Коли твій син - Короп Юрій Володимирович, захисник Маріуполя, 209 окремий протитанковий дивізіон - у полоні 217 днів, це на сьогодні, 14.11.2022року.
Щодня ти прокидаєшся вдосвіта і крізь вранішній сон бурмочеш молитву, уявляючи, як у своїй уяві обіймаєш сина крильми. А твої крила, як у стимфалійського птаха: мідні і гострі зовні, щоб вразити будь-кого, хто насмілиться зашкодити твоїй дитині. А всередині вони м'які й білі, щоб втамувати біль і приголубити його тіло й душу. Ти погоджуєшся, що молитва трохи дивна, з такою візуалізацією, але...
Ти збираєшся на роботу тихенько, розуміючи,що на черзі у тебе-своя розмова з Богом. Я втаємничую свої переживання, бо не можу показувати,як душа кричить... Як кричала вона, коли трапився вибух в Оленівці. Не дай, Бог!
До роботи і після неї, ти тихенько плачеш... А, коли їдеш на роботу, то плачеш всю дорогу, а перед дверима закладу де працюєш, швидко їх витираєш, щоб ніхто не бачив. Виходиш у двір дивишся навколо, а твого сина тут немає. Він не бачив, як квітнули абрикоси. Не відчув, яким теплим був Дніпро цього літа. Не поласував полуницею, а він її так любить.
Ти часто чуєш:
"Вибач, не знаю, як спитати про твого сина, але що чути?.."
І це найчесніше запитання! Бо люди не залишили тебе з твоїм стражданням. Вони готові взяти на себе крихту твого болю...
Увечері після молитви, засинаючи, ти знову уявляєш, як закриваєш сина своїми крильми від ворожого світу. І подумки, пошепки, а інколи вголос кличеш і кличеш: "Повернись! Повернись!! Повернись!!!"
Ти вгризаєшся в повідомлення в батьківських групах, де родичі полонених відчайдушно шукають крихти інформації про своїх рідних. Ти передивляєшся години й кілометри відео і фото. Раптом промайне дороге тобі обличчя?
Ти відмовляєшся від антидепресантів, бо вони цементують твою душу і ти більше не можеш відчувати свого сина. У твоєму серці утворився камінь і не дає тобі дихати, говорити, жити.
Ти слухняно виконуєш вказівки всіх, причетних до обмінів. Говорять: "Треба мовчати". Мовчиш про свій біль. Аж поки не приходь час, що мовчати вже не сила. І починається боротьба. Акції, зустрічі, звернення. Скільки ще треба написати листів- звернень, щоб тебе почули???
Обміни...!!! Їх пережити найважче!
За два-три дні до обміну з'являється якесь напруження в батьківських групах. Натяки й недомовки переростають у повноцінне повідомлення: "Сьогодні обмін!" І ти починаєш чекати дзвінка від сина. Весь день ти мариш і уявляєш його голос: "Мама, я в Україні!.."
А потім з'являються фото... Без нього...
І списки...Без нього...
І ти трохи вмираєш....
І кричиш.... Мовчки.... Подумки....
Господи! Поверни мені його! Поверни! Поверни!! Поверни!!!
Поверни! Мені! Його!!!
А потім встаєш, збираєш себе до купи і кажеш рідним: "Ви бачили? Був обмін... Його знову немає в списках..."
І знову живеш далі....
До наступного обміну....
Лариса Короп, мати черкаського військовополоненого, допис на власній сторінці у Facebook
