У квітні цього року головному стадіону Черкащини виповниться 40 років. Тому про черкаські арени змагань вирішив розповісти краєзнавець Борис Юхно, пише "Нова доба".
Перші
Короткий екскурс у минуле. У 1930-х – 1940-х роках райцентр Черкаси, поступово розростаючись, примножувався й стадіонами. За два десятиліття їхня кількість зросла з трьох до шести-семи: тих, що з футбольними полями й глядацькими трибунами. Щоправда, нещодавно у одній з черкаських газет вичитав, що «у середині ХХ століття у Черкасах було 12 стадіонів». Ну ще й те, що «цьогоріч найбільший стадіон у місті святкує ювілей – 60 років». Перепрошую, але вже відсвяткували: хоч 1957-й бери за відправну точку, хоч 1958-й. Гадаю, що коли так далі діло піде, ще через кілька років довоєнних стадіонів у нас буде штук 25. Ні, ну якщо зі шкільними спортмайданчиками та вигонами, на яких ворота – чотири цеглини, – тоді звісно.
У моєму розумінні середина ХХ століття – то отак 1945 – 1955 рік, і повірте – тоді тут були інші будівельно-відновлювальні пріоритети.
Найбільшими серед міських арен були «Харчовик», який вміщував близько п'яти тисяч глядачів, «Труд» та «Авангард», обидва на дві тисячі й «Водник», трибуни якого розраховувалися на півтори тисячі відвідувачів.
Найпопулярнішими у черкащан були «Водник» та «Харчовик», зведені на рубежі 1920 – 1930-х років. На місці, де тепер Центральний ринок, розташовувався стадіон, який до війни називався «Міський», а наприкінці 1940-х його перейменували на «Водник». Стадіон «Харчовик», місце розташування якого залишилося незмінним – теперішня площа 700-річчя – збудував цукрорафінадний завод, але нашим сучасникам він відомий вже як «Спартак». Саме на цьому полі та бігових доріжках упродовж останнього довоєнного десятиліття й проводилися найважливіші міські та районні змагання, але під час звільнення міста арена цукровиків постраждала. У 1946 – 1950-х роках епіцентром запеклих футбольних баталій став «Міський», а згодом спортивне життя повернулося й на відбудований «Харчовик».
Шлях «Колгоспника» до «Ленінського комсомолу»
Після успішного дебюту збірної СРСР на Олімпіади-52 у Хельсінкі в Союзі розпочався справжній фізкультурний бум, адже Микита Хрущов, чоловік затятий і азартний, вирішив показати «кузькину мать» капіталістичному світові у спорті набагато раніше, аніж в політичному протистоянні.
Відтак в Союзі, а особливо – в його улюбленій Україні, почали масово будувати нові стадіони. Дуже швидко черга дійшла й до молодого обласного центру Черкаси. 15 вересня 1955 року виконком місцевої міської ради депутатів трудящих ухвалив рішення про відведення обласному спортивному товариству «Колгоспник» ділянки площею шість гектарів на місці масиву зеленгоспу, а трохи згодом облрада дала згоду на фінансування об’єкту.
Головну спортивну арену області будували дуже швидко, адже «насувалася» помпезна дата, 40-річчя Жовтневої революції. Байка чи бувальщина, але кажуть, що після святкової демонстрації 7 листопада на стадіон завітав голова Черкаського облвиконкому Іван Лутак. Там – повний порядок. До товариської гри з київським «Динамо», запланованої на 9-те, все готово: є поле, гарева доріжка, службовий будинок, каси з боку Комсомольської. Все є, окрім єдиного, – лавочок для глядачів. З бетону стирчить сама арматура. Тож щоб не «сидіти на палях» в прямому й переносному значенні, керівники спромоглися забезпечити результат за 40 годин. Правда, довелося відкласти убік портфелі та приєднатися до будівельників.
У той історичний день, 9 листопада 1957 року, черкаська команда «Колгоспник» у товариській зустрічі, звісно, програла іменитим динамівцям, у складі яких грали Лемешко, Каневський, Коман, Фомін. Та поразка з рахунком 1:3 не засмутила майже 15 тисяч місцевих вболівальників, адже в Черкаси прийшов великий футбол на великому стадіоні.
Будівництво його другої черги було завершено в жовтні 1958 року, але на той момент він вже не був «Колгоспником». Ще 9 травня рішенням обласної ради йому присвоїли звання – назву «імені Ленінського комсомолу», з якою стадіон й відміряв наступні 35 літ своєї історії.
