У межах простору «Ветеран Про» відбулися перші прем’єрні покази свідоцьких вистав проєкту «РІВНІ: Театр без бар’єрів». Це театральний формат, у якому учасники не грають вигаданих персонажів, а виходять на сцену як свідки власного життя та розповідають особисті історії.
Глядачі побачили дві вистави-перформанси за участю двох акторських аматорських груп - «Любов ніколи не минає» та «Сильніші за долю».
На сценічні підмостки вийшли не професійні актори, а люди з власними непростими історіями життя та переломним життєвим досвідом. Після показу аматори були задіяні у плейбек-перформансах, під час яких на сцені ожили та були розказані мовою імпровізації історії глядачів.
Проєкт «РІВНІ: Театр без бар’єрів» реалізує громадська організація «Спілка людей з інвалідністю «Перспектива» за підтримки БФ «МХП-Громаді» та Українського культурного фонду. Він також реалізується в межах програми «Стійкість суспільства через культуру» та за сприяння Британської ради.
Головна мета - сприяти соціальній адаптації та психоемоційній реабілітації людей з інвалідністю і ветеранів війни, а також створенню безбар’єрного культурного простору для громад Черкащини.
«А я теж маю історію»
Так званий свідоцький, або документальний, театр побудований на особистих історіях та досвіді. Його учасники не вигадують персонажів та не ховаються за чужими образами. Вони виходять на сцену як свідки власного життя та щиро, мовою театру, розповідають його глядачеві. При цьому самі вирішують, якою історією поділитися.
Тому такі вистави важко назвати постановками. Це радше зустріч людей, які дозволяють одне одному побачити те особисте, що зазвичай залишається за межами сцени.
Перед показом режисерка документального театру, тренерка з імпровізації та плейбек-театру Ната Вайнілович пояснила глядачам, чим насправді є такий незвичний театральний формат.
За її словами, плейбек-театр виник не сьогодні, а близько 50 років тому. Започаткував цей жанр американський психодраматист Джонатан Фокс. Цей театр потребує не професійної акторської освіти, а першочергово - емпатичного слухання, групової взаємодії та блискучого дару імпровізації.
Головне - людина не стає цікавою лише тому, що має особливий статус, інвалідність чи ветеранський досвід. Її історія важлива просто тому, що це її унікальна історія.
- Люди на сцені документального театру не мають професійної акторської освіти та досвіду. Вони грають свої невигадані історії життя без режисури. Документальний театр в моєму розумінні є дуже сильним.Тому що він в наш нестабільний час, коли є загроза життю і невизначенність, ставить у центр уваги Людину. Свідоцький театр, який ми показуємо, це різновид документального театру. Він дозволяє побачити і почути людей в якості свідків свого життя, - розповіла пані Наталя.
Глядачі побачили та пережили разом з акторами різні історії, що не потребували режисерського «художнього» підсилення. Але всі вони були про велике бажання вийти за межі чотирьох стін. Про тугу за Батьківщиною і любов до рідного дому, про безмежну материнську любов, дитячу мрію, бажання захищати рідну землю від ворога, пережите насильство та власний внутрішній біль.
«Я теж маю історію» - питання, яке є одним із найважливіших елементів свідоцького театру. Глядач приходить подивитися на інших, а бачить та переосмислює себе, переживає свої втрати та моменти, про які давно нікому не розповідав.
Врешті співпереживання виводить на істину: ми є. Ми різні. У кожного своя історія, яка має бути почутою.
Чотири місяці - титанічний шлях від навчання до сцени
До прем’єрної події учасники проєкту готувалися від травня.
Навчання поєднало акторську майстерність, пластику, хореографію та власне плейбек-театр, імпровізацію і психологічний супровід. Тут своє плече підставили Черкаський обласний музично-драматичний театр, його головний режисер Станіслав Садаклієв, викладач акторської майстерності Олексій Клименко та викладач хореографії та пластики Руслан Лісіцький.
Загалом програма передбачала 36 годин акторської майстерності й пластики, 30 годин плейбек-театру, 18 - хореографії, імпровізації та психологічних тренінгів, які професійно провела психологиня проєкту Наталія Мисан.
Головним результатом цього доволі довгого та наполегливого шляху стала сцена і той самий момент, коли вперше в житті довелося відчути, як твоя гра-розповідь торкається душ глядачів.
Театр, де глядач стає співавтором вистави
Плейбек-театр працює інакше, ніж звичайна театральна вистава. Глядачу пропонується розповісти свою власну історію, поділитися спогадом, переживаннями, а задіяні актори одразу, без підготовленого заздалегідь сценарію, відтворюють її на сцені. Фактично зникає звична межа: актори - сцена - глядач.
Плейбек-театр творить дива - через нове проживання власних та глядацьких історій відбувається сеанс арттерапії. Тут звичний театр розширює межі притаманного звичайному театру, адже зцілює людей через прийняття. Про це говорили всі учасники плейбеку вже після його завершення.
- Я вперше побачила і ближче познайомилась з жанром плейбек театру у Вільнюсі на початку повномасштабної війни. Я вже тоді відчула, як він здатен зцілювати емоційно. І почала шукати, хто займається цим жанром у нас. Врешті дізналась про дуже потужну українську плейбек спільноту, згодом долучилась до неї та пройшла навчання в Українській школі плейбеку. Акторство в плейбек театрі дуже нагадує мені роботу психолога. З тією лише відмінністю, що ти проводиш не індивідуальну консультацію, а колективну. Причому, результат душевного зцілення добре видно вже після першого спілкування. Участь в нашому проєкті “РІВНІ: Театр без бар’єрів“ в новій для мене якості дала надзвичайно цікавий досвід та велике задоволення працювати з колосальними людьми, - поділилась артдиректорка проєкту Ольга Касьянова. - Я почала бачити красу людської душі з іншого ракурсу в процесі навчання та репетицій. Можу з впевненістю скзазати, що українська плейбек спільнота найсильніша в світі, бо ми не граємо на полутонах і ми дуже глибокі.
Безбар’єрність у плейбеку - це не наявність пандусу або доступного крісла. Це - ціле вікно у світ, коли тебе помічають інші та є можливість не залишатися зі своєю історією життя наодинці.
Головний сенс «театру без бар’єрів» зовсім не в тому, щоб прибрати перешкоди між сценою та залом. А в тому, щоб прибрати їх між людьми.
- Те, що роблять ці люди з інвалідністю, ти реально сам не можеш зробити, - поділилась керівниця проєкту «РІВНІ: Театр без бар’єрів» Олена Гавриш. - Вони не просто рівні з нами, але й вищі за нас духовно, міцніші та щиріші.
Тетяна Балякіна
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
