Найважче там – це очікування, коли ти не знаєш, чи повернуться хлопці з-під обстрілу живими, чи зможеш ти допомогти пораненим. Коли ти в русі, нехай навіть під свистом куль витягуєш пораненого бійця, то мозок ніби відключається і ти просто робиш свою роботу, як умієш, як вистачає сил. Ти біжиш, час біжить, ви з ним наввипередки намагаєтесь обдурити смерть. Та тільки но ти чуєш по рації, що буде «300», він зупиняється, перетворюється на тягучу смолу і ти не оживаєш доти, поки хлопців не привезуть до тебе. Фельдшер 90-го окремого аеромобільного батальйону Алі Хамідуллін провів 18 днів у Донецькому аеропорту та 8 місяців під ним. Він розповів про «війну за життя» медиків у зоні АТО, пише Вичерпно.
«Поки ти працюєш, то мозок працює, а емоції ніби відступають на задній план, стають приглушеними. Зрозуміло, потім ти все це пропустиш через себе, але на даний момент ти просто виконуєш те, що повинен, що вмієш — надаєш допомогу».
– Алі Ірекович, розкажіть, як потрапили до армії?
– З другої спроби умовив, щоб мене забрали. Перший раз, коли формувався 14-ий тербатальйон «Черкаси», намагався туди попасти, але не взяли по стану здоров’я, високий тиск. На другий раз я своїм колегам не залишив жодного шансу: слідкував за своїм тиском, пив пігулки. Прийшов на комісію, а у мене тиск 120 на 80 і добрий дядя черкаський воєнком відправив мене в армію. Попав я у 90-ий окремий аеромобільний батальйон, який був сформований на основі 95-ї аеромобільної бригади, що в Житомирі. Згодом ми влилися у 81-у окрему аеромобільну бригаду.
– Чому пішли добровольцем?
– Знаєте, наш батальйон на 80% був укомплектований добровольцями. Серед фельдшерів не було жодної відмови виконувати наказ, куди б нас не відправляли. А чому? Ну так тут все дуже просто. Ми всі туди пішли, щоб те, що відбувається там, не прийшло сюди. Деякі навіть крутили у скроні і питали, навіщо мені це треба. Але я так вирішив для себе. І якщо потрібно буде, знову піду на фронт. Звичайно, дуже не хочеться. Але немає іншої альтернативи.
– Як дружина поставилася до такого вашого рішення?
– Дружина не знала, що я так наполегливо хочу попасти в армію. Я її «злостно» обманював, казав, що «злой дядька воєнком» забирає. Хоча, думаю, вона здогадувалася, відчувала. Усю правду розповів дружині вже коли перебував у Костянтинівці. Оце зараз пригадую: там було як в раю, магазини, школи працюють (посміхається – ред.). Уже перебуваючи під аеропортом, не зміг далі приховувати, все розповів. Хоча може потрібно було і далі казати, що все добре, але я чомусь не зміг.
– Як пройшло ваше перше медичне бойове хрещення?
– У Костянтинівку, де базувався батальйон, я приїхав 6 листопада, а у зону бойових дій я вже потрапив 28 листопада, у село Водяне. Ми там збиралися розгортати медпункт. Був там такий собі дачний кооператив «Нептун» шахти ім. Засядька. Ми вже знайшли і гараж, де б могли приймати поранених, але на наступний день нас перекинули в Піски. Наша перша рота проводила ротацію 95 бригади у Донецькому аеропорту. Ми розгорнули медпункт там. На жаль, там же були у нас були і перші втрати. «Гражданє сепаратисти» побачили, що приїхали необстріляні військовослужбовці, накрили мінометним обстрілом, внаслідок чого ми отримали 3 поранених, з яких потім два померло – молоді хлопці по 23-24 роки, а іншому, трохи постарше – відняли праву руку. Загинув тоді і молодий лейтенант Дімка Ільницький, якому в той день мало виповнитися 24 роки. Ось таке воно, «хрещення», чи як хочете називайте…
– Зрозуміло, що було важко фізично. Але для більшості хлопців аеропорт став символом, за який вони трималися до останнього, хоча його уже фактично як такого і не було вже. Що ви відчули, коли його покинув останній кіборг?
– «Кінець»» аеропорту я зустрів уже в Черкаському госпіталі. Важко описати(замислюється)… Це викликало у мене двоякі почуття. Навіть не знаю, чому нас не убило до цього. Бо по суті захищатися нам не було чим: бетонна підлога, стеля і колони, стін немає взагалі. Наше приміщення, де був наш командний пункт, в тому числі і я там перебував, так одна стіна там була зовнішня у чверть цеглини, кулі просто пробивали її наскрізь. Як ми вижили, для мене загадка. Тому шкода нашого форпосту, але ще більше шкода покладених там життів хлопців.
