Журналістка розповіла все про побут черкаського підрозділу “Айдар”, проживши кілька днів у Щасті (фото)

20 грудня 2014, 09:19
142465168

Фото Юлії Фомічової

Під час цієї поїздки я вперше в своїй роботі не скористалась диктофоном жодного разу. Та й блокнотом і ручкою також… Я бачила, як воюють черкаські патріоти на власні очі. Я знаю тепер, де межа між українською державою і українським народом. А ще я знаю, де Щастя. Але вже не знаю, з якої літери його писати.

Замість епіграфу:

Черкаський підрозділ «Айдару» складається, здебільшого, із черкаських самооборонівців. Усім необхідним цей підрозділ забезпечують, здебільшого, черкаські самооборонівці в тилу.

Люди звикають до всього. І до війни…

Ми виїхали до Щастя Луганської області пізно увечері. Везли допомогу черкаському підрозділу «Айдару». Я потрапила в гарну компанію. І одразу познайомилась із одним із бійців. Дядя Сірьожа – крутий. Він у кілька разів більший від мене і дорогою туди він підгодовував мене, завжди голодну, мандаринками і хурмою. Хурмою я обляпалась уся повністю, а тому єдиний мій комплект одягу, який і був на мені, перетворив мене в замазуру. На фоні поголених, здебільшого, у чистому одязі хлопців, які дуже стежать за чистотою і порядком, м’яко кажучи, потім мені було за це соромно. Щоб ви добре зрозуміли, я очікувала, що спатиму там в окопі, а тому запаслася жуйками замість зубної щітки і вологими серветками різних видів задля особистої гігієни. І не очікувала, де житиму насправді.

Дорогою я інколи дрімала, але з цими чоловіками не заснеш у гарному значенні слова. Їхні жарти змушували забувати, куди ми їдемо. Коли ми проїжджали блокпости, я оживилася. Дядя Сірьожа, який саме був за кермом, потелефонував комусь і сказав: «Під’їжджаємо. Ставте чайник!». А тоді відповів: «Добре, я намагатимусь на швидкості проїхати». Тут я вперше злякалася. Він показав мені Веселу гірку – населений пункт, де вже «Лугандонія», де вже сепаратисти, які постійно обстрілюють ту землю, яка вже відвойована.

– А люди тут іще живуть? – питаю при в'їзді в Щастя.

– Ще й як живуть, – каже мені дядя Сірьожа. – Ходять до магазину, торгують на базарі, я вранці творожок свіженький там купую.

–  Це ще раз підтверджує, що люди звикають до всього швидко. Навіть до війни… – додає Олег.

Я очікувала, що мене привезуть в казарму, закинуту хату або деінде. Аби ви розуміли мене добре, у Волновасі, де воює наш черкаський батальйон територіальної оборони, умови м’яко кажучи, непридатні до життя. І тут… я приїжджаю до гарного двоповерхового будинку, у якому, ймовірно, до цього жили сепаратисти. Багато ви чули про мародерства «Айдару»? Я також. Тепер розвіюємо міф.

У той захоплений будинок наш черкаський підрозділ добровольців поселився, аби тільки на певний час ним покористуватися. Тому тут ідеальна чистота. Не встигла я прилягти трохи перепочити, як уже почула, що «айдарівці» пилососять і миють підлогу у будинку. Кожен після себе без нагадувань миє чашку-ложку-миску. У ванній рівненько висять рушники і білизна, яка сушиться, – може позаздрити будь-яка дівчина, яка живе «в миру». Родичка людей, які жили в будинку раніше, прийшла подивитися, що з будинком, і була приємно шокована тим порядком, якого дотримуються «айдарівці». А коли вони ще й їсти їй запропонували, взагалі розчулилася до сліз.

142464957

Фото Юлії Фомічової

Мені, як єдиній дівчині в будинку, виділили окрему кімнату. Це була звичайна спальня, якби не рушниця, яка лежала на одній із половин двоспального ліжка, гранати, які лежали на підвіконні, набої, що лежали в шухлядці тумбочки біля ліжка, рації, що лежали біля трюмо.

