"Тут у декого така істерія з приводу завтра (24 лютого, друга річниця повномасштабного вторгнення росіян в Україну - ред.), що ось завтра кудись попруть, щось буде..., як ніби сьогодні рашисти не штурмують нас як мінімум у пʼяти напрямках…
Як ніби сьогодні ми не боремося і не воюємо…"
Пише мені подруга з Києва - волонтерка, меценатка, благодійниця, яка за власний кошт витягла з того світу не одне життя військових...
Моє звернення до тих, хто каже, що щось буде завтра... Ви помиляєтесь - це вже сталося 10 років тому! А початок був ще раніше, коли віддавали Крим під рашистський флот, коли різали літаки, кораблі та знищували снаряди...
Коли кричали "какая разніца на какой мове?"
Сьогодні ми стоїмо на важкому напрямку, де ворог сконцентрував величезну кількість техніки і живої сили.
Штурмують постійно!!!
Обстріли постійно.
Позавчора.
Вчора.
Сьогодні....
Чи боїмося ми? Ні.
Бо розуміємо чому ми тут...
Бо ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною...
Але нам потрібна ВАША ПІДТРИМКА І ЄДНІСТЬ!!!
Власне виробництво снарядів, дронів, РЕБів і всього того, без чого ми програємо!
Я не боюся смерті, і мої юні дівчатка теж.
Це війна...
І вони це розуміють.
Але ви не встигнете втекти і станете рабами, де вас закатують, зламають і заставлять воювати проти інших.
Тож поки ми тут, ще є шанс!!!
Не ховайтеся!
Ставайте в стрій!
Хто у волонтерський, хто у військовий...
Я вірю, що зійде сонце України!!!
І виростуть маки на замінованих, згорівших, политих нашою кров'ю, полях......
Оксана Циганок, військовослужбовиця ЗСУ, черкаська волонтерка, депутатка Черкаської облради, допис на власній сторінці у Facebook
