Успішна телеведуча та журналістка новин, мати трьох дітей, кулінар та завзята подорожувальниця – усе це про черкащанку Вікторію Будавіцьку. Після народження першої дитини, яка хворіє на ДЦП, Вікторія з чоловіком зважилися на донечку й сина. І мама, незважаючи на всі турботи по догляду малечі, не полишила активного способу життя. Навіть навпаки! Вікторія стала журналісткою після народження другої дитини та без професійної освіти.
Усією великою сім’єю Будавіцькі часто подорожують. Лише з молодшими дітьми побували вже в 10-ти країнах. У малечі намагаються виховувати повагу до особистих кордонів – як своїх, так і чужих, а з чоловіком регулярно влаштовують романтичні вечори. Про те, як її мама відповідала біля дошки свекрусі, соціалізацію дитини з ДЦП і втечу з пологового будинку через вікно успішна мама розповіла «Новій Добі».
Марусі вже 13, а ми й досі не знаємо точного діагнозу
Свого чоловіка Вікторія зустріла в Катеринополі, звідки родом її батьки. Їх роман був блискавичним – уже через три місяці після знайомства пара побралася. Обранець Віки, старший на десять років, тоді вже чітко розумів, що йому потрібно, що ж до нареченої, то як стверджує сама Вікторія, у неї ще в голові «гуляв вітер».
- Мені було 19 років і до самого дня весілля не вірилося, що ось, я вже виходжу заміж, це мій чоловік, у нас сім’я, хоча зараз я розумію, що це було, мабуть, найбільш важливе і найбільш правильне рішення у моєму житті, − зізнається Вікторія.
Пара почала жити в Черкасах, у Вікиних батьків, і вже за рік у молодій сім’ї народилася донечка, яку назвали Марією. Але хоч вагітність і минала цілком нормально, а пологи пройшли за плановим «кесаревим» (мама має слабкий зір, до того ж, дитина на останніх тижнях «перевернулася» ногами вниз), Маруся виявилася хворою. Батьки довго не могли зрозуміти, що з дочкою. У пошуках кваліфікованої медичної допомоги об’їздили Кривий Ріг, Харків, Київ, возили дочку в Росію і Німеччину, пересилали невеликі відео про розвиток маляти лікарю в Англію. Але поставити точний діагноз ніхто не міг. Тим часом дівчинка все більше «відставала» у розвитку. Хотіла ходити, але не могла. Ніяк не вимовляла перших слів.
− Для нас, це, звісно, була трагедія. Пам’ятаю, тоді, коли вже почали опускатися руки, мама дала мені конверт, поклала в нього 10 доларів, і сказала – з’їздіть відпочиньте в Єгипет. Це для нас стало стимулом збирати гроші на першу сімейну подорож. Підозрюю, що вона це зробила, почувши наші розмови про закордон – чоловік був у Німеччині, у нього там родичі, а я в 11-му класі літала за обміном в Америку, − згадує Віка.
Далі перед молодою мамою стояло нелегке завдання – зважитися на садочок.
− Мені говорили – віддай дитину в садочок, там її соціалізують. А я все надіялась – от-от вона почне говорити. Врешті, погодилася, і ні разу не пожалкувала. Вихователі дитячого садочка №54 надзвичайно багато дали моїй дочці – навчили її самостійно одягатися, митися, їсти. Там Маруся пробула до 8-ми років, а потім ми віддали її в школу – до 4-го класу. Зараз 3 дні з нею вдома няня і 2 дні – моя мама. Я щаслива, що дала їй дитинство серед інших дітей, адже в цьому садочку хворі діти виховуються разом зі здоровими, дітки зі старших груп вивозять «колясочників» на дитячий майданчик, і ніхто не робить з цього трагедії. А у нас на майданчику чи в парку дорослі тьоті могли запросто підійти і запитати навіть не в мене, а в моєї дворічної дочки Варвари – чого твоя сестричка так кричить? (у дитини гідроцефалія, тож бувають сильні головні болі). На що дворічна Варя зло відповідала : «бо в неї голова болить!» Ще з дитинства увесь час заступалася за сестру.
