Днями черкаська волонтерка Оксана Циганок сказала, що «хотілось би бути звичайною жінкою, але як на зло: то хати горять, то коні скачуть, то Майдан, то АТО…» І справді, чи вибирали наші укрїночки собі таку долю — бути сильними, незламними, мужніми і відважними? Українська реальність поставила перед ними конкретні вимоги, і вони не спасували — пішли на фронт, стали волонтерами, вірними половинками своїх чоловіків, які не задумуючись відправилися захищати країну від агресора.
Про це інформує "Вичерпно".
Вміння бути сильними, терплячими та витривалими не заважає їм залишатися люблячими мамами, коханими дружинами, ніжними сестрами. Вони — берегині домашнього вогнища, а за відстуності чоловіка — і його захисниці.
Щоб відпустити свого чоловіка під приціли ворожої зброї та холодного бездушного розуму війни, потрібно мати велику мужність, внутрішню силу, щоб стати сильним тилом, вірною опорою для своєї другої половинки.
З нагоди Міжнародного жіночого дня ми підготвуали для вас п’ять простих і водночас таких складних життєвих історій з уст сильних жінок, які попри все продовжують підтримувати і кохати своїх чоловіків.
P.S. Так вийшло, що це майже всі жінки бійців 128-ї гірсько-піхотної механізованої бригади. Мабуть тому, що в ній воювало дійсно багато черкащан. Тож, наші історії для вас…
Людмила та Володимир Погорілі (128-ма гірсько-піхотна механізована бригада)
У нас четверо дітей, тому можна не розповідати про те, як було важко без чоловіка і тата. Володимир прийняв рішення йти на війну свідомо і самостійно. Я не перечила його бажанню, адже поважала його вибір, тому що розуміла, що захищати Батьківщину – обов’язок кожного чоловіка. У військкоматі його брати не хотіли, адже мав четверо дітей. Тому мені довелося писати заяву про те, що я не проти.
На війні Володимир був у найгарячіших точках, де точилися запеклі бої. Про те, що там коїлося, нічого мені не розповідав. Видумував все, що завгодно, аби тільки ухилитися від моїх запитань, або ж взагалі переривав зв’язок. Коли перебував на території так званого Дебальцівського котла, до останнього продовжував мовчати, та одного разу повідомив, що живими вони звідти не вийдуть, прощався… Ми, дружини та матері, підняли тут усіх на ноги, можливі і неможливі зв’язки, поїхали в Київ домагатися того, щоб наших чоловіків забрали звідти якомога швидше. І сталося диво: вони вийшли з того пекла, хоч і не сподівалися.
Я до останнього боялася телефонувати до чоловіка, щоб не почути страшну звістку про загибель. Боялася почути безкінечні телефонні гудки. Боялася подумати навіть про те, як я казатиму дітям, що тато скоро приїде, якби це була б неправда. Я молилась, щоб чоловік повернувся живим. Хай без руки чи ноги, байдуже… Головне, що живий.
Володимир отримав тяжку контузію, мав поранення хребта. У зв’язку з цим отримав ІІІ групу інвалідності. Але попри всі пережиті нещастя — ми разом.
Наталія та Сергій Грабові (128-ма гірсько-піхотна механізована бригада)
У нас все було спокійно: я в декретній відпустці, Сергій працював, виховували сина, доки не розпочалася війна. Спочатку чоловік просто спостерігав за новинами i день за днем все більше переконував мене в тому, що йому треба йти туди. Звісно, я була проти, а він сказав: ”У нас маленький син, якщо війна докотиться до Черкас, що ж ми тоді робитимемо, що ми йому скажемо? Потрібно ж комусь йти захищати країну, треба щось змінювати в ній”. У Сергія були спроби піти в добровольчі батальйони: Донбасс та Азов. Були співбесіди, довідки, анкети. Не дочекавшись відповіді, він пішов у військкомат і попросив собі повістку.
