Черкаські рухівці розповіли, як здобувалася незалежність

24 серпня 2016, 20:38

1

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: «Виходячи з смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР…». За це проголосували майже всі депутати — від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів.

Які події передували цьому доленосному дню, як «гартувалася» незалежність у Черкасах – від підготовки демонстрантів до інформаційної роботи з пересічним населенням, про підпільний самвидав та декомунізовану міліцію розповіли активні учасники черкаського осередку «Народного Руху України» Віталій Вахній та Юрій Громовський, інформує Нова Доба.

Люди товпилися, щоб почитати про Сталіна

За словами Юрія Громовського, «вітер змін» почав відчуватися ще задовго до 91-го року. Починаючи з 1986-го, ще в епоху «перебудови», коли почало діяти модне тоді право «гласності» (а простіше – свободи слова) громадяни Країни Рад із подивом відкрили длясебе сотні нових видань, а з ними – сотні нових тем, які раніше замовчувалися і трималися в архівах під грифом «абсолютно секретно».

– Газета «Аргументи і Факти» за тиражами вийшла тоді на перше місце в світі. З’явилися нові видання, такі як «Прапор», «Дзвін», «Новий світ». Звісно, «рухівці» і до того намагалися бути поінформовані, наскільки це дозволяла «залізна завіса» – слухали, незважаючи на радянські «глушилки» «Голос Америки» і «Радіо Свободу». Але для звичайних громадян це була неабияка новина, – пригадує Юрій Громовський. – На центральному головпоштамті в Черкасах на скло наклеювали сторінки періодичних видань і журналів, то туди ж не можна було пробитися! Люди товпилися, вилазили одне одному на голову, аби тільки почитати невідомі для них факти. Розвінчувалися міфи про аскетичність Сталіна та інших радянських вождів. Розповідали про те, скільки, хто й куди вивіз «золота партії». Журналісти нарешті отримали доступ до секретних військових архівів і кількість загиблих у Другій світовій війні різко почала змінюватися від публікації до публікації практично кожного місяця, досягнувши небаченої за тими мірками цифри – 5 мільйонів (згідно з останніми даними втрати СРСР становили майже 9 мільйонів, серед мирного населення – майже 16 мільйонів людей – Авт).

215 самвидавних газет друкувалося… у Литві

Хоч журналісти й отримали певну свободу, але друкувати могли не все і не про все. Інформаційний вакуум щодо питань національного самовизначення українців заповнювали учасники «Народного Руху України». Так, у Черкаській області «рухівці» власноруч створили близько 15 газет. Частина з яких друкувалася аж у Прибалтиці.

– Були власні газети у Звенигородці, Тальному, Умані, Смілі, Кам’янці, Золотоноші та інших районних центрах. Створювали ми їх самі, самі ж і розповсюджували. Це було доволі небезпечно, оскільки в дворі твого дому могли підстерегти міліціонери й побити, але так, щоб ніхто не бачив. Один з наших активістів Андрій Дудка якось поширював газети в тролейбусі. Його спіймали й побили, а газети відібрали, – коментує Віталій Вахній. – Звісно, з друком такої незаконної по радянських мірках інформаційної продукції були проблеми, тому надруковані брошурки ми отримували із західної України – Тернополя та Львова, а часом навіть із Литви.

У розпачі влада повідкривала для "вертепів" усі клуби

Ґрунт для нової держави готували не лише самвидавом, а й масовими дійствами. Зі Львівської та Тернопільської області на Черкащину приїжджали «вертепи». Виступали вони безкоштовно, намагаючись пропагувати українські традиції, але місця акторам не знайшлося, бо «Будинок колгоспника» начебто зайняли футболісти, що мали грати під відкритим небом… у січні.

– Я тоді жив у Ватутіному й працював там на заводі шахтної автоматики (нинішній філіал акціонерного товариства «Дніпропетровський завод шахтної автоматики»), – згадує Юрій Громовський. – Подзвонили й сказали розмістити артистів «вертепу». Ми попередньо домовилися із «Будинком колгоспника», аж тут директор повідомляє, що всі номери зайняті. Нібито в них чемпіонат з футболу. А надворі ж січень! У клуби й будинки культури нас із виступом теж не пустили. Тоді ми вирішили ходити дворами. І що тут почалося! Люди визирали з балконів, виходили в двори, починали разом з нами співати й танцювати. Хтось зметикував збирати гроші для дітей, які постраждали від наслідків Чорнобиля. Хтось побіг на пошту, зробив «перевод» на рахунок і повернувся вже з чеком. Міліціонери не знали, що робити з хором і вирішили його… заглушити! Повипускали тимчасово затриманих – п’яниць, туніядців, проституток – роздали їм свистки й наказали свистіти. Але «вертеп» це не спиняло. Ми йшли з двору в двір і натовп все наростав, як лавина. І всі за нами, а серед них – і ті п’яниці, і повії. Керівництво району схопилося за голови і повідкривало нам всі клуби. Будинок культури просто не міг вмістити таку кількість людей, яку ми збирали на вулиці.

