Тимур Ященко – автор кінострічки про останній незалежний український корабель в захопленому Криму. Перед тим, як стати відомим, він провів у Черкасах дитинство та юнацькі роки, отримав українську та закордонну освіти з режисури, став батьком і наніс на тіло десятки татуювань.
Журналістам «Про все» він розповів, що пережив серед черкаських багатоповерхівок, згадав колишніх із Черкас та зізнався, на який фільм «заслуговує» рідне місто.
"Заручник" Черкас?
– Черкаси і режисура: яку роль відіграло наше місто у вашому житті?
– Однозначно Черкаси відіграли важливу роль для становлення мене як людини і режисера. Тут я виріс, жив до 22 років. Тут отримав комплексний набір травм, тут був сформований мій «соціальний пакет» - оточення, люди, життєві події, які мене «зробили». Тут пройшла моя юність, Дніпро був дуже важливим. Тому що мій дебют стався саме як «морське» кіно, коли я зняв військову драму. Але зараз я розумію, що велика вода і потяг до неї сформувався саме в Черкасах. А Дніпро у нас широченний. До речі, саме тут на дамбі я знімав кадри свого першого аматорського фільму.
Окрім міста відіграла роль і черкаська діаспора в Києві. Ми там тримаємося один одного, дружимо всі – така групка творчих людей з Черкас. В кулуарах кіноіндустрії є навіть таке поняття як «Черкаська мафія».
– Ви відомі як режисер кінострічки «Черкаси». Чи не боїтеся стати «заручником» одного фільму?
– Ні, не боюсь. Наступні проекти дуже відрізняються від дебютного. Але я гордий, що висвітлив цю тему і зробив крок у «морське кіно», бо фільму про військово-морські сили України ще не було.
Мені запропонували знімати кінострічку про військово-морські сили ось зараз, але я думаю, що все-таки відмовлюсь від цієї пропозиції саме через те, щоб не стати «заручником» цієї теми, не стояти на місці. У фільмі «Черкаси» я висловився як режисер повністю, а «грати на тих самих нотах» бажання немає.
«Я створив «Черкаси», щоб роздратовувати в людях почуття»
– Як ставитеся до критики «Черкас»?
– Я взагалі ставлюся дуже добре до критики чи похвали, тим паче коли це конструктивні зауваження. До того ж я самокритична людина і завжди роблю працю над помилками і, чесно кажучи, знаю і пропрацював ті «помилки» в фільмі, про які глядач не в курсі. Критика, похвала, а особливо критиканство – це найкраще, що може бути. Тому що я й створював «Черкаси» в певній мірі для того, щоб «роздратовувати» якісь моменти в суспільстві. І він чудово спрацював.
– Що найчастіше критикували у фільмі?
– Вже багато часу пройшло. Була критика щодо фіналу фільму, щодо «занадто позитивного» образу росіян у фільмі. Були відгуки з питанням: «А навіщо взагалі про них зняли кіно?» або «Чим заслужили?» - найбільш кумедне. Я в цій стрічці намагався розказати про людей у певній ситуації, ні про що інше, показати їх вибір. Це вже глядач коментував патріотизм внутрішній, «правдивий» – той, про який не кричать на кожному кроці, коли люди працюють над собою задля суспільства. І фільм на цих засадах став терапевтичним у рядах ВМСУ, і також дієвим – за останні сім років дійсно дуже багато чого змінилося в рядах військово-морських сил.
– Коли було «загострення» між міським головою Черкас та Президентом України, мер використав гасло з вашої кінострічки («Черкаси чинитимуть опір»). Як ви поставилися до цього?
– Цей вислів взагалі пішов у народ і я радий цьому. мені сподобався постер з «народної творчості», де замість головного героя — міський голова.
– В яких жанрах плануєте надалі створювати кінострічки?
– Насамперед це історичне кіно, драма і чорна комедія. Все, як і в житті – сльози та сміх. Потенціал чорної комедії в нашому суспільстві величезний, бо життя зараз напружене. І людям цікавіше посміятися, аніж поплакати, бо приводів для сліз і так вистачає щодня.
– Якби ви знімали фільм про місто Черкаси, який був би жанр і чи зіграли б черкащани головні ролі?
– Про Черкаси я знімав би, мабуть, кримінальну історію. Але з саме черкаських акторів знаю небагатьох: нещодавно познайомився з Володимиром Гуріним, який знявся у «Поганих дорогах». І від вас дізнався про Тараса Цимбалюка (ред. – актор народився в Корсуні). Зовнішність у нього модельна, це чудово для жіночої аудиторії, але я не любитель такого і надаю перевагу більш «фактурним» людям. Хоча якщо буде персонаж такого типажу, то чому б і ні?
Але точно без «блату». На пробу я всіх обіцяю запросити, а потім дивитимемося.
Назад у Черкаси: про перше кохання та колишніх подруг
– Дитинство в Черкасах: яка найяскравіша згадка?
– Мабуть, вбивство біля магазину «Україна», ми тоді з хлопцями пів дня роздивлялись через вікно магазину труп. 90-ті, що тут скажеш. Я більше пам’ятаю юність – навчання у 17-й школі, рідний двір, де ми грали у настільний теніс на бетонному шлакоблоці, «квадрат», у козаків-розбійників, «деберц»… Тоді була така «дворова» тема, без смартфонів, кожен знав, хто в якому місці може бути. Потім був час дорослішання, кристалізація мрії, занурення у творчу компанію, гулянки, перше кохання.
– Розкажіть про перше кохання?