142464946

Фото Юлії Фомічової

– Коли стріляють «гради», краще спати на лівому боці, а не на правому, тоді не так чути, – жартує воїн Айдару Дарій, який і поступився мені своєю кімнатою. Демонструє мені малюнки своїх дітей.

142464975

Фото Юлії Фомічової

–  Оце донечка намалювала. Це дуже символічний малюнок: «тато вбиває колорада»…

142465274

Дарій. Фото Юлії Фомічової

Кухонно-військові бувальщини

– Сидимо ми значить на кухні, їмо, і тут чуємо щось – ба-ба-бах. Хлопці зразу кажуть: «Пішли подивимось, що там». А я їм кажу: «Ні, хлопці, я вже людина у віці, ви йдіть дивіться, а я поїм», – розповідає дядя Сірьожа про те, як міна впала просто біля будинку. Я наминаю борщ, зварений ним у тридцятилітровому казані (він так і повторював: «Зварив три відра борщу»). Це був чи не найсмачніший борщ, який я їла в своєму житті.

–  Юля, будеш тушковане м'ясо із дикої свині? – питає мене дядя Сірьожа, пораючись на кухні. Я не встигаю відповісти, як з’являється Батюшка і каже: «Буду».

– Та не тобі пропонували! – вже реготять хлопці. Вони всі різні, але в них відмінне почуття гумору.

–  Спимо ми значить вранці. Тут підходить дядя Сірьожа, подає нам каву просто в ліжко. Цілий полковник несе нам каву в ліжку! – захоплено розповідає Дарій. – А ще бутерброди із сиром. Ті бутерброди тааак пахнуть. А тоді він каже: «Ну що, хлопці, пийте каву, їжте, вставайте, приводьте себе в порядок, і на передову, на передову»...

142464990

Дядя Сірьожа. Фото Юлії Фомічової

Взагалі так щиро, як я насміялася на тій «айдарівській» кухні, я не сміялася давно. От до прикладу. Обідати сіли з Батюшкою. Він насипав нам обом борщу, нарізав сала і цибулі. Їли зі смаком, дивилися «Залізну людину» по телевізору. Щоб ви розуміли там узагалі не ловить жоден український канал. Тоді Батюшка  і каже:

–  Доїдай, я тобі каші насиплю, там хтось варив.

Однак я відмовляюсь, бо і так борщем і салом наїлася. Батюшка під ту «Залізну людину» наминає миску із кашею. Приїжджають хлопці додому.

–  Хто кашу їв? – питають.

– Батюшка, – відповідаю.

Вони заходяться сміятися.

–  Та то ж ми собаці наварили!

– А я то думаю, чому вона з кістками та без м’яса, – коментує Батюшка, але ж додає, що каша смачна.

Або ще.

Прокидаємось зранку. Ночували саме в наших «айдарівців» четверо журналістів. Зранку на кухні всі п’ють чай-каву. Коли одразу четверо починають хлебтати ту каву-чай і кривитися. Виявилося, що «нетямлячі» журналісти налили в чайник не воду, а спирт із бареля. Сміялися довго. Кип’ятили чайник потім, обговорювали те, що чай і кава таки заварюється в спирту.

Увечері хлопці просто на кухні на фоні того ж таки тридцятилітрового казана із борщем чистять зброю. Від рушниць до кулеметів. Спочатку для мене це було дико. А вже наступного дня я сама чистила зброю і вчилася збирати-розбирати.

– Виховуємо майбутнього бійця «Айдару», – жартували хлопці.

– Ага, відео потрапить до «Росія-24» на тему: «каратєлі заставляют дєтєй чістіть ім аружіє», – знову сиплять гумором мої хлопці.

