У День української жінки у Черкасах вшанували ветеранок – жінок, які щодня доводять, що українки – сильні, незламні і здатні на все. Троє ветеранок розповіли свої історії про службу в ЗСУ: про втрату найрідніших, порятунок поранених, жахи полону та попри все бажання і надалі захищати рідну країну та виховувати тут своїх дітей.
Аліна Мелешко-Габорич, штаб-сержант 3-ої категорії служби соціального супроводу, мама сина
Аліна втратила чоловіка та потрапила до полону. Вдома на неї чекали батьки та 6-річний син, який боровся за звільнення мами. Його відео «Путін, поверни мою маму» облетіло всі соцмережі, зібрало мільйони переглядів та тисячі коментарів підтримки. Військову звільнили 10 квітня 2023 року під час обміну полоненими.
"Я народилася на Черкащині і з шкільних років мріяла бути військовослужбовицею. Мене надихали дівчата-військові, поліцейські, але мені було навіть батькам страшно озвучити цю мрію. У 2014 році почалася війна, через рік мій (на той час хлопець) пішов на військову службу. Ми збиралися одружуватись, але він пішов захищати країну. Згодом ми таки одружилися. А вже у 2018 році я також приєдналася до нього у війську. Хотіла раніше, але була в декреті. Чоловік ухвалює рішення, що ми переїжджаємо в село Урзуф, Донецької області, де він проходить службу в полку «Азов». Мене часто запитують, чому я пішла в «Азов», насправді - по стопах чоловіка, «Азов» для мене було щось величне, неосяжне. І тут мені надходить пропозиція іти служити, на яку я погоджуюсь.
Служба в «Азові» мені подобалась. Я тоді обіймала посаду діловода ремонтної роти. Я була перша дівчина в цій роті. Трішки пізніше прийшла ще одна моя посестра. Коли почалася повномасштабна війна, командир роти сказав, що у дівчат є три години подумати, написати рапорт на звільнення, забрати дітей і виїхати у безпечне місце. Ми з посестрою вирішили нікуди не їхати, сина я відправила на Черкащину до батьків чоловіка, а сама лишилася з хлопцями, щоб їм допомагати.
Ми поїхали на «Азовсталь». Перші дні я допомагала на кухні, а вже коли почалися серйозні бої, стало багато поранених, моя посестра стала ротним медиком, а я їй допомагала.
Ми з чоловіком разом обороняли «Азовсталь». 23 квітня він отримав поранення. Йому надали першу допомогу, мене до нього не пускали. Але мені потрібно було його побачити до того, як його евакуюють на «залізяку» - це був у нас такий госпіталь на «Азовсталі» в бункері. Мені до останнього не говорили, наскільки у чоловіка серйозні поранення. Командир домовився з рф про коридор, тяжкопоранених хлопців мали евакуювати, але їх не випустили, повернули назад. 26 квітня чоловік помер. Його тіло досі не повернули.
Я далі намагалася бути корисною на «Азовсталі». Ми допомагати хлопцям – тягали на «залізяку» всю гуманітарку, яку могли знайти на заводі. Поранені хлопці навіть думали, що ми маємо вихід в місто. У травні нам повідомили, що ми виходимо в полон. Це було дуже страшно. Нам дали час зібрати речі, ми виходили групами. Обіцяли, що полон буде на 3-4 місяці, але через цей термін навіть не всіх поранених обміняли, яких повинні були обміняти в першу чергу.
Що допомагало триматися – вибору особливо не було, або розклеїтися, щоб орки бачили наші страждання, або вірити в найкраще, жити надіями на подальше майбутнє. Ми з дівчатами обговорювали рецепти, обмінювалися історіями з життя. У полоні я провела 11 місяців. Найстрашніше, що там було – це чути, як катують українських хлопців. Вони на стільки змінились зовнішньо у полоні, що ми не впізнавали навіть тих, з ким часто бачились під час служби.
10 квітня 2023 року нас обміняли. Коли нас готували на етап переміщення полоненими, ми не вірили в це, дуже боялися, що нас везуть в іншу в’язницю. Коли нам дали порядкові номери в автобусі, ми вже зрозуміли, що це дійсно буде обмін.
Найбільше, що я боялася у полоні, це що я повернусь, а чоловіка так і не поховають. Так, на жаль, і сталося.
Я поставила службу в «Азові» на паузу, відчувала себе зрадницею, що я покидаю сім’ю, але найбільше я жалкую проте, що я більше року провела в розлуці з дитиною. Адже я не тільки військовослужбовиця, я ще й мама. Наразі я вирішила, що я більше потрібна дитині, тому поєдную службу в Черкасах та материнство. Зараз я проходжу службу на посаді штаб сержанта 3-ої категорії служби соціального супроводу. Наша служба займається супроводом поранених військовослужбовців, їх сімей та сімей загиблих військових та зниклих безвісти.