Як говорить Вікторія, її дивують ті батьки, які заради дітей з ДЦП продають квартири і купують приватні будинки за містом, подалі від людей. Будавіцькі живуть у центрі Черкас, завжди беруть старшу дочку з собою на прогулянки, в супермаркети, кафе, всі дні народження святкують спільно.
− Я переживала, як друзі Варі поставляться до її сестри, адже вони часто бувають у нас вдома. І відразу попередила її – якщо хтось не буде дружити з тобою через хворобу сестри, то чи дійсно він тобі друг? Але, як не дивно, жодного такого випадку у нас не було, − говорить Вікторія.
Гімнастка, відмінниця і просто красуня
Через два роки, після народження першої дитини, Будавіцькі запланували другу. Йшли на цей крок цілком свідомо, хоч Вікторія тоді ще не мала роботи, а молода сім’я – власного житла. Друга донечка – Варвара, народилася цілком здоровою. Єдина неприємність, яка була пов’язана з пологовим будинком – це урочиста церемонія виписки.
− Як згадаю зараз той жах! Привітання тата, мами, лелека. Я стою змучена, нервую. І мало того, що не мала жодного вибору, та ще й гроші за це знущання довелося заплатити, − сміється Вікторія. – Із сином Федором все було значно простіше. Я народила в четвер, у п’ятницю підготували всі документи, а в суботу чоловік за мною приїхав (в суботу урочистої виписки не було). Я через вікно подала йому дитину, а сама, у білому халаті тихенько вийшла через «чорний хід». Пам’ятаю, як санітарка кричала вслід: «Як же так! У вас же не буде урочистої виписки!» Ледь не відповіла тоді: «І слава Богу!» Як зараз пам’ятаю, привезли малого до мами, поклали у візочку під квітучою абрикосою, родичі дзвонять, хвилюються, як там я, як малий, а мама каже: «Та ось, під абрикосою лежить». Всі дивувалися, звісно. А я вважаю, що легше ставитися треба до таких речей. Без гіперопіки і тисячі пересторог.
Багатодітна мама стверджує, що навряд чи взялася б давати поради з виховання дітей. Адже всі діти – навіть в одній сім’ї – зовсім різні. І свій підхід потрібен кожному.
− Варвара у мене дуже самостійна. У 8 місяців почала ходити, з трьох років – на гімнастику, відмінниця, староста класу. Дуже відповідальна. Зараз їй майже 10 і я вже спокійно можу на кілька годин лишити на неї 3-річного Федора. Відчуває свою відповідальність за нього. А от з Федором, очікую, буде найважче. Він такий «крутько» скрізь бігає, все ламає, трощить. Постійно бере особисті речі старшої сестри. Вона його за це часом лупцює і при цьому говорить: «Терпи, бо ти мій подарунок», − ділиться Вікторія.
Подарунок на Різдво
Третю дитину Будавіцькі запланували, коли Вікторії було вже 30, а її чоловіку Василю – 40. Якщо Вікторія була єдиною дитиною в сім’ї, то Василь мав ще двох братів і сестру, тож до великої родини йому було не звикати. Та й, хоч ніколи й не говорив, Віка впевнена, що підсвідомо чоловік завжди хотів ще й сина.
− Тоді пішла така тенденція, що багато наших знайомих пар почали народжувати другу дитину з великою різницею із первістком. Навіть по 18 років бувало. Тож ці приклади були у нас перед очима. З вихованням дочок дуже допомагала моя та Василева мами (до речі, моя свекруха була у мами шкільною вчителькою біології. Мама потім часто сміялася, що ніколи б не подумала: відповідала біля дошки власній свасі). Та й Варя дуже просила ще одну сестричку. Тож треба було або зважитися в той момент, або більше до цього вже не повертатися. Великої відповідальності я не боялася. Людям зазвичай важко зважитися на другу дитину. А де двоє – там і троє.
Про свою вагітність Вікторія сказала дочці на Різдво. Про те, що для неї підготували подарунок, але він «буде готовий» аж у квітні. Радості малечі не було меж. Варвара, першою після мами й тата, дізналася, що в неї буде саме братик.
