На передовій брати наші менші часто допомагають військовим побороти самотність, втамувати страх на війні, а подекуди й життя рятують. Нерідко в історіях із зони АТО розповідають, як коти та собаки чують політ снаряда, початок артобстрілу раніше людського вуха. Злякані тварини біжать в укриття та дають "сигнал" про небезпеку, таким чином рятуючи життя військовим, пише vikka.ua.
– Здається, що на війні нема місця почуттям турботи і любові, але це не так. Навіть я іноді дивувався тендітній турботі здорових мужланів, які вже пройшли не одну війну, до братів наших менших, – розповідає військовий із Черкас, який рік прослужив у зоні АТО, голова Черкаського молодого Руху Павло Прибіш.
Найближчим "бойовим побратимом", а точніше "посестрою" черкащанина була собака Айза.
– Її історія заслуговує повнометражного фільму. Коли почалися військові події на Сході країни, одна з найбільших ферм розводу собак з Донецька вимушена була переїхати до Маріуполя. Місця для тримання такої кількості тварин не було і люди вирішили роздати собак у добрі руки. Тоді командир мого взводу привіз у нашу палатку шестимісячне, чорне, злякане цуценя. У зв’язку з непростою ситуацією командира часто не було, тому цуценя лишалось під моїм наглядом. Так почалась наша дружба. Ми ніколи не розлучались, Айза завжди ходила зі мною в караули, – пригадує боєць.
За його словами, собаки реагують на обстріли так, як і люди: спочатку бояться і тікають, а потім звикають і навіть вухом не ведуть в бік обстрілу.
– Одного разу через цю сміливість Айза й постраждала. Під час одного з обстрілів вона вибігла на вулицю і тут же була поранена. Я саме зранку приїхав з відпустки, хлопці встигли надати їй першу допомогу, а потім ми відвезли її в клініку. Лікар, який її оперував, мав проросійські погляди і зовсім не підтримував нас, але все одно зробив усе, що від нього залежало і врятував мого найближчого друга, за що я йому й досі вдячний, – каже Павло Прибіш.
Після місяців реабілітації він забрав собаку додому. Зараз Айза має четверо цуценят, тільки шрам на спині нагадує про її фронтове минуле.
Також у підрозділі, де служив черкащанин, деякий час жив екзотичний "побратим" – мале совеня, яке випало з гнізда й пошкодило крило.
– Ми назвали його на честь Гарі Поттера. Гарі вимагав особливого догляду. Ми, як змогли, змайстрували йому домівку. Найбільшою проблемою було його харчування. Дізнавшись про раціон сов, ми посилали хлопців на полювання, адже сови їдять в основному м'ясо. Тушонку "Армійську" він не їв. Один із хлопців хотів його залишити, але ми кожного дня зранку бачили, як нашого Гарі шукають старі сови, вони кружляли майже до півдня у його пошуках. За кілька днів ми виходили його і він повернувся до свого гнізда. Не знаю, чи то правда, бо я жодного разу не бачив, але хлопці говорили, що кілька разів він прилітав на наш пост, сідав поряд і спостерігав, – каже Павло Прибіш.
Взагалі за час його служби в різний час проживало дуже багато тварин-біженців з Павлополя і Чермалика (села Волноваського району Донеччини). За підрахунками черкащанина, лише на одній їхній позиції налічувалося більше 20 собак, троє котів, совеня і… незліченна кількість гризунів, які добряче докучають бійцям на передовій.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
