Перший випуск газети закінчився для мене сльозами, – черкаські журналісти згадали перші кроки у професії (частина друга)

06 червня 2015, 18:45

jurnalist_b

6 червня своє професійне свято відзначають журналісти. Напередодні "Про все" попросило своїх колег згадати про перші робочі дні у цій професії. 

Володимир Лимаренко, журналіст газети "Черкаський край":

Вова3

Справа в тому, що в журналістику я прийшов не відразу. У цю професію я потрапив ставши прес-секретарем Народного руху в Черкаській області, тому мені доводилося контактувати із журналістами та редакторами. А потім партійний шеф сказав: "Тобі треба ходити на прес-конференції" Для цього мені зробили посвідчення журналіста партійної газети "Час".

І з цим посвідченням я почав ходити на ті заходи, куди ходили журналісти і ставив запитання. Якось я поставив каверзне запитання одному депутату і мене запримітила Валентина Мозгова, яка працювала у газеті "Молодь Черкащини". Також всім було цікаво, чому я ходжу на прес-конференцї, ставлю запитання, але мої статті ніде не виходять друком. Та я й сам відчував потребу писати. Тому ходив по редакціях і пропонував щось їм дописувати.

Найбільше завдань мені давали в "Молодіжці", а найперша публікація з'явилася в газеті "Місто".  Паралельно з цим я працював вчителем історії та правознавства.

Світлана Оболевич, журналіст газети "Нова Доба":

11124900_687545254700852_1415698173_n

Бути журналістом навіть не мріяла ніколи. Закінчила педагогічний інститут, і пішла до школи, бо, мабуть, чи не єдина на потоці щиро хотіла працювати з дітьми.

Але голодні 90-ті зробили своє: вчителям по півроку, по 8 місяців не видавали зарплату. Як жити? Стала шукати іншої роботи. Прийшла в тодішнє видання «Только Ты» за оголошенням. Мене протестували, переконалися, що досить грамотна, і взяли на роботу коректором. Пам’ятаю, що перші дні нестерпно боліла голова: після гамірної школи в редакції панувала така тиша!.. Я місця собі не могла знайти, так це було незвично.

А одного разу до Черкас приїхав Олег Скрипка зі своїми «ВВ». Після (чи, може, до концерту, вже й не згадаю) планувалася традиційна прес-конференція перед місцевими ЗМІ. Якось так вийшло, що з нашої редакції йти було нікому, а проігнорувати такий захід – то ж гріх! Тоді керівничка мені каже: "Збирайся і вперед!" Я пробувала пояснити, що я ж геть ніякий не журналіст, нічого того не знаю. Та хто мене слухав? Дали в руки диктофон і фотоапарат – гей! Отож журналістиці я вчилась, як іноді вчать плавати: кинули у воду – випливай як знаєш… Досі пам’ятаю свої перші враження. По-перше, вразив сам Скрипка. Дуже інтелігентний, шанобливий, витриманий. Він ввічливо відповідав на усі питання, хоча деякі з них, чесно кажучи, здалися мені трохи дурнуватими. Це, як не дивно, додало мені впевненості.

Я зрозуміла, що цілком впораюсь. Знову життя стало гамірним, неспокійним, непередбачуваним. І мені це подобається й досі.

Олег Клименко, начальник відділу відеозйомки на ОДТРК "Рось":

11423852_864223443667357_1929959207_o

В сфері телевізійної журналістики працюю вже 17 років. Але весь час за кадром. Першою моєю посадою на телебаченні була посада освітлювача, потім став оператором, а згодом режисером, далі - головним оператором. Зараз я начальник відділу відеозйомки та монтажу.

Перший день на ТБ був не дуже вражаючим, тому що я з дитинства майже кожного дня ходив до батька на роботу. Мій батько, Віктор Іванович Клименко, працював на ТРК "РОСЬ" із самого її заснування. Ніхто краще за нього не міг виставити світло на ведучих у студії. Я знав весь колектив, всі куточки студії, всі камери, все світло. І мені це дуже подобалось.