142465017

Кулемент на кухні. Фото Юлії Фомічової

142465040

та в дії. Фото Юлії Фомічової

Мені взагалі здалося, що гумор у цьому випадку – саме те, що подовжує хлопцям життя. Ненормативну лексику тут не використовують. Зате слова воїна із позивним «Молодєц» я вчила довго. Значення цих слів дуже широкі. Але я до них так звикла, що мій ранок був уже не ранком, якщо я не чула слово «качкалдон», «мачмалда» або «чінчільопало».

142465083

Воїн із позивним "Молодєц". Фото Юлії Фомічової

Самостійний вишкіл

– Хто перший раз вдягає бронік, у того завжди позвоночнік болить-ламається, – попереджає Саша, який підбирає мені бронежилет і каску перед поїздкою на передову. Він у них старшина. Відповідає за все майно, яке має підрозділ. Приймає всі привезені речі, складає їх та зберігає а за першої необхідності видає бійцям. Із Сашою я познайомилась у Черкасах, коли він перебував у госпіталі. Однак у відпустці довго не побув – повернувся на фронт. І взагалі, як розказали мені ці герої, для них відпустка – ледь не покарання за погану поведінку. Хоча за родинами вона дуже сумують, постійно про це говорять. І не тільки вголос – це видно по їхніх очах…

Їдемо до штабу. Тоді до військкомату в Старобєльськ, у відділення банку, аби оформити картки для «зарплати». Та й цю саму зарплату навіть «оформлені» у більшості своїй не бачили. Попри те, що в бойових діях хлопці беруть участь уже по кілька місяців, багато-кого називають «членами незаконних військових формувань»… Людей, які без грошей і будь-яких благ безкорисливо, ризикуючи життям, захищають свою батьківщину. Більше того. Ті, хто ні дня не воював, а кілька днів тільки відсидівся в зоні АТО, вже ходять мирними містами із орденами та відзнаками незаслужено. Парадокси і контрасти – те, чим шокувало мене Щастя. Вони не люблять журналістів. І я розумію чому. Повну правду про війну знають тільки ці бійці. Але зовсім неохоче про неї розказують. Зате сюжети про себе можуть дивитися по кілька разів підряд. А тоді відповідають на телефонні дзвінки рідних, які побачили їх  у телевізорі.

142465112

Черкаський підрозділ «Айдару» дивиться сюжет про самих себе. Фото Юлії Фомічової

Із розмов біля штабу «Айдару»

–   Привіт!

–  Привіт!

–   А я вже розказав усім, що ти мій сусід. Нам же десь поруч землю виділили як учасникам АТО?

–   Та да. Їздив я дивитись на ту землю. Обіцяли десять соток, а там тільки шість…

– Ну нічого. Повернемось, заживемо…

– Побачимось?

–  Та не знаю, бо сьогодні важка нічка була, і перестрілки, і одного «сепара» спіймали…

Почищена увечері на кухні зброя пристрілюється на полігоні. Дорогою туди трохи лячно.

– Оце наш танк. Підірвався на фугасі, – показує згорілий танк серед поля мені Малий. – О, а «град» куди подівся? Отут град стояв, який не спрацював. Але місцеві жителі швидко його порізали на металолом, хоч це і небезпечно. Кілограм алюмінію тут 20 гривень коштує. А одна стріла – це кілограм двісті. От і порахуй. А оце тут були страшні бої. МНСники переривали тут землю місяців півтора, поки все визбирали...

142465133

Малий. Фото Юлії Фомічової

На полігоні на мене одразу натягають шапку і навушники – коли випробовують кулемет, назву якого я навіть вивчила – ДШК – від гучного звуку можуть і барабанні перетинки луснути. Тут усі вони пристрілюють зброю. Бобиком приїздять хлопці Нацгвардії з блокпосту. На обличчі неприховане здивування, що добровольці тренуються… Не хочу нікого образити, але аби всі воювали так підготовлено і самовіддано, як добровольці-«айдарівці», в тому числі керівництво державою, війну б можна було закінчити за лічені години.

