сьогодні
Loading...

22:57

Після вулиці та смітників: як у Черкасах безпритульні повертаються до життя

117-1024x596

Хороша робота на заводі, власна квартира, дружина та двоє дітей. Юрій не міг уявити, що так буде не завжди, що він в немолодому віці залишиться без родини, даху над головою та з другою групою інвалідності, пише Інфоміст.  

– Пап, нам від тебе нічого не треба, – каже чоловіку 24-річна дочка, коли той приносить додому торт і фрукти. Приносить у власну квартиру, але вже не у свій дім.

Ми познайомились із черкащанином Юрієм у центрі реінтеграції.

Ввічливий, інтелігентний, освічений, охайний, – Юрій зовсім не схожий на безхатька.

50-річний інженер із вищою освітою багато років пропрацював на місцевому заводі “Фотоприлад”, підприємство навіть виділило двокімнатну квартиру, адже в нього велика сім’я – дружина і двоє дітей. Чоловік тяжко захворів та не міг далі працювати – проблеми із серцем та тиском, слабкість, почав падати просто на робочому місці. У результаті Юрію дали ІІ-гу групу інвалідності та пенсію 960 гривень.

Замість підтримки та розуміння в родині, дружина Юрія попросила покинути домівку, раз той не може повноцінно забезпечувати сім’ю.

– Дружина мене просто вигнала з квартири. Я не став судитися, бо де б тоді жили мої діти. Вона хотіла знайти багатшого чоловіка, часто шукала в інтернеті. Але нічого не виходило, бо знайомства по інтернету часто оманливі, не ті фото, пишуть, що є квартира і машина, а фактично нічого немає. Але таки знайшла. Вже більше 10 років живе з чоловіком, 4 роки як одружені, він забезпечує родину.

– Вигнала тільки тому, що втратили роботу? Може, були й інші причини?

– Я не можу сказати, що був поганим чоловіком, ніколи не палив і не пив. Все намагався принести додому, що заробляв, все приносив. Якби в нас були хоч якісь скандали вдома, а так я ніколи на свою дружину не піднімав голос, бо дружина – це людина, яка достойна кохання і поваги, жінки – найкраще, що є в нашому житті. Якщо не любить і так ставиться – примусово милим не будеш. Як джентельмену довелося залишити квартиру і піти. І залишиться на вулиці.

Чотири місяці Юрій жив на вулиці під відкритим небом – знайшов ліжко, кожухи, не було ні гарячої, ні холодної води. Від друзів чоловік не чекав допомоги, розумів, що в кожного своя родина і свої проблеми. Рідні ж і зараз не хочуть спілкуватись, навіть дві вже дорослі доньки.

– Діти вже дорослі, одній дівчині 24 роки, іншій – 26, працюють. Якось так вийшло, що обидві дочки зі мною не спілкуються ще з 93-го року. Інколи приходжу, приношу фрукти, торт, цукерки, а вони не беруть. Кажуть: пап, нам від тебе нічого не треба, ми не хочем тебе бачить. І зразу йдуть. З друзів нікого не залишилось, багато з них були афганцями та чорнобильцями, серед 20 однокласників-хлопців залишились 4 людини, інші – померли. У всіх знайомих – свої сім’ї, свої проблеми, роботи. Інколи 2-3 рази на рік зустрічаємось, виїжджаємо на природу. Це буває або весною в травні, або восени. На 30-річчя після закінчення школи ніхто не зустрічався. Люди часто занурюються у сімейні проблеми, не думають про інших, інколи не думають навіть про себе. Живуть по-відлюдницькому.

Нині чоловік перебує в центрі для безпритульних, хоча і досі прописаний у своїй квартирі. Дізнався про нього від благодійної організації ЛЖВ “Від серця до  серця”. Оскільки постійно працювати він не може, то займається домашніми справами: прибиранням приміщення, території від листя чи снігу, заготовлює дрова для опалення. У вільний час дивиться телевізор, який подарували спонсори, постійно ходить до бібліотеки, читає книги.

До центру, розповідає Юрій, часто запрошує безхатьок, які жебракують або риються на смітниках. Однак тих не влаштовує “сухий закон” та обов’язок працювати. Кажуть, навіщо йти на роботу, якщо у них є по 200-250 гривень на день.

– Коли йду в магазин і бачу, що люди сидять і просять грошей, навіть на свою пенсію я знаходжу 5-10 гривень, щоб дать жінці. Я від цього не обіднію, а бабусі буде буханка хліба. Часто пропонував роботу, недавно циганам на ринку, які сиділи з дітьми на руках і просили, підказував, що в знайомих вакансія прибиральника. Вони мене просто посилали, казали: іди звідси. Я, каже, тут жебракую і отримую 200 грн за добу, мене це влаштовує. Жодна з людей, до яких я підходив, не погодилась працювати. Одна жінка, я її часто бачу в місті, ходить по смітниках і збирає відходи, папір, їй тільки 27 років, пиячать. Кажу їй: ви ж молода, можна піти і стати на облік в Центр зайнятості. Вам треба тільки паспорт, код і трудова книжка, помитися і перевдягнути одяг. А вона відповідає: ви знаєте, мене влаштовують смітники, кожного дня я маю 250 грн.

