Нещодавно українські розвідники провели унікальну рятувальну операцію в Кабулі — столиці Афганістану, владу у якому захопила радикальна організація “Талібан”. Ще 32 роки тому там воювала й армія СРСР, серед солдатів якої були й сотні черкащан. Один із черкаських воїнів-інтернаціоналістів, Борис Карганов, розповів журналістам “Про все” про жахи минулого — ті, які він пережив серед побратимів і ворогів у горах.
Борис Карганов провів в Афганістані 2 довгих роки.За цей час йому довелося пережити смерті побратимів, на власні очі побачити жорстокість ворогів і на своєму досвіді зрозуміти весь тягар цинкових гробів.
– Пам’ятаєте початок служби в Афганістані?
– Мене призвали в армію 20 жовтня 1984 року. Через два тижні я опинився в Термезі (сучасний Узбекистан - ред.), на полігоні. Три місяці проходив так званий “курс молодого бійця”, але насправді це була просто акліматизація. Я все пам’ятаю як зараз, бо таке не забувається. А вже 3 лютого я був в Афганістані в Кабулі. Ми летіли цивільним літаком, всі з автоматами, на білих сидіннях. А в динаміках співала Алла Пугачова «Миллионы алых роз». І тут нам капітан каже: «Ми перетинаємо кордон з Афганістаном». І ми всі, солдати, відразу в ілюмінатори подивилися, а під нами гори, все біле, в снігу… Гарно. А що чекає там…
– Перший бій із ворогом — яким він був?
– Перший час нас, молодих, на завдання не брали. Хоча й не всі хотіли – розуміли, що це все ж війна. Але більшість рвалися в бій. Я, коли захворів на хворобу Боткіна, не лягав у санітарну частину. Нам, солдатам, взагалі було «западло» лягати в неї. Тому що якщо ліг у санчастину – ти не чоловік, не воїн, ти ніхто. І я жодного дня не лежав і не лікувався на лікарняному ліжку, мене лікували “на ходу”. Старші звільнили від усього, варили “колючку” (ред. - напій із бобових зерен “верблюжої колючки”), побратими вкрали ящик згущонки* – і вона була на сніданок, обід і вечерю. Так і лікувався два тижні — згущеним молоком і «колючкою». І вилікувався.
А потім почалися бойові дії. Скажу так: було страшно і до, і після. Але під час виконання завдань не було часу думати про це.
– Афганістан — горна країна. Наскільки це ускладнювало війну?
– Клімат там був страшний. Влітку спека до 55 градусів, зимою вночі -20, вдень +20, загоряємо. А це все впливає на організм. Насправді там дуже важко. Тим паче коли на тобі 50 кіло боєприпасів, сухпайок і з усім цим треба йти в гори. А гори – це не просто постійний підйом чи спуск, це «качелі» - спершу ти підіймаєшся вгору, потім опускаєшся, знову підіймаєшся – і так постійно. По камінню…
До речі, спускатися набагато важче, ніж підійматися. Пам’ятаю, колись на собі міномет тягнув. І як черепашка ніндзя ліз по горах.
– Траплялися проблеми з їжею — коли її не вистачає або вона була несвіжою?
– Їжі майже не було – зазвичай брали в гори лише перекус. А могли йти кілька днів без їжі, бо все забито патронами, боєприпасами, мінами… Траплялося, що перевал засипало і тижнями не було що їсти. Кільку в томаті розводили водою і це вважався борщ. Або три доби ми, батальйон з 400 людей, їли лише сухарі.
А ще ми отримували м'ясо. Правда, дата виготовлення на ньому була – 1966 року — мій ровесник.
– Небезпечно було лише під час бойових “вилазок”?
– Небезпечно було постійно. У кожну хвилину нашу частину чи дислокацію могли розстріляти або підірвати. Міни були скрізь. І колона автомобілів, танків, ЗІЛів повинна їх оминати. А за кермом сиділи ж майже діти – по 18-20 років. І дорога така: з одного боку скеля, посередині — колія для машини, а справа — різкий обрив глибиною в метрів 20. І попри це падали дуже рідко.