Як розповідає Юрій Громовський, «рухівці» тоді шукали будь-які нестандартні рішення, аби лише донести українське слово, українську пісню та нагадати про забуті традиції жителям Черкащини. Якось артистів із села Стоянів Радехівського району Тернопільської області в черговий раз не пустили до жодного районного будинку культури. І тоді вони пішли… по сільських весіллях.

– Їх зустрічали там з такою радістю, як званих гостей. А коли після традиційних весільних пісень починався танець з віником… Старше покоління з радістю згадувало майже «витравлені» 70-ма роками радянської влади споконвічні традиції, а молодь – з ентузіазмом долучалася. Потім з інших весіль приходили з претензією, що їх пропустили. Люди знайомилися, дружили сім’ями, а деякі навіть до Чорновола по лампочки їздили, коли в часи тотального дефіциту їх не можна було знайти жодної на все село.

Тисячі "рухівців" кричали: "Геть московського попа!"

Напередодні доленосного 1991-го року «рухівці» зібралися на свій II-й з’їд (вперше це сталося в залі палацу «Україна» у Києві. І в той же час до Києво-Печерської Лаври приїхав Всеросійський патріарх. Молодь з’їзду, дізнавшись про це, вирішили не пустити його до святині. Міліція моментально перегородила вулицю, але… самі ж охоронці громадського порядку підказали мітингувальникам, як обійти кордони.

– Міліція тоді була… Ну не скажеш, що з народом, але дуже великих репресій ми не зазнавали, – розповідає Юрій Громовський. – Пам’ятаю, тоді ми підійшли до одного міліціонера, а він нам каже: «Хлопці, обійдіть отим провулком, там кордону немає». Загалом же, звісно, ми були в списках «неблагонадійних» і за нами слідкували, але… ми були страшенно неорганізовані. Могли зібратися, поговорити, домовитися про одне, а потім піти й зробити зовсім друге. Це з одного боку дуже заважало нам самим, бо ми жили й вели свою підпільну діяльність у постійному хаосі. А з іншого – це плутало всі карти міліціонерам, бо ми були зовсім непередбачувані.

3«Розстрільні" списки, ніч крейди і прапор в диму

Про «розстрільні» списки, в які заносили всіх неблагонадійних організатори невдалого путчу в серпні 1991-го черкаські «рухівці» дізналися дещо пізніше. Вказівки від представників Державного комітету з надзвичайних ситуацій потрапили в руки львівським «рухівцям», які захопили місцеву обласну раду. 21 серпня 1991-го подібне захоплення відбулося і в Черкасах.

– Посади голова ОДА тоді ще не існувало – був представник Президента на місцях. У Черкасах – Ястреб. Ох і воювали ж ми тоді з ним, – згадує Віталій Вахній. – Мене ці всі події взагалі застали дещо несподівано, бо я якраз захворів. Подзвонили товариші з Києві мені ще 19-го, бо ми підтримували з столичним осередком «Руху» зв’язки і в нас були там свої люди. Я залишився відлежуватися через хворобу, але в той же день з прапором України вийшов один із відомих того часу громадських діячів релігійного спрямування Петро Пахнатюк. Його відразу ж затримала міліція. Була тоді така стаття «ходил с флагом неустановленого образца». А за масову ходу з прапорами в Черкасах від музею «Кобзаря» до пам’ятника Т.Шевченка, учасників навіть судили й виписали штраф. Але події розвивалися стрімко. Уже 21-го люди зібралися перед обласною радою, деякі наші хлопці рвонули в приміщення і по кабінетах. Шукали списки, у які заносили противників радянської влади. Любов Майборода тоді висловила пропозицію віддати наш прапор і мітинг багатоголосо скандував: «Прапор! Прапор!». Прапор нам віддали й ми знову розмістили його біля драмтеатру (йдеться про жовто-блакитний національний прапор, що був розміщений мітингувальниками біля Черкаського обласного музично-драматичного театру напередодні – Авт.) Ми знали, що фракція «Народного руху» у Верховній Раді наполягає на проголошенні незалежності України і тисне на Кравчука.

Але настрої у людей, як розповідає Юрій Громовський, у той час були досить різні. Прихильники радянської влади й незалежної України «чубилися» між собою, навіть якщо належали до однієї родини.

– Пам’ятаєте, як це було за Помаранчевої революції, коли в одній сім’ї прихильники різних кандидатів у президенти сварилися, а інколи й билися один з одним? Отаке було й тоді. Пам’ятаю, як ми в ті дні зробили собі «ніч крейди» – обмалювали у Ватутіному всі стовпи, ворота, стіни патріотичними гаслами типу «Україні – волю». За цим заняттям мене застав мій дядько, побачив, біжить і кричить: «Юра, то ти що, бендера (мається на увазі послідовник Степана Бандери – Авт)? А ми ж з твоїм батьком воювали!»