“Сухий” закон та гроші в спільній касі

Журналісти прийшли до центру вже ввечері, адже вдень всі на роботі. Та і після 19-ї зібралися не всі, частина – на соціальному патрулюванні, у місцях найбільшого скупчення безпритульних роздають їжу.

У приміщенні центру тепло, затишно, дуже чисто та пахне свіжою випічкою. На кухні порається лише бабуся Богдана, яку визначили відповідальною за приготування їжі. Кажуть, господиня на кухні має бути одна.

На дверях розміщений розпорядок дня: в 7 ранку – підйом, до 9 години всі повиннні поснідати, але хлопці в основному встають раніше, бо працюють на будівництві. О 21-ій годині центр зачиняється, о 22.00 – відбій.

– Але дозволяємо дивитися телевізор, особливо, якщо футбол (посміхається). Це ж скільки образ буде, якщо вимкнемо телевізор, горе яке ж, – ділиться Людмила Федорівна. Вона займається оформленням документів, закупівлею продуктів та організацією роботи.

Після смерті чоловіка жінка залишилася без квартири. Житло обманом у неї відібрали її ж знайомі. До центру реінтеграції безпритульних пані Людмила прийшла у 2013-му. Там допомогли повернули всі необхідні документи. Людмила зізнається: пройшло чимало часу, перш ніж вона знову відчула себе людиною. Нині жінка отримує пенсію і допомагає іншим знедоленим повернутися до нормального життя.

На сьогодні в центрі перебуває 22 людини, однак ліжко-місць всього 30.

 Кімната для жінок

Кімната для жінок

– Приходять ті, хто втратив документи, малозабезпечені, без прописки, це не обов’язково люди з вулиці. У людей бувають різні життєві ситуації. На кілька днів не зупиняються, треба хоча б місяць, щоб “пір’я почистити”, потім декого знову тягне на вулицю, а хтось залишається на довше або знаходить себе, влаштовується в житті і йде. На жаль, ми не можемо прихистити деякі категорії людей: психічнонездорових, які мають явні ознаки, людей похилого віку, адже у нас робоче  спрямування, тут немає можливості доглядати за інвалідами. Є багато людей, які не мають можливості зняти квартиру, багато переселенців, але для них в основному центр виступає трампліном. Живе з нами афганець, були й АТОвці, недавно жив боєць “Айдару”, лишився ока і руки, робимо інвалідність, – розповідає Людмила Федорівна. – Зима є зима, кількість людей буде зростати, ми готові доставляти ліжка. Зараз не вистачає чоловічого одягу та постільної білизни.

Кожний, перш ніж заселитися, має пройти медкомісію та шляхом підписання договору погодитися на правила проживання, одне серед яких – так званий “сухий закон”.

Кімната для чоловіків

Кімната для чоловіків

Нині центр  отримує постійне фінансування у рамках обласної програми “Турбота”, волонтери та благодійники допомагають із одягом, побутовим приладдям і їжею, на закупку продуктів мешканці збирають і власні кошти, щомісяця близко 600 грн.

Багато чого в центрі роблять власними руками, наприклад, нещодавно зробили ремонт у складському приміщенні.

Не забувають в центрі і про свята:

– На Новий рік купували дитяче шампанське (посміхається Людмила). Відзначаємо дні народження, ось є графік, Богдана пече торт, до речі, робимо на продаж пиріжки, гроші – у спільну касу. Так і виживаємо, нещодавно з церкви біля Пагорба Слави передали консервацію, олію, вони частенько допомагають.

Згідно статистики по Україні, розповідає пані Людмила, лише 2% людей, які прожили більше 3 років на вулиці, повертаються до нормального життя. Небагато, але такі випадки траплялися і в центрі.

– Був у нас один чоловік, який захопився оковитою, тож дружина вигнала його з дому. 3 роки він жив на вулиці, у нас пробув 8 місяців без жодного зауваження, влаштувався на роботу, почав ходити до дружини. Діти вже дорослі почали просити маму, щоб прийняла батька назад додому. Уже 2 роки чоловік живе з родиною, інколи нас провідує. Таких випадків мало, але є, – ділиться Людмила.

Центр реінтеграції знаходиться на вулиці Рєпіна, 12/1.

  
Коментарі - 0

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


*

* Модератор має право без попередження та додаткових пояснень видаляти коментарі, які не відповідають ПРАВИЛАМ сайту.

КАЖУТЬ ЩО...
СОЦ. МЕРЕЖІ
Читайте нас на Facebook

AVTOsale.ua-всі пропозиції з продажу авто Вашого міста.
Слідкуйте за свіжими новинами в Україні на UKR.NET
Афіша всіх фільмів в кіно на KINOafisha.ua.
Погоду в Черкасах на тиждень дивись на Sinoptik.ua.