На початок 1968 року спортивна інфраструктура міста цілковито забезпечувала народну потребу за партійною настановою ― якомога більше уваги приділяти фізичній культурі і спорту. У Черкасах налічувалося 75 фізкультурних колективів, як самоутворених, так і таких, що представляли союзні спортивні товариства: «Динамо», «Спартак», «Харчовик», «Колос», «Трудові резерви», «Авангард», «Буревісник», «Колгоспник». Загалом, якщо можна так висловитись, фізкультурою професійно займалися 30 тисяч дорослих містян – чи не половина населення працездатного віку. До їхніх послуг було надано кілька міських стадіонів, безліч спортмайданчиків, два великих, як їх тоді скромно називали, «спортзали» – «Спартак» та «Буревісник», водна станція на Дніпрі. Все було. Єдиного бракувало: басейну.
Спорткомплекс з басейном
І ось 27 січня 1968 року на стадіоні ім. Ленінського комсомолу урочисто відкрили новий спортивний комплекс, гордістю якого й стала водойма під дахом.
Його спорудили за останнім словом науки, техніки та тодішнього дизайну «передових архітектурних форм». Зокрема, характерною особливістю нашого басейну була ємність на опорах на 800 кубометрів води. Під нею змонтували системи фільтрації й агрегати температурного режиму, які дозволяли цілодобово очищувати воду й підтримувати її температуру в межах 22 – 25градусів. Під час спорудження приміщення використовувалися скловолокно, склоблоки, склопластик, поліхлорвінілові матеріали. Будівля мала максимальну звукоізоляцію і за рахунок використання скломатеріалів уся її площа, 42 на 18 метрів і висотою майже 8, була буквально залита денним світлом.
Але головною гордістю Палацу спорту став, звісно, басейн. Завдяки оригінальному архітектурному рішенню глядацькі трибуни на 324 особи в ньому перебували на рівні третього поверху. З цієї висоти «вода» розміром 25 на 14 метрів проглядалася в усій своїй блакитній красі. Басейн мав дві глибини – 1,4 та 4,3 метри. Перша частина довжиною 14 метрів призначалася для навчання плаванню, глибша – для стрибків. На час відкриття крім шести доріжок були три однометрові трампліни з відкидними дошками, два – триметрових і одна п’ятиметрова вишка.
Тут виросло не одне покоління спортсменів, були серед них великі чемпіони, й не лише з плавання, адже світове визнання вже у роки незалежності здобули, насамперед, наші морські багатоборці.
Від Ковальова до Гончарова
У 1981 році головна арена області найбільш капітальним чином реконструювалася, і дотепер та масштабна реконструкція є останньою. Прикметно, що коли будівельники, як то кажуть, почали «трішки не встигати», до праці на стадіоні в добровільно-наказному порядку залучили трудові загони з підприємств міста. При цьому, якось дивно розподілявся фронт робіт. Так, трибуни бетонувалися чутливими руками працівників і працівниць фабрик художньої вишивки імені Лесі Українки, сувенірно-подарункових виробів, трикотажної та шкіргалантерейної. Зате над ажурною огорожею «від і до» працювали робітники заводу імені Петровського: самі відливали, нікуди не кваплячись, самі й встановлювали. Найбільше «відпахали» на стадіоні його номінальні власники, фотоприладівці. Завод, власне, й профінансував чи то реконструкцію, чи таки повномасштабне будівництво. Бо від старої арени, зведеної упродовж 1955 – 1957 років, залишилася хіба територія та освітлювальні вишки, змонтовані навесні 1967-го.
«Тепер стадіон із бетонованими трибунами, суддівськими приміщеннями, досконалим зв’язком, освітленням. Наш стадіон може прийняти навіть міжнародні змагання», – підсумував зроблене тодішній директор арени Володимир Ковальов.
Практично усе трудове життя Володимир Микитович керував стадіоном, розбудовував його, адаптував інфраструктуру до нових вимог якості. Адже такі споруди неможливо звести раз і назавжди, як римляни Колізей. Змінювалися уявлення про гостинність, зростали вимоги до футбольного поля, кращих умов праці потребували представники ЗМІ. Тож судилося йому бути прорабом і цієї реконструкції, і наступних менш масштабних капремонтів. І в 35, і в 50, і в 70 роках.
Як мовиться в таких випадках, «минули роки». За головування Сергія Тулуба з другої половини 2011-го «Центральний» й справді почав інтенсивно оновлюватися. Цього разу все відбувалося не так швидко як трьома десятиліттями раніше, але в основному успішно. Принаймні, чиновники УЄФА дозволили проводити на нашій арені офіційні міжнародні матчі молодіжної збірної, а то таки не обласна першість. Не встиг «злочинний режим» лише із накриття над трибунами – цю «зону адміністративної відповідальності» успадкував Юрій Ткаченко. Тепер, я так розумію, – Олександр Вельбівець, хоча навряд він про те знає. Та власне – нині й без потреби.
Директор стадіону з вересня 2016-го Юрій Гончаров підтримує функціональність комплексу, але тепер інша біда: в Черкасах не залишилося цікавої тисячам уболівальників футбольної команди і свою футбольну історію місто вкотре пише з чистого аркуша. Але то вже окремий клінічний випадок.
Читайте також: Як будували Черкаську обласну філармонію.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram