Із театру перейшло в життя: стали неспокійні одне до одного… й так створилася сім’я, – Телятник

16 квітня 2017, 18:44

Про борщ, сало й помідорний рай, дитсадок "Кульбабка" й Інститут культури в Харкові, стрибки з парашутом і вихід на сцену, «Дівча з характером» і неспокій одне до одного. Про своє життя відверто розповідає відомий актор Олег Телятник, пише "Нова Доба".

– Пане Олегу, розкажіть, де вчилися й чому обрали такий фах?

– Спершу я навчався у дитячому садочку «Кульбабка». А потім була школа, де вже починав проявлятися акторський талант. Несвідомо мені хотілося стати артистом. Коли вступив до Харківського інституту культури на відділення хореографії, остаточно збагнув, що, крім танців, подобається ще й гра, дія на сцені. Хотілося відчувати енергію глядача. Тож, на другому курсі перевівся на режисера масових свят. Звідти, власне, все й пішло: потреба в сцені, рух, робота в театрі.

– Яким Ви були студентом?

– Навіть і не знаю… Коли навчався у школі, був зразковим учнем. А потім, певне, виявився неготовим до самостійного життя, був трішки розгублений, шукав свого місця, де буде зручно. Порушував правила, потім усе намагався виправляти. Словом, формувався як людина, вчився виживати.

– Любите свою роботу? За що?

– Люблю. Бо постійно її вивчаю. За енергію, яку отримую від глядачів. А ще обожнюю приємні відчуття й хвилювання перед грою. Знаєте, комусь подобається стрибати з парашутом, а комусь виходити на сцену за новими, гострими емоціями. Зараз працюємо над новим проектом «МАТ». Мріяв про такий майданчик, де б усі творчі люди могли реалізувати себе: якщо хочеш співати – співай, хочеш прочитати вірш чи в тебе є моновистава – вперед. Опанував гру на музичному інструменті, створив кілька художніх полотен – виходь і показуй. Без вагань, без «а може»… Виходь і пробуй, показуй свій талант. Роботу «МАТу» почали з прем’єри «Гамлет і Джульєтта», готуємо до показу й іншу виставу. Відкриті до співпраці й нових проектів.

– Розкажіть про свою сім’ю.

– Чудово, що в мене є сім’я. Є дітки, є цілісність, є радість, є про кого думати, дбати. Цього гостро не вистачає людині, коли вона одна. Маю донечку, вона вже доросла, навчається на акторському відділенні у Харківському університеті. Також маю двох синів: дев’ятирічного Іллюшу, який вивчає скрипку, і Данюшу, який вивчає світ, йому лише два рочки. Із дружиною разом чотирнадцять років. Познайомилися на роботі. Працював в Ужгородському театрі, там йшла вистава «Дівча з характером». Ось це про мою дружину, вона й була тим «дівчам з характером», і там були такі сцени, коли щось відбувається з людьми й вони неспокійні одне до одного. І якось із театру те все перейшло в реальне життя, ми стали неспокійні одне до одного… і так створилася сім’я. Це дуже добре, коли люди зустрічаються і мають спільне майбутнє. Значно гірше, коли просто зустрічаються…

– Що для Вас було головним у вихованні дітей? Якими хотіли їх виростити?

– Мені здається, діти самі підказують, ким вони хочуть бути та якими. Нічого не хочеться нав’язувати, лише підправляти, коли бачиш, що туди не треба йти. Прагнув виховати в них доброту, навчити любити світ, людей і жити з правдою. Так легше. Бо коли починаєш з неправди, часто потрапляєш у глухий кут, звідки немає виходу, потрібно повернутися назад і виправити все, що накоїв.

– Донька також прагне пов’язати своє життя з театром?

– Так, коли була маленькою, часто запитувала мене, кого граю у виставі. Хотіла, щоб був принцом, а я часто мав роль якогось злодія. Коли стала дорослою, почала сюди приїжджати, ходити до театру, їздити на театральні фестивалі. Після того побачив, що вона захворіла театром і це вже діагноз, як і в мене. Це невиліковно, але приємно.

– Крім театру, яким живете, маєте якісь інші захоплення?

– Театр поєднує всі мої захоплення. І те, що я сам пробую складати тексти – прозу, вірші, п’єси – теж прийшло з театру. І, звісно, танці. Це те, що зі мною з дитинства, тож, коли є така можливість, намагаюся не втрачати. Хоча раніше мені здавалося, що в 35 років уже ніхто не танцює. Зараз мені трохи більше, а я ще бавлюсь танцями, трюками. Це прекрасно, там є енергія!

– Як Ви розслабляєтеся, відпочиваєте після важкого дня?

– Без алкоголю, можу випити кави чи чаю. А найкраще – добре поїсти й лягти спати…

– А самі готуєте?