Я ніколи в житті навіть на мить не уявляв, що обрав не ту сферу діяльності! Телебачення - це своєрідний наркотик, який приносить задоволення з 9 ранку до 6 вечора.  Телебачення мені подобається ще й тому, що можна богато чого дізнатися нового. Ну ось, наприклад, робимо ми програму про автомобілі, і я намагаюсь більш детально вивчити цю тему, щоб якомога більше показати телеглядачу цікавих моментів з автосвіту. Звісно, журналіст також робить дуже велику роботу - шукає інформацію, створює сценарний план, розкадровує відео і врешті-решт збирає все це докупи, але без цікавих та гарних відеокадрів, програма чи сюжет не будуть мати такої великої уваги від телеглядача.

Євгенія Підлісевич (Гнєушева), журналіст ТРК "Україна":

11291921_812516518817684_899541298_n

Тож, про перші зйомки... Вони були на ТРК "Вікка". Десь років 8 тому. Після кількох тижнів стажування на каналі 6 вересня мене відправили на зйомку з групою журналістів. І не кудись на прес-конференцію, а в Умань до хасидів. Аргументували так - виживе дитина - буде гарним журналістом. Для мене був справжній шок - їхати на край географії, до якихось хасидів, про яких я ніколи не чула... Бородаті дядьки, пузаті чиновники... СТРАХ...

Вернулась з першої зйомки аж о півдванадцятої ночі. Але справилась добре (ну, правда, один раз кубик із написом телеканалу на мікрофон догори дригом одягнула).

А так навіть відзначилась - єдина з каналів записала інтерв'ю хасидів, які просто гуляли на вулиці. Хоча вони рідко самі дають інтерв'ю без дозволу своїх головних.

В'ячеслав Ромодан, регіональний фотокореспондент "УНІАН", оператор "Росі":

11421594_962137670474456_1957697702_n

Із фотографією я знайомий давно, адже мій батько фотограф. Тож ще з юного віку я захопився фото, брав участь у різних конкурсах. Власне і перші місця роботи були пов’язані із фото – фотомагазин та фотостудія.

Та якось дізнався, що у газеті «Вечірні Черкаси» є вакансія фотокореспондента. Подумав – а чому б ні? І все вийшло. А власне найперший день на роботі, пам’ятаю, був дуже холодним. І одним із перших завдань була фотозйомка якоїсь події в міськвиконкомі. І я… поплутав будівлі, і замість виконкому зайшов до Будинку рад. Тоді для мене – молодого, «зеленого» та далекого від політики фотографа – особливої різниці між МВК та ОДА, а тим більше між їхніми будівлями не було.

А далі було багато зйомок, знайомств, зустрічей, подій, прес-конференцій… Багато емоцій – і у мене, і у тих, хто був на моїх фото. Побачити те, що не бачать інше, «вхопити» одну єдину мить, розповісти одним кадром всю історію – це те, що робить фотокора фотокором. У журналістів більший арсенал «зброї», у нас же – тільки фотокамера.

Втім зараз я дещо розширив свій круг професійної «зброї» - мені також цікава і робота відеооператора. Тож нині працюю за цим фахом на «Росі».

Неля Раїна, журналіст сайту "ГромЧе":

10356691_873501642713438_4013731383359522754_n

Чітко пам’ятаю емоції, котрі залишив по собі перший відвіданий у якості журналіста захід. Це була вузькогалузева колегія у стінах обласної ради. Про що йшла мова – досі можу лише здогадуватися. Впродовж двох годин поки тривала ця страшенно нудна нарада, чесно намагалася вникнути в суть. Однак свідомість відмовлялася ідентифікувати почуте як нормальну мову. «Відсотки зросли», «показники впали», «відповідно до закону за таким-то довжелезним номером», «як було прийнято у постанові КабМіну»… Враження, що потрапила у паралельний вимір. Хто ці люди? Про що вони говорять?.. Відповіді на ці питання не змогла віднайти навіть маніакально переслуховуючи диктофонний запис. Замітки так і не вийшло.

З часом, правда, паніка минула, шокована свідомість опритомніла і навіть адаптувалася вловлювати смисл у нудних чиновницьких промовах.

Сьогодні, коли чую, що хтось із знайомих не знає як звати губернатора чи голову обласної ради, завжди згадую: "Точно! Паралельно існує світ нормальних людей…"

Олена Берестенко, журналіст каналу "ВІККА":

image (1)

З першою «ВІККівською» зйомкою мені пощастило, бо зі мною поїхав наш головний (читайте – найбільш досвідчений) оператор Василь Саєнко. Пригадую, знімала сюжет на комунальну тему. Оператор розумів, що я молода і «зелена», а тому частенько перепитував: «пишемо, ні?». Тоді мені здавалось: що більше «робочки» напишу, то якіснішим буде сюжет.