Якщо не зроблю свою роботу – ніхто не помре
Працювати на телебачення Вікторія Будавіцька влаштувалася майже випадково. Через рік після народження Варвари вирішила, що треба йти працювати, бо давалася взнаки післяродова депресія.
− Усі дуже очікували цю дитину, раділи, що вона здорова. А мене наче не помічали. Я відчувала себе якимось контейнером, що виконав свою функцію і більше не потрібен. Це почало проявлятися у нав’язливому прибиранні – могла по 4 рази за день витирати пил, а потім лаяти чоловіка, за те, що насмітив. Він це помітив і «відправив» мене на роботу. Звісно, було страшно у 25 років, практично без стажу (єдиний запис у «трудовій» − півроку роботи в університеті). Поки була в декретах – здала кандидатський мінімум (хоча, по-суті, під час вагітностей та догляду за дітьми Віка не переривала навчання і «академок» не брала), але лишатися в університеті не захотіла. Одна моя подруга запропонувала спробувати себе на «Росі». Якраз було літо – пора відпусток. Для зйомок потрібні були робочі руки. Я сумнівалася, бо ж за фахом − літературознавець, а тут – телебачення. Ще й в другий день роботи довелося їхати в Канівську школу, знімати сюжет, який потім пішов на центральний канал. Двохвилинний сюжет зі стенд-апом. Я навіть значення цих слів тоді не розуміла. Але дуже допоміг оператор Костирко. Сказав, як стояти, як тримати мікрофон, куди дивитися. Потихеньку всього навчилася і просто «загорілася» роботою.
Незважаючи на це, свою роботу на перше місце Вікторія ніколи не ставить. Намагається бути насамперед хорошою мамою, господинею, берегинею домашнього вогнища.
− Мій чоловік – хірург. Робить по 3-4 операції в день. До нього люди не лише з усієї області, а й навіть з-за кордону приїжджають. Я розумію, що якщо не виконаю якусь частину своєї роботи – ніхто не помре. А от у нього зовсім інша історія. Тому, коли тато приходить з роботи, всі намагаються вести себе тихо, дати йому відпочити. Хоча він після нічної зміни може запросто попилососити квартиру чи взяти дітей і піти з ними на вулицю.
За словами Вікторії Будавіцької, секрет чистої квартири – у ненакопиченні брудного посуду та спільних «суботниках». А взаєморозуміння у сім’ї – у повазі до особистого простору кожного: якщо діти стукають у кімнату до батьків, то й батьки мають робити те ж саме.
− Побут ніколи не був для мене проблемою. Готувати я люблю, це від мами, мабуть передалося. Під час вагітності торти пекла із задоволенням. А помити вікна – це взагалі найкращий антидепресант. Головне – не намагатися бути ідеальною. Добре, це не тоді, коли все вимито й «вилизано», а коли діти задоволені й не плачуть.
Розмови «про це» і уроки крику
Незважаючи на постійний догляд і виховання дітей подружжя Будавіцьких знаходить час і для романтичних обідів і вечерь, і для того, щоб поговорити з дітьми на «незручні» теми. Вікторія, стверджує, коли дала 8-річній Варварі почитати адаптовану книгу для дітей, де в одному з розділів говорилося про секс, то була шокована, дочка заявила, що все вже знає!
− Варвара дивувалася, чому ми не називаємо речі своїми іменами, а коли при бабусі сказала слово «пеніс» − в тої аж очі на лоба полізли, − сміється Вікторія. – Сучасні діти розвиваються дуже швидко. Варя в 10 років уже вступає в підлітковий період – бачу, що змінюється поведінка, тому й не жалкую, що почала розмови на такі теми раніше. Психологи стверджують, що ніколи не рано.
А ще, як зізнається Вікторія, вона вчить дітей кричати. Щоб уберегти від маніяків та педофілів. Підкрадається ззаду і говорить страшним голосом:
− Дєвочка, пішли я покажу тобі сабачку!
А молодший син виправляє – правильно не «сабачку», а песика.
− Усі кажуть, що в сім’ї потрібне терпіння. І бажають весь час цього терпіння молодятам. Я цього зовсім не розумію. Чому треба терпіти? Поважати варто один одного, от і все, як у будь-який стосунках, − ділиться Вікторія своїм секретом щастя.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