Звичайною справою була засада на цих дорогах, це як "насіння полузати". Завжди так: підстрілювали першу машину, головну. А оскільки дороги були дуже вузькі, а збоку – відразу обрив, то ніяк не обминеш її. Доводилося швидко скидати машину вниз, бо колона повинна рухатися. Якщо машини стоять – це смерть.
А уявіть, коли йде колона з бензином і соляркою. Машина за машиною, машина в машину. Один вистріл гранатомета – і вся колона горить разом з особовим складом, із живими хлопцями.
– На сьогодні Афганістан “пронизаний” талібами — людьми, які прославилися своєю радикальністю та жорстокістю. А як було раніше, коли в Афганістані були ви проти моджахедів?
– У «Талібані» є смертники – ті, хто справді себе обв’язує тротилом і йде щось підривати. По їхнім законам релігії він відразу в рай потрапляє. Але коли ми воювали – такого не було. Моджахеди, хоча вони — той самий “Талібан”, - були боязливі й дуже хитрі. Наші хлопці, ідейні, підривалися, щоб не потрапити в полон. Але за півтора року, які я прослужив в Афганістані, жодного разу не бачив, щоб хтось із духів підірвався сам.
Але моджахеди завжди «під наркотиками» йшли в бій. А якщо така ситуація траплялася, що ми зустрічалися – на них зброю наводиш, кажеш «Руки вгору» і вони здаються. Ще й своїх часто здавали – розповідали геть усе, щоб залишитися в живих. Вони ніби йдуть і воюють, але тільки потрапляють у полон – відразу всіх здають. А відпускаєш – повертаються туди ж, до своїх, і далі воюють.
В Афганістані була і є своя армія. Їх називали зеленими, «сарбосами». Але ми на них ніколи не сподівалися, бо вони дуже хитрі – сьогодні вам допомагають, все розповідають, а вже завтра можуть перейти на бік ворога, кинути зброю, автомати, і вже воювати по той бік, проти нас. І насправді вони не змінилися – як ходили 40 років тому в калошах на босу ногу, так і зараз ходять. У них свої традиції, релігійні закони.
Тому й раніше, і зараз є землі, цілі території, де нога афганців не ступала – там завжди були лише моджахеди й «Талібан». Вони ту територію вважають своєю, то їхня «корінна».
– Яку отримували підтримку, щоб не падати духом?
– Раз у три місяці ми отримували від батьків лист. Не було телефонів, не було відпусток, не було ротацій протягом двох років. Так повертаєшся з бойових (а на них були майже завжди) – і за 3 місяці накопичуються 3-4 листи. Читаєш… А до когось листи не дійдуть – їх привезуть додому разом з цинковими гробами.
– Чому саме в цинкових гробах?
– По-перше, тому, що на вулиці була спека. Намертво гроб закривали, щоб не було чутно запах. Бактерії, тіло розкладається… Загиблі ж не відразу їдуть додому. Вони можуть кілька місяців лежать. Літак, який перевозив ці гроби, весь «провонявся» цим запахом. Тому що все одно було чутно, хоч і були запаяні гроби.
По-друге, людина могла підірватися на міні й невідомо в якому стані "їхати" додому. Іноді у гроб клали форму і те, що знайшли – мізинець, руку… Пам’ятаю, як збили наш вертоліт. Ми побачили – швидко побігли туди. А раптом хтось вижив? Але хто там виживе... То взяли цинковий ящик з-під патронів, позбирали те, що знайшли – шматки… До того ж ДНК тоді не було. То іноді й невідомо кого привозили.
Через це — всі 9 років, поки війська СРСР були в Афганістані, було суворо заборонено розкривати цинкові гроби. Практично завжди віконце, в якому могло бути видно обличчя загиблого, замальовували, а потім взагалі їх прибрали.
– Відомо, що було з тими, хто ставав дезертиром або потрапляв у полон до моджахедів? Наскільки вони жорстокі до “чужинців”?
– У нас був один дезертир — хлопчик не витримав дідівщини вже в Афганістані. Втік. І я пам’ятаю, як його привезли нам: тіло роздуте, вуха відрізані, статевий орган відрізаний і вставлений у рота, очі виколоті.
Була «червона троянда» - коли хлопців спершу «накачували» наркотиками й починали з живого здирати шкіру. Поки в організмі були наркотики – болю не було. А коли закінчували наругу – дія наркотиків припинялася і хлопці сходили з розуму і вмирали від болю.