142465200

Черкаські «айдарівці» «пристрілюють» зброю. Фото Юлії Фомічової

Смерть тут зовсім поруч. Поки ми пристрілювали зброю, одному з бійців потелефонували повідомити, що померла мама. І йому треба їхати на Черкащину. Чекатимуть його, аби поховати. Додому їхали мовчки.

142465218

Фото Юлії Фомічової

Наступного дня були перестрілки. Позиції наших черкаських «айдарівців» обстрілювали. Вибухи чулися все ближче і ближче. Я переживала не за себе, бо я все-таки їхала додому. Я переживала за них. Вони лишились воювати. У такому страшному Щасті. Дорогою об’їжджали згорілу машину. В неї вцілив «град». Двоє людей, які були в ній, згоріли. Через деякий час, як ми поїхали, дізналися, що одного з бійців черкаського підрозділу поранено. Відчуття провини, що він страждає заради нас усіх, тих, хто скаржиться на вимкнення світла чи здорожчання гречки, гризло мені душу.

142465225

Виїзд із Щастя. Фото Юлії Фомічової

Дорогою назад один проповідник сказав мені:

– Не бійся. Якщо у бога є на тебе ще плани, ти житимеш.

Тепер я молю бога за те, аби у бога були ще плани на кожного з них, тих, хто там, у Щасті, відвойовує нашу Батьківщину, любов до якої ми показуємо тільки вишиванками, як правило. Вони знають, що таке втрачати побратимів. Вони готові стояти до кінця. Більшість із них прийшли на Майдан відстоювати свою країну. Потрапили в самооборону. А з неї – зразу в добровольці. Вони не розслабляються вже рік і готові стояти до кінця.

Мені нічого написати про те, як я тікала від куль чи витягувала поранених із війни. Дякувати богу, цього робити мені не довелося. Але я хотіла лише розказати про побут, який вам може здатися справжнім Щастям із танчиками-пістолетиками. Однак те, що ти в Щасті, відчувається в повітрі. Там відчувається смерть, біль втрат. Там сміються, аби бути мужніми. Там не вживають алкоголю і тютюну, аби це не заважало в бою і тому, що знають ціну здоров’ю. Вони справжні герої. Я їх тепер знаю в обличчя. І зраділа, як дитина, коли Валерій, який власне і керує там бойовими діями, на прощання сказав:

–   Хоч я і злий, але ти приїжджай до нас іще.

142465254

Фото Юлії Фомічової

Коли ми вже були на безпечній території, Олег сказав мені:

–  Ти взагалі герой, що наважилась поїхати в Щастя. Дорослі мужики бояться…

Ви уявляєте? Я, виявляється, герой, бо побула там пару днів. Це при тому, що мені не доводилося вбивати і дивитися в очі смерті, як це доводиться робити їм. У мене залишилось багато питань. Чому, щойно наші хлопці просуваються вперед, в Україні оголошують перемир’я? Чому воює народ, а не держава? Чому справжні воїни не потрібні своїй країні? Мені страшно від того, що я знайду відповіді на ці питання. Але слово патріот для мене набуло іншого сенсу. У кожного з них є сім`я. У кожного з них є життя. Але дорожчою для них є Україна. І вони нікому її не віддадуть. Навіть якщо доведеться втратити все…

Юлія Фомічова

Поділитись

Коментарі

Алла Солнце сказав:

ОТВЕТ ПРОСТОЙ, ВОЙНА ВЫГОДНА ЭТОЙ ВЛАСТИ, И У ОНИ БОЯТСЯ ГНЕВА ЛЮДЕЙ, НО НЕ БОЯТСЯ В СИЛУ СВОЕЙ ЖАДНОСТИ, ВОРОВАТЬ И НАЖИВАТЬСЯ НА КРОВИ ЛЮДЕЙ, ДЛЯ НИХ ЭТО НИЧЕМ ХОРОШИМ НЕ ЗАКОНЧИТСЯ

aleksander сказав:

Святая правда!

Олександр сказав:

Забула Юлічка написати ,як затягнула в ліжко там одруженого Айдарівця і залетіла)

Вгору