В Авдіївці черкаські правоохоронці врятували від смерті трирічну Вероніку

Як служилося черкаським міліціонерам на Сході, кореспонденту «Черкаського краю» розповів командир спеціального батальйону судової міліції «Грифон» Анатолій Харенко. У складі зведеного загону пильнувати правопорядок у зоні бойових дій командир «Грифону» їздив двічі. Відпрацювавши з бойовими побратимами на фронті дві місячні вахти, він готовий знову туди їхати. Як зізнаються чимало міліціонерів, повернувшись із фронту, через певний час їх ніби тягне туди.

— Як може виникати «ностальгія» за війною?

— Ми прагнемо повернутися туди не через те, що нам подобається життя на війні. Зовсім ні! Просто там почуваєшся найпотрібнішим. На війні відчуваєш значно глибшу вдячність тих, кому допомагаєш навіть у побутових питаннях, а також розумієш справжню цін

у допомоги, яку сам отримуєш. На фронті краще відчувається плече товариша, який поряд із тобою, і так само як і ти, ризикує. А ще, потрапивши туди, багато хто з нас наче зробив мандрівку в часі, повернувшись років на 20 у минуле.

— Тобто?

— Маю на увазі те ставлення мирного населення, яке міліціонери відчули до себе. Особливо це відчувалось під час першого мого відрядження. Тоді наш загін встиг побувати у багатьох місцях. Понад місяць особовий склад загону ніс службу на блокпостах у Сватовому Луганської області. Прості люди нам допомагали чим могли, часто намагаючись віддати останнє. Багато разів чули: «Дякуємо вам, хлопці, що нас захищаєте». Дуже допомагала місцева самооборона. Склались добрі відносини з начальником місцевого відділу міліції, мером міста, головою райдержадміністрації. Відтоді вже минув час, а ми не втрачаємо нагоди поспілкуватися. Щоправда, тепер тільки телефоном.

— І в Авдіївці було так?

— Не зовсім. Населення там поділене на два ворогуючі табори. Одні — за Україну, інші — за «ДНР». Наш загін перебував там із 14 листопада по 15 грудня. Місцеві зустріли нас насторожено. Але ми з першого дня спрацювали професійно. Почали з того, що пояснювали місцевим, що ми — міліціонери, і наше завдання — забезпечити правопорядок.

Говорили: люди добрі, якщо вам хтось погрожує, або проти вас чинять насилля, чи хтось посягає на вашу власність — телефонуйте нам. Задля цього ми роздали номери наших мобільних, бо лінія «102» до нашого приїзду не працювала. Фактично, міліцейську роботу ми там відновлювали з нуля. Ми були єдиними правоохоронцями в Авдіївці. Ні суд, ні прокуратура не працювали.

— Чи вдалося-таки завоювати довіру місцевих?

— Коли люди побачили, що ми реагуємо на їхні звернення, як толерантно, доброзичливо й цивілізовано поводимося, поступово змінювали й своє ставлення до нас. Із кожним днем ми зустрічали все менше агресії і все більше довіри. Були й випадки, коли місцеві нам повідомляли про появу осіб, які воюють у «ДНР».

— Чим саме міліціонери займалися в Авдіївці?

— Розкривали злочини, патрулювали місто (транспорт ми взяли із собою), вилучали з незаконного володіння зброю. Траплялось, виїздили й на сімейні конфлікти. В Авдіївці працює потужний коксохімічний завод, так от із нього періодично крадуть кокс і вугілля вантажівками — це така місцева злочинна схема. Одну з них, завдяки допомозі й довірі жителів міста, ми таки затримали.

— Оскільки Авдіївка — «прифронтове» місто, працювати доводилось і під артобстрілами?

— Авдіївку терористи обстрілювали з мінометів. Від цих обстрілів гинуть мирні жителі, руйнуються будівлі. Найсильніший був уночі з 8 на 9 грудня. Серед місцевих було чимало потерпілих, загиблі, зруйновано багато будинків, у тім числі й багатоповерхових. Міни пошкодили дитсадок і реанімаційне відділення міської лікарні. Одна з мін впала біля дороги, де йшла жінка і їхав автомобіль. Водій і пасажир машини отримали численні осколкові поранення, а жінка загинула на місці.

— З’являється інформація, що на окупованій території люди голодують. А яка ситуація в Авдіївці?

— Виживають по-різному. Чимало людей працюють на коксохімічному заводі, отримують зарплату. А хто не працює, той і бідує. Траплялося, що до нас приходили люди й просили їсти. Одна місцева жінка попросила дозволити їй прибирати наше приміщення в обмін на продукти. Ми, звичайно, дали їй продуктів. А ще запам’ятався хлопчик років 11-13. Він вишукував і сам розміновував «розтяжки». Гранати приносив військовим і обмінював на продукти. Ця ж дитина виявила мертвого автомобіліста — сепаратисти змусили чоловіка розміновувати розтяжки, на одній із них він і підірвався. Коли ми поверталися додому, всі продукти, які мали, віддали міській лікарні.

— У часи війни діти, напевне, страждають найдужче.

— Нас дуже вразила історія маленької Вероніки. Дівчинці три з половиною роки. Її батьки — алкоголіки, і їм до дитини байдуже. На обірвану й голодну Вероніку наші міліціонери натрапили, патрулюючи вулиці. Дівчинку нагодували, ми скинулись грошима, повезли малу на базар і купили їй взуття та одяг, в тому числі й теплі речі. На перший час дитину прихистили в дитячій лікарні, бо дитячого будинку в місті немає. А далі дівчинкою опікуватимуться відповідні служби.

— Зараз тривають дискусії про статус волонтерів. Як ви ставитеся до волонтерського руху?

— Якби не волонтери, і нам, правоохоронцям, і військовим було б значно скрутніше. Найгостріше на фронті відчувається нестача медпрепаратів. Вирішити проблему допомагають саме волонтери. Були випадки, коли наші працівники на прохання волонтерів передавали привезені ними медикаменти бійцям військових частин, що дислокувались неподалік. І окреме велике дякую Оксані Циганок — керівниці громадської організації «Громадський БлокПост». На День волонтера вона з колегою привезла необхідні ліки. Завітали волонтери не лише до нас, а й до багатьох інших учасників АТО.