воюємо з дуже сильним ворогом. Нам потрібно так гуртуватися, як це було на початку війни, а я бачу зараз, на жаль, зворотнє. Це дуже сильно б’є, оскільки ціна заплачена страшна. Люди почали менше донатити. Але повинні розуміти, що якщо ми не будемо цього робити, то завтра будемо купувати все за рублі. Якщо ми припинемо забезпечувати підрозділи, то України може дуже швидко не стати.
Війна надовго. Наврядчи вона когось обійде. Зараз є дуже багато військових вакансій, куди можна потрапити за спеціалізацією. Набирають водіїв, кухарів, інженерів, аналітиків. Якщо не подбати про спеціалізацію на цій війні зараз, то пізніше можна потрапити туди, де ти не задієш свої найкращі навики. А ймовірність того, що вдасться відсидіти - дуже слабка".
Про майбутнє після війни
За словами Єлени, сьогодні багато хто перейшов у стадію «поголюся після війни», війна завершиться, от тоді я…», але на її думку, після війни життя буде ще важче.
"Ми всі чекаємо на перемогу, яку нас мозок фіксує якоюсь яскравою датою. Але що таке насправді перемога? Що ми в це вкладаємо? Що після війни все в один день стане прекрасним? Не стане. Після війни у нас буде не найкращий стан економіки. З війни повернуться хлопці, а кількість центрів, які допомагатимуть їм адаптуватися до життя - мізерна. Після війни може бути ще складніше, і ми маємо це розуміти і бути готовими як до довгої боротьби, так і до ще довгого відволікання і відбудови. І це лише фактори, які можна можна виправити. Це не кажучи про непоправне - про життя тих, хто прямо зараз віддає своє в обмін на наше.
Тому я не зовсім розумію, що вкладає тил у слово «перемога». Вийти на кордон 91 року? Так, це важливо, але це не дає гарантій, що через кілька років Росія знову не нападе. Смерть Путіна? Не думаю, що це буде перемогою. У них немає лідера, який би змінив курс їх недокраїни. Було б взагалі непогано, щоб Путін прожив довге-довге життя, в одній із камер української в'язниці. Я зараз не фіксую в своїй голові визначення поняття "перемога". Бо війна, яка тривала століттями, не закінчується один днем, однією святковою датою. І країна, яка йде вбивати мене і моїх близьких, не зникне одним днем. І за один день ця територія не трансформуються в мирного сусіда. Тому я не будую планів на "після перемоги". Я будую плани на день, на тиждень. Бо це не коротка війна. Це етап руху до нової епохи, де вже не можуть існувати імперії.
Я не живу перемогою, я живу сьогоденням – працюю, коли є вільний час можу написати главу книги, пройшла курси ілюстратора. Ми маємо усвідомлювати, в який час ми живемо, робити все для майбутнього усіх нас і усвідомити, хто ми взагалі такі тепер і чи хочемо того, що колись хотіли. Нам потрібно знайти баланс між життям і війною.
Я бачила багато смертей, дуже багато. І я добре знаю стару, як світ, істину: «усіх не врятуєш». На жаль, це так. Але в наших медиків, як і в будь-яких медиків, впевнена, ця істина не працює. Вона давно трансформувалася в "Рятуємо ще одне життя. А потім ще одне. І ще одне…" Ми маємо жити тими ж координатами. "Зробили щось важливе. А завтра - ще одне. А після завтра - ще…. Але, крім смертей, я бачила і дива. І дива не станеться, якщо не боротися. Наша сила – в єдності, в любові, у вірі. Вірі в дива. І в праві ці дива робити».
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