Зараз такі часи, що або ти в армії, або ти для армії. Ми маємо бути одним кулаком і вибити ворога з нашої країни".
Валентина Стоцька, медикиня, молодший лейтенант 104-ої окремої автомобільної бригади ім. О. Дашкевича, мама двох дітей
Її життєва історія є прикладом відданості, віри та людяності, яка варта вшанування. Ця тендітна дівчина під обстрілами врятувала не одне життя захисників, ризикуючи власним. Вона навчилася поєднувати материнство, службу, волонтерство і наразі продовжує служити українському народу.
"Перший раз я пішла на службу в 2014 році, мені було 22 роки, сину 5 років, я виховувала його самостійно. Своїм прикладом хотілося йому показати, що потрібно любити свою країну, цінувати те, що в тебе є та захищати це. Той період служби був важкий, але не на стільки, як другий період.
У 2016 році я звільнилась зі служби, переїхала до Києва, одружилася і у нас з чоловіком народилась донька. У нас був бізнес, все було чудово, але в лютому 2024 почалася війна. Ми переїхали до Черкас. Спершу ми з чоловіком займалися волонтерством, згодом вирішили піти на військову службу разом, а дітей залишити на бабусю і дідуся. Коли ми прийшли до військкомату, чоловіку відмовили, оскільки він не проходив військову службу раніше, а так як я у них рахуюся бойовим медиком, мене залишили.
Коли я перебувала у відрядженні у підпорядкуванні командира роти Лимана і вже їхала додому до своєї частини, ми зупинилися біля АЗС. Неподалік від нас пролунало кілька вибухів. Знаючи, що там базуються військовослужбовці, я попросила водія під’їхати туди, можливо хлопцям була потрібна допомога. Поки ми їхали, по дорозі стояла палаюча техніка, боєкомплекти якої детонували. Коли я вийшла з машини, з різних сторін лунали крики і прохання про допомогу. Довелося набратися сміливості і виносити на собі чотирьох побратимів, з якими ми зараз товаришуємо, які були без кінцівок. Найтяжче під час евакуації було те, що поки ти намагаєшся на собі затягти поранених в машину, ворог продовжує робити скиди. До найближчого стабпункту було 12 км. Це була найдовша дорога в моєму житті. Один з хлопців був у дуже тяжкому стані, він втрачав свідомість, і постійно просив, щоб я передала його коханій, що він її любить, а дітям, що їх тато герой. Коли він втрачав свідомість, я просила Бога, щоб ми встигли їх довезти. І коли ми нарешті доставили поранених до медперсоналу, лікар сказав, що я здійснила великий подвиг, що врятувала чотирьох молодих хлопців.
Кожен із нас може зробити внесок у цю війну. Якщо ми будемо стояти осторонь, не будемо допомагати один одному, ми не зможемо досягти тої перемоги, яку ми так всі бажаємо".
Катерина Лебедина, мама двох доньок, дружина військовослужбовця
У 2014 році, коли ворог ступив на нашу землю, Катерина була змушена залишити домівку, переїхавши з Донецьку до Харкова, з часом розпочала службу у Державній прикордонній службі України. Протягом 2016-2017 років брала участь у бойових діях на сході, ризикувала життям, щоб жити в мирній країні. Там зустріла свого коханого і у 2021 році родина переїхала до Черкас.
"Я народилася у Донецьку, потім вступила до ВНЗ у Харкові. Але я ніколи не могла подумати, що рідне місто мільйона троянд стане для мене прокляттям. Коли я завершила навчання, я вирішила, що потрібно робити щось більше, щоб швидше повернутися додому. Тому я пішла до управління Прикордонної служби, звідки мене відправили до Оршанця. Там я навчалася півроку, у мене був вибір – або повертатися туди, звідки мене направляли, або їхати в зону АТО. Вирішила їхати на Схід. Нас було шестеро, я була одна дівчинка, і п’ятеро хлопців. Наразі в живих лишилося лише четверо з нас. Там було непросто. Але у нас були чіткі завдання, які потрібно було виконувати.
Після АТО у нас народилась донечка. Ми переїхали в Черкаси і у нас почалося цивільне життя. У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, чоловік одразу пішов служити, оскільки мав бойовий досвід, а я відвезла дітей до батьків і пішла до військкомату. Але тоді вони були переповнені і мені сказали, що коли ми будемо повертати Крим, прийти знов. На цьому я не зупинилася, евакуаційним потягом добралась до Західної України, там я стою у військкоматі на обліку. Прийшла туди і мені сказали «ласкаво просимо у стрій». Я мала супроводжувати конвої з технікою, які йшли допомогою з країн ЄС до «нуля». Моя задача була зустріти їх на кордоні і через всю Україну доправити до нульової точки. Але в понеділок мені потрібно було виїжджати, а в неділю я дізналась, що вагітна. Тому в період повномасштабної війни я не воювала. Сподіваюсь чоловік мене підтримає і по закінченні декрету я, можливо, повернусь на військову службу".
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