Сюжет відписала нормальний (як для початківця). Довго креативила довкола назви і анонсу. Коли уперше начитувала – здавалось від хвилювання прямо у монтажній втрачу свідомість.

Взагалі, робота «в ящику» складна і потребує чималої самовіддачі. Якщо ти газетяр, то просто береш диктофон і біжиш на захід чи інтерв’ю. У тебе немає напарника на зразок оператора чи режисера монтажу. Телевізійники ж працюють в команді, і це дисциплінує. Для мене це швидше плюс, аніж мінус. А, можливо, я просто не бачу мінусів у роботі, яку люблю. Чого всім і бажаю.

Тетяна Мартинова, журналіст газети "Вечірні Черкаси":

11130135_879791055413644_4005342208137236186_n

Я з третього курсу почала підпрацьовувати у «Вечірці». Мені пощастило. В університеті ми були другим курсом журналістів, мали молодих і натхненних викладачів, а в редакцію я потрапила у молодий колектив.

Перші статті зі мною буквально повністю, від рубрики і до висновків, терпляче переписували Андрій Кравець та Андрій Заїка. Сповнені духу авантюризму, редактори придумували різноманітні завдання, як то вступити у п’ять політичних партій, провести пару днів у Червоногірському монастирі чи сходити до вісьмох ворожок, аби вони мені різну долю наворожили. Це вже сьогодні я запідозрила, що у такий спосіб вони намагалися мене здихатися, а тоді мені було надзвичайно цікаво і весело.

Ростислав Супрунов, який став редактором після Андріїв, довершив курс молодого бійця, переконавши мене, що депутати та чиновники – це слуги народу, тож мають перед нами за все відповідати…

У мене як і у всіх були відверті дурниці й ляпи, трапляються вони й сьогодні. Колись поставили до мого матеріалу фото Василя Старикова і підписали, що це Василь Дмитренко. Що характерно - Дмитренко не образився, а Стариков ще довго обурювався. Анатолія Волошина обізвали Володимиром, а Арія Матвєєва – Андрієм. Було що й підполковника підписали полковником, але людина врешті таки отримала вище звання. Вибачалася, посміхалася й виправдовувалася… Словом, хто не працює, той і не помиляється.

Людмила Коваленко, редактор сайту "Про головне":

1396811_491205780997775_1444034401_o

- Перший мій журналістський досвід був у 2003-ому, 12 років тому. Тоді я навчалася на четвертому курсі університету, працювала вчителем у школі і кореспондентом та коректором у газеті. Зараз навіть не розумію, як на все це вистачало часу. Тоді штатного комп’ютерника у нас не було, тому мені часто потрібно було вже о 7-й ранку бути на квартирі у найманого спеціаліста аж на Луначарці. Пам’ятаю її гучного чоловіка, який любив випити і якого я, коректуючи газету, мусила вислуховувати. Такі були часи... Одного разу поверталася з тієї ж таки Луначарки після пізньої роботи пішки на Сєдова о 12-й ночі. На таксі грошей не було, а в батьків просити було якось соромно, хоч тоді вони й насварили, коли дізналися.

Перший випуск газети закінчився для мене слізьми. Поспішаючи на святкування Нового року, я пропустила помилку у заголовку. Довго тоді довелося вислуховувати від редактора. Але всі ці "гулі", які ми набиваємо у своєму житті, — це необхідний досвід. Тепер я кожен заголовок читаю по складах.

Перша стаття, яку мені довірили, була про модні тенденції. Тоді я брала коментарі у дизайнерки, родом зі Смілянщини, відомої у Києві Айни Гасе. Але на цьому світський напрямок у моїй журналістській діяльності й завершився.

На жаль, нині такі реалії, що більшість журналістів зациклені на політиці. Політика "виїдає" мізки і журналістам, і всім українцям. Вважаю, що молодий журналіст —найбільш цінний працівник. Так, у нього немає досвіду, так, його треба довго вчити, він може наробити купу помилок, але саме молодий журналіст — найбільш відданий справі, у нього із запалом горять очі, він готовий до жертовності. Цього вже майже немає у старшого покоління, яке або зіпсоване замовними статтями, або просто "перегорає". Тому бажаю всім початківцям у журналістиці хороших і чесних учителів.

 

Поділитись

Коментарі

Вгору