Топ-7 недавно прочитаних книг від відомої черкаської письменниці

22 лютого 2020, 23:03

Письменниця, культурна дипломатка, фронтменка музичного гурту "Qarpa" Ірена Карпа читає по декілька книг одночасно. У кожній кімнаті її помешкання — по книзі, які письменниця відкриває за настроєм. В етері Радіо Культура Ірена Карпа поділилася 7-ма прикладами видань, які недавно прочитала.

Про це йдеться у матеріалі "Українське радіо"

Артем Чапай, "Дивні люди"

- Це книжка, яка ковтається дуже швидко. Там неймовірно симпатичний головний герой неандерталець, який не схожий на нас. Книжка унікальна тим, що написана майже повністю суржиком, де герой весь час себе осмикує, що, наприклад, не можна вживати "канєшно", а треба казати "напевно". Сам автор дуже спостережливий і дуже любить людей. Важко себе ототожнювати з героєм, який усіх навколо вважає дебілами. А цей персонаж, якого клонували українські вчені, неймовірно наївний. Там любов до всіх — до алкоголіка, який відкривається неймовірним поетом, до дівчини, яка знімається в порно, але не каже своїй мамі, бо та одиначка, і їй треба заробити, і до людей, які крадуть метал і здають його на брухт. Тобто, це якийсь інший світ, про який ми не знаємо. Але, майстерно виписаний. Тому що автор багато їздив Україною і знайомився з маргінальними елементами, яких він вписав прекрасно у людську комедію. Цю книжку треба всім прочитати, тому що на прикладі цього маленького містечка на сході України, Артем Чапай зобразив як функціонує ціла держава.

Артем Чех, "Район "Д"

- Насамперед, класно, що герой тут дійсно самокритичний, він не боїться визнати, що поводився як мудак. Я так розумію, що це автобіографічний текст і цікаво, що він його писав з окопів. Артем Чех пішов в АТО, і не писав про це. Я б не назвала це романом, це якраз збірка оповідань, які пов’язані між собою тим, що вони розповідаються від одного героя і деколи перетинаються майже між собою. Тобто, ти впізнаєш якогось персонажа з десятого оповідання, бо він був у другому. Крім того, у мене є й особиста історія, пов’язана з Черкасами. Я народилася і кожне літо проводила там. Це було для мене теж цікаве поле випробувань, бо, якщо ти вдома говорив на суржику, на вулиці ти мав переходити на російську мову. І я, коли приїжджала з Яремчі, переходила на російську. Але, одного дня татко мені сказав — досить. І це була для мене така перша перемога над конформізмом, бажанням маскуватися під натовп, тому що так комфортно. У "Район "Д" я ніколи не ходила, нас ним лякали. Звідти виходив якийсь дрібний криміналітет, принаймні, у моєму дитинстві. Для мешканців Черкас це вважалося якимось гетто. У цьому романі є все — алкоголізм, наркоманія. Але, людям у стані навколо депресивному або з високим рівнем емпатії я не рекомендую цього читати.

"У кафе втраченої молодості", Патрік Модіано

- З цим автором у мене так і не склалося. Я себе силувала спочатку прочитати український переклад. Жахливо нудна писанина, якось усе повільно відбувається. Я завжди говорю своїм студентам, що нудне письмо — це там, де ти, або не можеш вчепитися за героя, за ним слідкувати, або не можеш вчепитися за подію. Вже за кілька сторінок, читач має відповісти собі на запитання: "А чого я це маю читати?" А, коли в книзі ходить якийсь дід, який згадує, хто там що сказав, який пиріг з’їв у кафе, тобі не цікаво. Я подумала, що це невдалий переклад, адже, автор отримав Нобелівську премію. І вирішила прочитати цю книгу французькою. Але, там було те ж саме. Автор водить героя кварталами, з’являються якісь персонажі, які потім зникають, і ти не розумієш їхньої ролі. Він мав зачепити дитинство цього героя, який мав зрозуміти, що все життя кохав старшу за себе на 20 років жінку, яка його викрадала чотирирічним. Потім вона відсиділа через нього в тюрмі. Взагалі, незрозуміло, навіщо вона його викрадала, якщо потім відпустила. Справжня література для мене — це та, яка щось у тобі змінює. А такі книги, як ніби ти прийшов на антикварний ринок і гортаєш чужий старий альбом з нудними сімейними фото".