I ось третя хвиля мобілізації, навчання на Закарпатті і майже місяць, щоб придбати для нього все необхідне і передати, доки ще він не в зоні АТО. В інтернеті шукала списки необхідного, починаючи з аптечки, і передавала. Я купувала військовий одяг, взуття та всі речі, які могли хоч якось йому допомогти і зберегти життя… Коли він їхав на схід, ми побачилися в Смілі і 2 години пробули разом. То були щасливі години і водночас дуже сумні… Коли Сергій взяв Глєбушку (сина) на руки, я побачила сльози в його очах. Він розумів, що їде на війну і ніхто не знає, коли буде наступна зустріч і чи буде вона взагалі…
Кожного тижня передавала передачі для чоловіка, а Глєбушка передавав для тата якусь маленьку іграшку. Ми з сином жили від дзвінка до дзвінка. Вранці Сергій телефонував: «У мене все добре, буду відпочивати, надішли мені фото сина». На душі стає спокійніше, але цього вистачає на декілька хвилин, і знову з тривогою чекала наступного дзвінка.
В довгоочікувану відпустку Сергій приїхав через 4 місяці. Схуд на 12 кг, бронхіт, загострення хвороби шлунку. Глєб поїхав зі мною зустрічати тата (хоч це й була майже п’ята година ранку), побачив, обійняв міцно і не відпускає… Декілька днів не відходив від нього ні на крок. Сергій приїхав мовчазний, вночі спав дуже тривожно, однак після лікування знову поїхав на фронт. І все почалося знову: дзвінки, смс-повідомлення, телефон з рук не випускала.
Цього разу це було Нікішино і Ольховатка.Те, що вони знаходяться в самому пеклі, я знала, але про те, що може бути гірше, навіть уявити не могла… Ольховатка – майже самісіньке дно Дебальцівського котла… Ніяких дзвінків, тільки смс, волонтери вже не їздять, підмоги немає… Куди бігти, що робити, як допомогти??? А потім зранку смс: «Привіт. Тяжко писати, але здається нам скоро кінець». Описати, що я тоді відчувала — неможливо. «Все буде добре! Бережіть себе! Ми тебе любимо! Ти обов’язково повернешся живим!!! Ти наш герой!!!» — я надсилала йому цю смс кожного дня протягом всього тижня. Про те, що він повернеться живим, я ніколи не сумнівалася, навіть не дозволяла собі думати про погане. Новини не дивилася, тільки прислухалася до слів чоловіка і постійно молилася, щоб все було добре. Так минув тиждень, смс зранку і ввечері, і ось одного вечора немає смс, я ледве дочекалася ранку, але і вранці смс не приходить. Що робити? Дізналася, що усіх виводять з Ольховатки. В обід дзвонить телефон, підписано «Серёжа», а я боюсь взяти слухавку. Але це був він — живий і здоровий. «Я в Артемівську, в мене все згоріло, передай зарядне і одяг!»- тремтячим голосом сказав чоловік. «Нехай горить, купимо нове, головне живий!!!»- все, що я змогла тоді відповісти. Для них це були найстрашніші дні, йшли пішки майже 30 км, по болотам, в мороз, і під постійні обстріли. На превелике щастя, вони все-таки вийшли з того Дебальцівського котла і через деякий час чоловіка демобілізували.
Коли він їхав на війну, мав упевненість в тому, що разом з побратимами зможуть змінити країну. Проте нічого не змінилось, можливо стало навіть гірше. Попри все чоловік не відкидає можливості знову їхати в АТО.
У мене найкращі чоловіки, мої герої! Обов’язково все буде добре, головне вірити в це і молитися!!!
Наталія та Сергій Лугеря (128-ма гірсько-піхотна механізована бригада)
Коли чоловік вирішив йти на війну, я про це нічого не знала. Сергій мені не розповідав про це, просто мовчки почав збирати речі. Заборонив йти до військкомату, хвилювався за мене. Лише тоді, коли він поїхав, я дізналася правду.
Спочатку він перебував у Мукачево, пізніше його направили до Луганську. Перебуваючи на війні, Сергій нічого мені не розповідав, говорив тільки, що все добре. Та одного разу, коли я зателефонувала до нього, він не захотів зі мною говорити. Я захвилювалася, проте коли почула в телефонній слухавці «Хто наступний на перев’язку?» не знала, що й думати, а чоловік вимкнув слухавку. Я зателефонувала знову. Сергій, як завжди, почав заспокоювати мене: «Не хвилюйся, все буде добре…». Пізніше по скайпу він розповів, що в нього було поранення в стегно і його прооперували. Я ледве дочекалася його приїзду. Згодом Сергій приїхав… з паличкою. І привіз кулю, яка влучила в його ногу, як сувенір.