– Це була черкащанка, яка на момент наших стосунків жила вже довгий час за кордоном. А закохалися один в одного ми тут, в місті. Мені було трохи більше двадцяти років, мабуть. І це я називаю першим коханням. Звісно, були й інші історії, але без «конкретики».
– Колишні подруги не пишуть, що сумують?
– Та ні. Були ситуації, коли нагадували мені про себе, є таке, – сміється Тимур Ященко. – Зазвичай зі шкільних часів, а я тоді був дуже сором’язливий. Та й надалі таким лишився. Я, наприклад, міг бути тривалий час закоханий, але не доводити стосунки до якоїсь зав’язки. Такий ось вроджений романтизм.
– Які в Черкасах ваші улюблені локації?
– Дамба. Найперші — прибережні зони. Тобто й Долина троянд, і сквер «Чайка», музей, пагорб Слави. Улюблений район – центральний, бо я тут неподалік і жив, на Хрещатику.
– Чи вплинула ваша родина на те, ким ви є зараз?
– Дуже. Найбільше мене змотивував до змін первісток, син. Він змусив працювати над собою. І найбільш вдячний, окрім своїх батьків, дружині і сину, бо саме його народження найбільше змотивувало до росту й праці над собою. Ну і своїй жінці дуже вдячний насамперед що витримує мене. Тому що коли ми говоримо про митців, то тут аж «проситься» робота зі своїм «Я». Бо творчі люди мають велике его, зазвичай травмоване, якусь над вразливість тощо. Так що робота з моїм «Я» була болісною, чесно. Але це один з моїх головних особистих успіхів.
Коли народився син, я перестав жити лише для себе. З’явились зовсім інші цілі. В результаті, з’явився короткометражний фільм «Лев» - це моє перше «доросле кіно». Він став великим кроком назустріч глядачу. І з дорослішанням я розумію, що правильний порядок речей у житті – це першочергово родина, а вже потім кар’єра. Загалом важливий саме баланс.
«Татуювання «Черкас» мені «бив» прапорщик»
– Що означають десятки тату на вашому тілі?
– Я почав робити перші татуювання десь у 20 років, бо вірю, що наше тіло – тільки одне з багатьох втілень. І цими малюнками вирішив зробити певну «карту душі» на ньому. Особливо багато татуювань я наніс у період з 20 до 30 років, зараз економлю простір на собі. З останніх відзначив тральник «Черкаси» – зробив це тату відразу після закінчення зйомок, а «бив» його мені прапорщик в Очакові.
– Сучасна українська історія побудована на умовно «Третій» кровопролитній війні для України. Чи відіграло це роль у вашій режисерській діяльності – наприклад, під час відбору акторів на роль?
– Я не візьму на роль актора з проросійською позицією в Україні. Точно. Та це й загалом стосується будь кого, на будь якій позиції.
Стосовно мови фільму… Я «за» те, щоб усе було українською мовою, тим паче «мейнстрімні» продукти, які мають нести тільки проукраїнський сенс. Крапка. У незалежній країні не розмовляють іншою мовою замість своєї. Розумію, що це важкий етап. Я сам почав розмовляти українською тільки кілька років тому, коли мене знайомий голландець запитав, чому я спілкуюся російською. І я просто не зміг виправдатись. І тоді для мене це питання стало завданням.
Коли я почав розмовляти українською, мені було психологічно важко – особливо публічно. Я робив помилки, набагато слабкіше доносив свою думку, більше нервував. Зараз також розмовляю українською, мабуть, чи не найгірше з усіх мов, котрими володію. І це рідною мовою, соромно таке казати... Але через рік «бе-ме» разом із практикою вимова стала значно кращою.
«Коли розмовляю українською, відчуваю себе красиво»
І знаєте, що? Я люблю себе більше, коли розмовляю українською мовою. Це таке глибоке відчуття, бо навіть характер змінюється. Я стаю більш лагідний, мелодійний, спокійний… Відчуваю себе красиво. Навіть мурашки з’являються, коли про це кажу, – посміхається Тимур Ященко. – В моєму випадку російська мова – це регіт, мат, щось швидко сказати, характер такий більш домінуючий, мабуть, що більш грубий, в порівнянні – ну, «таке». А ось українською я більш виважений, ввічливий, охайний ...
До речі, в режисерській версії «Черкас» половина діалогів – російські. Для прокатної версії їх передублювали так, щоб російської лишилося 10%. І для мене як режисера це було боляче, бо в цьому фільмі зображена кримська історія, ті люди так розмовляють. Але є як є – і щодо цього не було жодної критики. Тому все добре.
– Мистецтво та кіно – поза політикою?
– Зараз Україна у стані війни. На жаль, у нашій ситуації взагалі нічого не може бути «поза політикою», бо ми боремося за своє – за незалежність, територію, за Україну. Війна йде і у ментальному простірі. Кожний цивілізований громадянин повинен ідентифікувати себе та думати, що транслює оточенню, близьким, особливо дітям. Бо зараз у нас, скажемо відверто, в Україні живе натовп ментальних росіян – людей, які себе так ідентифікують, свідомо чи підсвідомо. Навіть якось мій батько написав на фейсбуці, що він відчув себе більше українцем після перегляду мого фільму. Це був дуже важливий коментар для мене.
Я ідентифікую себе як європейський українець. Це моя місія – робити українське європейське кіно, гідно розповідати про українців, просувати його в маси та, можливо, допомагати виховувати наступні покоління вільних людей в Україні.
Автор Аліна Євич
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
