Ще шість місяців тому у Золотоноші перехожі майже всі знали одне одного, заочно, через друзів, двоюрідних родичів чи колег по роботі. Йдучи містом «гостей» вирізняли миттєво. У зв’язку з війною на вулицях Золотоноші з’явилося багато нових, незнайомих облич. З початку повномасштабного вторгнення до громади приїхало понад три тисячі переселенців, пише Зотолотоноша City.
16 квітня у Золотоноші на вулиці Залізняка зупинилося авто миколаївського таксі. З машини вийшло п’ятеро: чотири покоління жінок і чоловік. З собою привезли двох собак, двох кішок і двох щурів.
"24 лютого я прокинулася від дзвінка керівника з Києва. Миколаїв почали бомбити в іншому районі. Я вибухів не чула. А потім заглянули в інтернет, почали з усіма зідзвонюватися. З перших днів волонтерили, збирали теплі речі військовим. З мамою не бачилися місяць", – розповідає 52-річна Оксана Євченко. Вона юрист, працює на державній посаді, допомагає врегульовувати колективні трудові спори. З Миколаєва родина виїхала, коли зрозуміли, що не буде води. Взяли трохи фотографій, теплі речі, одягли шуби. Ними потім і вкривалися на новому місці.
Каже, що не вірили в те, що може початися повномасштабне вторгнення. Син Володимир – військовослужбовець, за місяць наказав запастися водою і скупити продукти. Додому востаннє приїжджав на Різдво. 6 березня 31-річний головний сержант другого десантно-штурмового взводу героїчно загинув під час виконання бойового завдання у складі розвідувального взводу у Луганській області. Поховали з прапором Золотоноші та Кобзарем у Миколаєві. Побувши лише рік дружиною, вдовою стала 21-річна Аделіна.
Трагедія підкосила всіх. 101-річна прабабуся Дар’я Товста плакала 3 дні. Жінка народилася 19 березня 1921 року, пережила Другу світову війну, втекла з окупації. Її декілька разів намагалися вивезти в Німеччину на примусові роботи. Після втрати правнука жінці погіршало.
"Бабуся думала, що ми приїхали в Золотоношу тимчасово. Побудемо тут трохи та й повернемося. Вона ж все життя прожила у Миколаєві, для неї втрата рідної людини і домівки – стало непоправним ударом", - розповідає Оксана Олегівна.
Чоловік Оксани – Володимир Євченко народився і виріс у Золотоноші. Вивчився на юриста і працював у Миколаївській облдержадміністрації, надавав правову допомогу внутрішньо переміщеним особам і ніколи б не подумав, що такі послуги колись знадобляться їм.
52-річна жителька Миколаєва розмовляє українською чітко і впевнено, не зупиняється в розмові, шукаючи потрібне слово, акценту практично не має. На грошову допомогу від держави для переселенців не подавалася.
"Я намагаюсь розмовляти українською частіше, щоб її поліпшити. У Миколаєві ми ходили лише у церкву Київського патріархату. Це моя принципова позиція. І син такий був. На виплати не подавала. Лише оформила статус для отримання документів на сина. Трапився такий випадок: я йшла дорогою через стадіон, до мене підходить чоловік і каже, що переселенець, просить допомоги. Я зраділа: "Мені потрібно скопати город і по двору допомогти. Я вас нагодую, дам грошей ще й з собою продуктів". Він так на мене подивився: "Ви що?" А я в ступорі – робити не хоче, а за що люди живуть?", - дивується жінка.
Оксана згадує, що востаннє була в Золотоноші понад 10 років тому. З того часу місто змінилося. Найбільше жінку розчулили містяни. В перші ж дні приїзду родини люди зносили продукти та речі для побуту.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