У нас двоє діток – Руслан (6 років) і Злата (2 роки). На момент татового від’їзду донечці було всього 6 місяців, проте вона і в такому маленькому віці постійно про нього згадувала, і дуже плакала, відпускаючи тата на війну. А син захищав свого тата-воїна, встряючи в бійки, від наклепів переселенців — донецьких хлопчаків, які не розумілися, хто «сєпар», а хто справжній патріот, захисник своєї Батьківщини.
Приїхавши сюди, Сергій рвався до своїх побратимів, проте не зміг знову поїхати на війну, адже мав контузію. Війна дала про себе знати: поранення, часті перепади настрою. В нашій сім’ї тема війни взагалі закрита. Новини ми не дивимося. Та попри все, головне, що він поруч і ми разом.
Тетяна та Антон Голоскок (128-ма гірсько-піхотна бригада, 4-ий ОМПБ, Закарпатський батальйон)
З чоловіком ми познайомилися по сучасному – в інтернеті. Майже відразу почали жити разом. Потім я завагітніла і ми одружилися. Найважливішою подією, яка сталася в нашому житті, стало народження донечки. Думаю, саме вона нас і об’єднує.
Війна торкнулася, мабуть, кожного свідомого українця. Мій чоловік також не зміг залишатися осторонь. Ще з часів Майдану він приймав активну участь у подіях, чергував на блокпостах у нашому місті. А коли розпочалася війна, то можна сказати, пішов добровольцем. Сам пішов до військомату, де йому дали повістку.
Розлуку звісно було переживати важко, чоловіка не вистачало, але мені цю розлуку допомогала пережити наша донька, вона не давала мені довго сумувати. Спілкувалися ми по телефону, намагалися кожного дня, але не завжди виходило, іноді по декілька днів він не виходив на зв’язок. Чоловік мені правду розповідав частково.
Самими приємними моментами були звістки про відпустку і найприємніша про демобілізацію.
Іванна та Антон Дубові (добровольчий батальйон «Айдар»)
Зустрілися ми в Черкасах. Можна сказати, нас «познайомив» Майдан. Після Революції Гідності ми були активістами в одній громадській організації. Коли створився Центр допомоги армії, я відразу пішла сюди волонтером. Після того, як Антон побачив, що я повністю віддана своїй роботі, і можна сказати, однією ногою на війні, вирішив піти добровольцем в зону АТО.
Перебуваючи на війні, чоловік все одно знайшов час приїхати і подати заяву на одруження і власне, одружитися. Після весілля Антон відразу ж поїхав на війну. Згодом він демобілізувався.
Перший період було тяжко. Ми спілкувалися по телефону рідко і десь по 2-3 хвилини на день, щоб почути найважливіші слова: «В мене все добре». Спочатку він говорив мені: «Та не переживай, я не на передовій. Я далеко звідти». Проте, коли він перший раз приїхав у відпустку, я запитала про рюкзак, який був відсутній. Чоловік сказав, що рюкзак згорів. Тільки тоді він зізнався, що був на передовій і розповів про те, як батальйон попав під обстріл. Так, як я сиджу у волонтерському центрі, мене обманути взагалі неможливо, адже до мене постійно дзвонять з усіх куточків війни, розповідають, що і де відбувається.
Антон на війні почав писати вірші. Я їх всі переписала в зошит, щоб зберегти. Ось один із них:
«Ты не пугайся, я не меняюсь.
Чуть грубее стал, немного молчалив.
Ты просто будь и жизнью наслаждайся
И просто знай, что я останусь жив.
А лучше жди, любить не переставая,
Как каждый день я помню о тебе.
Ты же знаешь, любовь отдавая,
Мы получаем её вдвойне».
Приїжджаючи додому з війни, потрібна адаптація. Перший період чоловік ніж під подушку клав, як спати лягав, прокидався серед ночі, різко вставав, швидко одягався. А потім все налагодилося. Проте зараз Антон знову планує пов’язати своє життя з армією – хоче підписати контракт. Це його вибір, який я поважаю.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