– Аякже, закінчив Харківський інститут культури, де й навчився варти борщі, супи, навіть млинці пекти. Усе те відбувалося в гуртожитку, де збиралися на вечерю веселими компаніями. Зараз у сім’ї дуже смачно готує дружина. Але й мені подобається куховарити, адже це – теж мистецтво. Надто люблю варити борщ, домашнім смакує, навіть дітям. Та й взагалі, яка ж приємність от просто тонесенько сало нарізати, щоб із помідорчиком… смакота. Люблю поїхати до батьків, у них там помідорний рай, салати просто неймовірні виходять.

– Любите читати? Яку останню книжку читали?

– У мене був такий момент, коли не читав узагалі. У школі навчався, починав читати, і якось не йшло. Не те, щоб не цікаво, просто не міг засвоїти, «переварити» все те. А зараз починаю вивчати якомога більше різних матеріалів, адже працюю на сцені. Перечитую «Гамлета», для роботи потрібно.

– Без чого б Ви не змогли жити?

– Без сонця, без дощику, без снігу, морозу, дітей, дружини, друзів. Усе це провокує на життя. Мені здається, треба любити все, що навколо тебе й життя складатиметься по-іншому.

– Вірите в Бога? Часто буваєте в храмі?

– Вірю, але до храму ходжу рідко. Коли виникає внутрішня потреба діалогу: поспілкуватися із собою, Богом, Космосом. Це дуже інтимне, особистісне, його не винесеш на загал. Але бувають миті, коли дуже хочеться побути далеко від решти світу, проаналізувати життя. У такі моменти, потрапивши до храму, стаю справжнім. А потім, в оточенні людей, знову затираюсь і треба повертатися назад…

– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?

– Сім’ю. Це досягнення, яке ми створюємо, постійно підтримуємо, ним живемо. А з цього найбільше досягнення – діти, які дають зрозуміти, куди рухатися, розвиватися, чого досягати. Виховуючи їх, формуєшся і створюєшся сам.

– Що було найбільшим розчаруванням у житті?

– Робив те, чого не мав робити. Це період, коли ставав на ноги, шукав себе. Траплялися емоційні зриви, щось десь ламалось, треба було повертатися, виправляти. Певне, всі через таке проходять, щоб зрозуміти, що там краще не бути.

– Відчуваєте себе щасливою людиною?

– Щастя відчуваю в усьому: в сім’ї, в роботі, в тому, що є з ким ділитися приємним, успіхами. Щастя, коли є з ким жити і спілкуватись.

– Якби була можливість зустрітися з відомою людиною, яка коли-небудь жила в світі, кого б Ви обрали?

– Відома людина… Так, Порошенка я бачив уже… коли були вибори…(сміється – авт.) Не знаю, чи є в мене така потреба. Звісно, дуже приємно зустрічати людей, які чогось досягли в житті, стали відомими. Хочеться дякувати, за їхню майстерність, вони надихають. Але когось конкретного для зустрічі не обирав би.

– Що Вас може розізлити?

– Якась злісна провокація. Коли людина приходить із негативом, починає його виплескувати. Я ж теж емоційний, тож спілкуюся з людьми так, як вони спілкуються зі мною. Коли в когось гарний настрій, все проходить на позитиві, коли хтось заклопотаний, хочеться допомогти, але коли починається агресія, накриває хвиля емоцій. Неприємно.

– Поділіться найяскравішим спогадом із власного дитинства.

– Коли був малим, їздив на велосипеді з чотирма колесами: два основні, а два допоміжні, для підтримання рівноваги. І от тато якось одного дня відкрутив ті коліщатка, а я сів на велосипед і на повному ходу спустився з гірки. Тоді зрозумів, що вже дорослий… А якось малим виступав на сцені, у нас був танець матросів. І тут чомусь я пішов не в той бік. Хвилювався, а тато сказав, що помилки не було помітно й в мене все вийшло. І тоді зрозумів, що я танцюрист. Якось на вулиці пішов дрібний дощик. Усі діти сховалися хто куди, а я вибіг, почав стрибати, радіти, було неймовірно приємно… Звісно, мама тоді розказала, що так робити не можна. Але я все життя порушував ті заборони. Обожнював, коли йшов сніг, вивалятися в ньому, прибігти додому, щоб сніг ще лишався на куртці. Мене зустрічали й казали: «Ну, ось наш сніговичок прийшов»…

– Про що Ви мрієте?

– Хочеться розширити простір. І в житлі, і в професії. Є потреба в масштабності. Хочеться працювати в цій професії, розбирати свої ролі, шукати відповіді на запитання. Є над чим працювати, куди рухатися, чого досягати. Хочеться просто нормально жити. Хочу побачити, як діти стануть дорослими, підуть своїм шляхом, побачити, як складатиметься їхнє життя.

Вгору