Мобільних телефонів не було, Інтернету теж. Щоб дізнаватися останні новини «підпільники» відсилали «гінців» на мотоциклі «Ява». Усі вони в той час ходили «по вістрю ножа». Після перших заяв «путчистів» у селі Княжа Звенигородського району зібрався «партактив». Перший секретар райкому партії викликав тоді до себе Юрія Громовського. Погрожував зброєю. Як дізнався пізніше Юрій Дмитрович, у списку «неблагонадійних» він був другим із 60-ти осіб.

Провісникам Незалежної України чинили усілякий можливий супротив. Доходило до анекдотичного. Так у м. Шпола жовто-блакитний прапор замайорів над високовольтною лінією. Один із «рухівців» підняв його туди, коли на деякий час через ремонтні роботи припинили подачу струму. А коли міська влада помітила «неподобство», то струм уже ввімкнули і зняти стяг не було ніякої можливості. Щоб не знеструмлювати місто прапор вирішили… задимити, використавши для цього палаючу автомобільну шину.

Але змін уже було не спинити. Одним із таких «дзвіночків» стала повна «декомунізація» шполянського відділу міліції, яку оголосив її керівник Болотов. Усі працівники районного відділу одномоментно вийшли з Комуністичної партії.

У той же час значна частина жителів Черкащини відмовлялася від радянських паспортів змінюючи їх на саморобні жовто-блакитні книжечки з символікою Української Народної Республіки та обрамленням за мотивами картин Данила Нарбута. Ще до проголошення Незалежності кілька тисяч таких паспортів було розповсюджено по області.

Сфальсифіковані вибори й невипадкова аварія

Вибори в Незалежній Україні відбулися лише через три роки після проголошення акту суверенності. За словами Віталія Вахнія, В’ячеслав Чорновіл та його оточення пропонували: нова держава – новий парламент. Черкаські «рухівці» разом із колегами з інших областей мали зібрати 3 мільйони підписів за перевибори парламенту. Зібрали трохи більше 2 мільйонів і 100 тисяч, тож перші вибори в Незалежній Україні відбулися лише в 1994-му.

– При владі тоді лишилося ще багато «перефарбованих» комуністів і їхні позиції були доволі сильні. І на виборах 1994-го ми спостерігали багато фальсифікацій на користь людей, які ці комуністичні сили підтримували. Тоді вибори проводилися в 14-тьох мажоритарних округах (приблизно по 60-70 тисяч людей в окрузі) і бюлетені, за правилами, мали звозити в центр округу. Але, усупереч усім вказівкам, їх звозили в районні центри, де за ними не було належного контролю. Міліція нікого не пускала в ті приміщення, де бюлетені рахували. Так само не було контролю за їх виготовленням. Спостерігачі за законом уже були дозволені, але на місцях нам людей не вистачало. Приїжджали львів’яни й тернополяни, а там їх брали, фактично, з вулиці, ніяк не навчених. Ми розповідали їм якісь елементарні речі, годували і давали нічліг. Але ж ці люди не отримували жодної зарплати, вони їхали спостерігати за ідею! Наш округ був одним із тих, де голосування після восьмої вечора подовжили ще на дві години, до десятої. Я тоді дзвонив у Центральну виборчу комісію і висловлював протест, але нічого не подіяло. На мою думку, саме за ці дві години результати могли сфальшувати, оскільки наш кандидат Станіслав Губар – завідувач кафедри суспільних наук ЧДТУ, знана і шанована в Черкасах людина, депутатом так і не став.

Але ще більшим потрясінням для «рухівців» стала смерть в автомобільній аварії очільника НРУ і кандидата в Президенти України В’ячеслава Чорновола. Ту аварію вони називають навмисним вбивством, стверджуючи, що й через 20 років у слідства більше питань, ніж відповідей.

– Є ціла купа питань, на які слідчі й досі не можуть відповісти. Чому водій поїхав саме тією дорогою, хоч він знав її набагато гірше? Чому виїхав так запізно, як для далекобійника? Чому двигун машини був холодний? Значить вантажівка стояла й чекала Чорновола? Як він міг стати саме таким чином на дорозі? (Потім проводили експеримент із такими ж вантажівками і водіями такої ж компетенції і жоден з них не зміг розвернутися аналогічним чином.) Куди безслідно зникли (або ж швидко після того загинули за дивних обставин) ще два пасажири вантажівки (і що вони взагалі там робили)? До того ж, і версії самого водія та його дружини стосовно подій тієї ночі дуже різняться... – ділиться думками Юрій Громовський.

– Але не за таку незалежність боролися кращі люди України і мріяли ми, – додає Віталій Вахній.

Та головне, на чому наголошують черкаські «рухівці», що «незалежність» – не впала українцям у руки просто з неба. Процес отримання нашою державою суверенітету довго й клопітливо готували підпільники з «розстрільних» списків. Це була мрія і мета всього їхнього життя.

Поділитись

Коментарі

Вгору