59-річна тальнівчанка Лідія Задояна - справжній художник, що творить дива: рушники, скатертини, сорочки, картини. Народилася Ліда у селі Лебедівка Кам'янського району. Прадід по маминій лінії був відомий на всю волость майстер по шиттю кожухів, пишуть "Вісті Черкащини".
– Два дідових кожухи я бачила в маминого брата. Це були неймовірно красиві речі. Прадід не просто шив кожухи, свитки, а й робив аплікації, оздоблював, декорував. І цим заробляв собі на хліб. Бабуся пригадувала, як у Голодомор комнезамівці шукали по хаті Шпирчине (прізвище прадіда) золото, протикаючи щупами абсолютно усе начиння. У бабусі була повна скриня рушників тканих. Їх не взяли. Ті рушники й врятували сім'ю у голодовку. Дід зібрав їх у мішок, повіз на Кавказ і виміняв на шість мішків кукурудзи. Так само в роки війни дітей рятували від холоду, мотаючи у дідів кожух. А сім'я була велика, селянська: семеро дітей. У 20 років мама вже мала четверо дітей, - розповідає жінка про свій рід.
Свою першу сорочку вона вишила 27 років тому, коли почав відроджуватися національний дух. Саме у той час у дитсадках і школах почали робити українську хату. У «Ромашці», де методистом працювала Світлана Козак, була теж така хата. Туди ходила Ліда змальовувати фрагменти старовинних рушників, які були зібрані з усього району. І дуже захотіла вишити справжню автентичну сорочку. Та вчитися не було у кого. На допомогу прийшла подруга Світлана, дістала бабусину сорочку, вишиту виноградом, потім її розпустили, щоб правильно покроїти нову.
- То ще й технікою важко назвати, як я на звичайному полотні, на канві, але зробила її. І добре пам’ятаю, як вперше одягла ту сорочку на якесь свято. Коли йшла біля школи №2, з однієї машини, що проїжджали дорогою, вискочив чоловік, підбіг до мене і радісно сказав: «Україна ще жива!». Уявляєте, що зробила сорочка. Тоді й Світлана вишила собі сорочку й ми ходили по Тальному, як білі ворони. Ніхто й подумати не міг, що пройде час й усі так масово одягнуть вишиванки, - розповідає Лідія Михайлівна, демонструючи свою першу сорочку, розшиту чорними нитками.
А далі були рушники, їх майстриня вишила кілька десятків. Орнамент вона не вигадує, а копіює з давніх колишніх рушників Тальнівщини, фрагменти яких дивом уціліли й потрапили до рук майстрині, щоб отримати друге життя. Наприклад, один із них із села Папужинці, ним клей витирали, коли шпалери клеїли. Майстриня до ниточки вирахувала і в точності відтворила надзвичайно красивий орнамент на полотні. А іншим рушником на весіллі ложки витирали. Ліда і його вишила, червоними й чорними нитками оживила полотно. Ще один жінка викупила у бабці з Гордашівки, що несла корзину на базар. На ньому зображено унікальну символіку – родові обереги. Незвичайний і рушник із Глибочка. Він вишитий у кінці ХІХ століття і передає у символах те, що відбувалося у космосі.
- Просто так на рушнику нічого немає. Їх треба вміти читати, бо рушники – то наші полотняні книжки. Всі народи на камені, на глиняних табличках шумери писали. До речі, на рушнику знаходжу сліди Давнього Єгипту. Рушник розказує, що смерті у природі немає, - розповідає майстриня.
Її рушники роз’їхалися Україною й світом. Є у її колекції дуже вишукана річ – скатертина, виконана поєднанням різних технік, у стилі бароко.
Читайте також: У Черкасах відзначили День вишиванки.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
