Угорщину, Словаччину, Австрію, Німеччину, Італію, Чехію та Польщу проїхала за шість серпневих днів Олена Волошенко, змінивши тридцять транспортних засобів. Здивованим водіям, які траплялися на шляху, вона говорила, що проводить психологічний експеримент. Чим він закінчився та чи згодилася б на таку мандрівку ще раз, із черкащанкою cпілкувався сайт vikka.ua.
- На другий день моєї подорожі десь на підсвідомому рівні я зрозуміла: те, що я роблю іншим словом, окрім як крейзі, не назвеш. Але я не звикла відступати, тож якщо вже вирішила дістатися до океану, то хоча б до моря потраплю…, – пригадує мандрівниця.
Подорожі автостопом жінка не планувала. Оскільки завершувалася відпустка, була відкрита шенгенська віза та знайшлось кому доглянути за господартсвом, пані Олена вирішила скористатися нагодою завершити відпустку європейськими пригодами.
- Речей у мене було по мінімуму, щоб було зручно пересуватися. Взяла каремат, покривало, запасну пару взуття, пару футболок та шорти. Із харчів були пляшка води, півхлібини та улюблена кава, – зазначає черкащанка.
Проте перші труднощі спіткали пані Олену вже на українсько-угорському кордоні.
- Оскільки до цього я мандрувала літаками, потягами та автобусами, досвіду перетину кордону пішки у мене не було. На практиці ж виявилося, що не на всіх пропускних пунктах можна перейти кордон. Отже, мені потрібно було домовитися з водіями, щоб хтось узяв мене у своє авто для перетину кордону. Здивували мене угорці, які навіть не вникали у суть чужих проблем. Зрештою вдалося домовитися із українським водієм, але він перевіз мене тільки через кордон, а далі я мала рухатися сама, – розповідає жінка.
Далі черкащанці вдалося зупинити українську вантажівку, проте за 40 кілометрів від Будапешту їхні шляхи розійшлися.
- До Будапешту рукою подати, а я не можу знайти транспорт у місці для відпочинку. З угорцями взагалі було важко, бо ні німецької, ні англійської вони не знали, а наші мови, як виявилося, дуже відрізняються, тож порозумітися практично неможливо. Аж під вечір мені вдалося дістатися до столиці Угорщини. Краса Будапешту, набережна і велич Дунаю були варті моїх зусиль, – пригадує Олена Волошенко.
"Усвідомила, що залізла на велике дерево, а злізти не можу"
Далі жінка збиралася взяти курс на Словенію. Проте по дорозі до неї черкащанка застрягла в угорському місті із надзвичайно складною для українців назвою – Секешвехервар.
- Я хотіла, щоб мене висадили на автостраді, що іде в бік Любляни, але автобуси не мають права там зупинятися. Тож я вирушила сама на пошуки потрібної автостради. Ішла так довго, що м’язи на ногах почали кипіти – навіть крок важко було ступити. Ішла кілька годин уночі й зрозуміла, що я вийшла майже на те саме місце, з якого вирушала із міста, тобто за ніч я зробила коло навколо Секешвехервару. Новина, що мої фізичні зусилля виявилися марними мене дуже засмутила, я відчула страшенну втому і вирішила, що варто поспати. Я знайшла такий шматок дороги, де була розвилка доріг, а далі йшло кільце. Навколо нього були суцільні смуги, які не можна перетинати, а оскільки водії в Європі досить дисципліновані, це створювало острівець безпеки. Там розстелила каремат, укрилася покривалом. Зірки падали, машини їздили і невдовзі я заснула, – розповідає черкащанка.
На ранок жінці пощастило зустріти чоловіка, який згодився допомогти.
- Виявилося, що цей чоловік працює на місцевому молокозаводі і свою продукцію вони возять і за кордон, тож він може домовитися, щоб мене взяли у вантажівку їхні водії. На прохідній молокозаводу мені назустріч вийшла українка, яка працює там охоронцем. Послухавши мою історію, вона сказала, що це шаленство. Проте з’ясувалося, що водій переплутав країни і їхні машини їздять не в Словенію, а в Словаччину. Але я була настільки втомлена після ночі, що мені було вже байдуже в який бік їхати, аби залишити Угорщину, – зазначає пані Олена.
За Словаччиною жінка перетнула Австрію та Німеччину та частину Італії. За цей час вона спілкувалася із водіями із різних країн: Боснії, Польщі, Греції, Німеччини, Казахстану.
- Перед початком подорожі я ставила собі за мету покупатися в океані, але на крайній випадок це могло бути і море. Саме в Італії я дісталася до Лігурійського моря. Після Італії я планувала рушити до Франції та Іспанії, проте тут моя подорож і припинилася. Коли я підійшла до того місця, де транспорт виїжджає на автостраду, я побачила знак, де великими буквами було написано "No autostop". З цього моменту я зрозуміла, що якщо вийду на автостраду – це буде порушення правил, які передбачають суворі покарання. Зробивши кілька спроб вийти на автостраду, я зрозуміла, що це нереально, і Марселя далі не буде. На цьому етапі я усвідомила, що варто повертатися додому. Це було схоже на таке відчуття, що залізла на велике дерево, а злізти не можу, – пригадує черкащанка.
Далі на жінку чекала дорога додому через Чехію та Польщу. Вона теж виявилася непростою, адже тільки з Генуї черкащанка не могла виїхати з шостої ранку і до п’ятої вечора. Добре, що вдалося натрапити на потрібний автобус.
- Зрештою я побачила автобус, який їхав у те місто, яке я вже проїжджала автострадою і зрозуміла, що маю на нього потрапити. Однак тут виникла проблема: я не знала, як купувати квитки і як пояснити, куди мені потрібно дістатися. Італійці дуже цікаво володіють англійською мовою. Коли в них запитати "Do you speak English?", більшість відповідають "No". Але коли уточнюєш фразою "…a little beat", вони здаються, й кажуть "yes", – зауважує Олена Волошенко.
"Я говорила водіям, що здійснюю транскультуральний експеримент із комунікації"
Здивованим водіям, які були в курсі труднощів подорожувати автостопом, черкащанка відповідала, що проводить експеримент, і він певною мірою вдався.
- Я говорила водіям, що проводжу транскультуральний експеримент із комунікації і вивчаю, як люди себе поводять у кризових ситуаціях і за умовою експерименту маю подорожувати автостопом. За моїми спостереженнями жителі тих країн, де відбувалися бойові дії, краще відгукуються на чужі проблеми, чужий біль. Зокрема я дуже вдячна громадянам Боснії, Герцеговини, Польщі і Румунії за їхню підтримку. Деякі із них самі пропонували допомогу, навіть, без мого прохання, – зауважує черкащанка.
На подорож Олена Волошенко витратила всього 40 євро. Проте вона наголошує: мандрівники повинні мати запас грошей.
- Частину коштів я витратила на маршрутку до Будапешту, автобус до Секешвехервару і на електричку до Савони. Я дуже люблю каву, тому в усіх країнах я її купувала. Ще невелика сума пішла на сарафан, який був схожий на італійське узбережжя. Він був такий гарний, що я не змогла утриматися. Проте з собою я мала достатньо грошей, щоб повернутися в Україну із будь-якої точки Європи, – зазначає жінка.
А всім, хто замислюється про подорожі автостопом, пані Олена радить ще раз зважити усі "за" і "проти".
- Я б не рекомендувала повторювати мій експеримент ні молоді, ні старшим людям. По-перше, це величезне фізичне навантаження. Я пройшла реально дуже багато, мої м’язи кипіли, а кросівки були стоптані до дірок. До того ж це ще й серйозне випробування для здоров’я та шлунково-кишкового тракту зокрема. По-друге, треба знати щонайменше дві європейські мови, адже навіть із моїми знаннями англійської, польської, німецької не завжди вдавалося порозумітися. Так, в Італії, через стрес, я навіть, італійські слова почала вживати… І, по-третє, має бути відповідна психологічна підготовка. У мене було декілька випадків, коли протягом більш як шести годин тобі відмовляють і необхідно смиренно приймати відмови й не дати собі психологічно зламатися, – констатує Олена Волошенко.
Утім, попри труднощі в подорожі, черкащанка не збирається відступати від задуманого плану дістатися до океану. Так, пані Олена розпочала підготовку для мандрівки до Іспанії. Саме тому вчить іспанську мову і вірить у те, що досвід буває або приємний, або корисний.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