Амелі Нотомб, "Гігієна убивці"

- Авторка класна, у неї все чудово і з ритмом і з почуттям гумору, і з глибокими речами. Там ідеться про Нобелівського лауреата, дуже зверхнього, який принижує, вбиває, доводить до нервових розладів кожного журналіста, який намагається взяти у нього передсмертне інтерв’ю. І нього рак якогось ступеню. І одного дня він нарешті допустив до себе журналістів, кожного принизив. Це все були чоловіки, а остання журналістка була жінкою. І вона змогла докопатися до того, що цей чоловік — убивця. В результаті, вона його вбиває. Я не хочу зараз спойлити, але дуже цікаво, що вона його вивела на чисту воду, і він помер спокійний, бо цей тягар був вербалізований. Авторка легко сприймає світ: без "рожевих поні", але й без мізантропії.

Вірджині Депант, "VERNON SUBUTEX", 3 томи

- Ця книжка розповідає про еволюцію французького суспільства. Головний герой Вернон продавав диски у кіоску, він був суперкультовим персонажем, знав усіх артистів. З часом, він опиняється без роботи, бо ніхто не слухає диски. Він став безхатченком, і відкривається цілий світ цього шару суспільства. Але, в нього є один містичний елемент: один із популярних музикантів, перед тим як покінчити життя самогубством, віддав йому касету з вібраціями, які він винайшов. І, відповідно, всі полюють за цими вібраціями. І головний герой врешті-решт включає ту касету і виявляє, що там якісь хвилі, які примушують людей танцювати, без наркотиків вводять їх у транс. Дуже цікаво написано. Таке враження, що вона всюди підіймає килимок, показує, що там під цим килимком і веде тебе за собою. Вона мені імпонує як автор, бо ми з нею схожі за ритмом, за стилем. Мені здається, що, принаймні, ранні мої твори — в цій канві.

"Ніжність", Давід Фоенкінос

- Автор не занурюється особливо у якусь глибину чи в рефлексії. Він пише доволі кінематографічно. Замість того, щоб стояти й думати, герой буде міряти коридор кроками. Ця книга легка, автор описує складне простими словами. Там усе схематично як буває в сценаріях. Я люблю, коли в авторів усе закінчується добре. Раджу тим, хто вивчає французьку і тим, хто зараз депресії.

Французькі комікси

- Це навіть не комікси, а графічні романи, бо там ставиться великий упор на текст. Це дуже складні й начебто нецікаві пересічному читачеві речі, як, наприклад, певні епізоди історії Китаю. Якщо тобі не треба писати по них статтю чи готуватися до контрольної, ти навряд чи відкриєш енциклопедію, щоб про це читати. У французів це величезна традиція, і в них дуже потужні школи, моя донька, наприклад, займається на такому гуртку. Коли ми йдемо, вона розповідає, що там сталося в її історії. У французькій традиції коміксів вони не цураються і серйозних тем. Є, наприклад, історія "Ірена та її діти" — про полячку, яка під час Другої світової війни врятувала дуже багато єврейських дітей. Вони не цураються показувати гестапо, тортури, і це зовсім не дитяча книга. Про Голодомор вони також зробили комікс. І з нього, наприклад, мій чоловік уперше дізнався про Голодомор.

Тобто, нічого розважального у таких коміксах немає. Але, коштом того, що воно подається у такій "дитячій" формі наша свідомість схильна сприймати це простіше, ніж важкий зубодробильний текст.

Коментарі

Вгору