У полон не можна було потрапляти. Це закони шаріату: ми – невірні, нам смерть, а їм за це – рай. Вбив невірного – відразу потрапляєш в нього.
Але якщо у полоні скажеш, що приймаєш іслам – до тебе ставитимуться по іншому. Будеш їхнім рабом, подаватимеш тарілки, прибиратимеш тощо. До речі, були такі, хто обирав такий шлях, а потім і сім’ю там заводив…
– Яким було становище жінок раніше?
– Жінки вважалися «м’ясом». Навіть вислів є такий, який насправді не анекдот, як його багато хто тлумачить: «Спершу йде жінка, після неї – віслюк, а вже потім – чоловік. А чому жінка йде перша? А тому що раптом міна!». Тобто осел важливіший за жінку. Потім, коли прийшли американці, прав у жінок стало більше. Але лише у великих містах. У кишлаках все залишилося, як і було – окрім мулли та старійшини нікого більше не слухають.
– Що може чекати країну та афганців після приходу “Талібану”?
– Країна відкотиться ніби на 30 років назад — до того часу, коли афганці орали землю волом, а в нього на рогах висів магнітофон. Тобто не буде ні інтернету, ні відео – нічого. Там якщо жінка зрадила чоловіка, її закидають камінням на площі. Виводять на відкриту площу, збирають людей і показово кидають в неї каміння доти, поки вона не помре. Там дівчат видають насильно заміж вже в 14 років – коли вони ще діти зовсім.
Мені шкода людей, які там лишилися. Я не вірю словам талібів, що вони змінилися, що не будуть вбивати та мстити. Самі закони шаріату роблять більшість афганців невірними, бо вони не виконували їх. І за це передбачена смерть.
– Що можете сказати зараз, коли Афганістан і всі кола його пекла позаду?
– Я гордий за те, що у нас був бойовий батальйон. Звісно, було страшно, складно, але ми воювали.
Пам’ятаю ситуацію, як я вступив у військове училище після Афганістану. Мені досі так соромно, як згадаю. Йду вулицею у формі, гарний, і раптом проїжджає машина – а в неї проблема з запалюванням – і вона як видасть звук, ніби щось розірвалось! І я відразу ж впав на землю, накрився руками, кашкет покотився… Я й досі на різкі звуки реагую. Нас навчили вбивати. До того ж вбивати професійно. Професійно ставити міни, битися в рукопашному бою...
І дуже ображає, коли нас називають окупантами, «совєтським мракобєсієм»… У нас був наказ. Ми його виконували. Інакше – під трибунал. А ще чомусь забувають, що з 1991 по 2017 рік 57 тисяч українських військовослужбовців були на різних війнах. Але вони були у 27 країнах!
На сьогодні Борис Карганов — голова спілки афганців, допомагає військовим у зоні АТО/ООС. Він згадує, що з самого початку допомагав усім, хто потребував допомоги та підтримки - радянським солдатам, побратимам і їхнім рідним. Коли ж розпочалася Українсько-російська війна, хлопців прийняли “як рідних”.
– Як розпочалися бойові дії на Сході, були перші загиблі, поранені, ті, хто повернулися - вони спершу ж пішли до нас. Бо тоді ще не було схеми, як цим людям допомагати, що робити. Ніхто не розумів їх, а ми вже пройшли весь цей шлях самі і знаємо, що робити, на власному досвіді. Тому ми жодному не відмовили, хто б не приходив, - розповідає афганець.
Нині спілка допомагає військовим, які просто зараз воюють. Однак Борис Карганов каже, що не вихваляється цим.
- Це повинні робити всі, хто має змогу. Тому що там наші хлопці, їм потрібна допомога. Нехай не якісь величезні внески, суми - але щоб вони прийшли додому і не були забуті, щоб на них не “махнули рукою”. Бо коли повертаєшся з місця, де жив по справедливості, тут стає боляче на душі, - каже черкащанин.
Борис Карганов впевнено заявляє: всі війни — різні. Однакові вони лише тим, що сіють трагедію, смерть і біль.
Автор - Аліна Євич
Раніше ми повідомляли, що тисячі афганських біженців можуть розмістити в черкаській тюремній колонії
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