– Ви медик, тому більш професійно можете оцінити рівень забезпечення армії медикаментами. Чи були у вас з цим труднощі на фронті?
– Майже на 100% забезпечення медикаментами взяли на себе волонтери. Це якщо так, по-чесному. Що ж до того, чим нас забезпечила Батьківщина, то можу від себе сказати, що я думав, що буде ще гірше. Держава нас забезпечили медичними інструментами, носилками, костилями, базовим запасом медикаментів. Але й так нічого, на перший час вистачило.
– А щодо вашого забезпечення, що скажете?
– Із того, що мені дала Батьківщина, на мені була в’язана шапка. Все інше мені дали або волонтери, або я сам купив. Мені дружина на річницю мого освідчення їй зробила подарунок – зимові берці й спальник, щоб не замерз там.
– Як на фронті були справи із наданням першої медичної допомоги? Адже не секрет, що і більшість медиків не були готові до таких ситуацій, а самі воїни тим паче.
– Звичайно, кожен воїн має надати собі чи своєму товаришу першу медичну допомогу. Банально накласти джгут, вколоти знеболююче, зайняти правильну позу відповідно до поранення. На самому початку мало хто це вмів. Але протягом трьох місяців навчань до нас приїздили і американці, й британці. У нас навчали кожного солдата надавати першу медичну допомогу. Смислу посилати з кожним бійцем медика – немає. Вони мають бути у 15-хвилинній зоні досяжності. Коли ми тільки ввійшли в зону бойових дій, у нас з кожним підрозділом їхав медик… А закінчилося все тим, що коли стало дуже гаряче, десь із 17 січня по 10 лютого, у нас залишився один керівник медичного пункту: начмед загинув при штурмі аеропорту, до речі також випускник Черкаського медколеджу, 3 санінструктори по госпіталях, два поранених і я захворів так, що не міг виконувати свої обов’язки.
– Не можу не спитати за скажімо так житейські умови перебування на Сході країни. Не всіх вони влаштовували.
– Ну що я тут можу сказати. Може деякі пішли на фронт і думали, що їх там будуть цілувати, холити і лілеяти. А з яких це таких міркувань будуть робити? Те, що ти пішов захищати Батьківщину, це не подвиг – це твій обов’язок. Господь дуже правильно розподілив обов’язки: чоловік захищає і добуває, а жінка зберігає сімейне вогнище, тил. Тому ми просто виконували там поставлені задачі і вже по можливості облаштовували свій побут. Це ж війна, а не курорт.
– З цим зрозуміло. Як місцеві вас зустріли? Були конфлікти?
– Місцеве населення не зустріло нас із розпростертими обіймами. Не у всіх, але у більшості з них в голові дійсно «вата». Їх улюблений вираз, який я за цей час почув безліч разів: «Донбасс никто не поставит на колени». Та вас вже й не так поставили… А ви цього ще не зрозуміли.
Проте коли ми ввійшли в Костянтинівку, а вона вже на той час була звільнена, до нас просто підходили люди, брали за рукав і казали «Спасибо. Вы только не уходитие, мы с вами, мы украинцы». Я так думаю, у них трохи розвиднілося, оскільки «шахтеры» і «тарктористы», як називає їх російська преса, залишили після себе не дуже гарні враження. Але потім відношення до нас теж змінилося, і в гірший бік. Багато в чому ми й самі винуваті. Частина військовослужбовців почала себе вести так би мовити «не культурно», основна причина алкоголь. На щастя, це лише були окремі випадки. На передовій таких було набагато менше.
Знаєте, у нас, якщо не пускали на передову – це було покарання. Там було враження, що ти займаєшся логічно завершеною справою. Можливо бійців і пригнічувала оця бездіяльність. Наприклад, я знаю, що наше командування в той час, коли якраз мав захлопнутися Дебальцевський котел, виходило нагору з пропозицією якось відволікти частину сепаратистів на нас. Ми були якраз з іншої сторони Донецька. Але нам відмовили. Сказали «сидіти і не рипатися».
– Ви демобілізований, знаходитися в оперативному резерві першого розряду, тобто у випадку оголошення загальної військової повинності протягом 24 годин зобов’язані бути у себе в частині. Кажете, що при потребі готові повернутися і служити Батьківщини. Та все ж у світлі всього пережитого, про що ви мрієте?
– Я дуже хочу попасти на «Донбас Арену» і заспівати там гімн України. Так повелося, що в Центральній Україні більше за «Динамо» вболівають, а я от вже близько 10 років вболіваю за «Донецький шахтар». Оце така у мене мрія, така проста, і поки така нездійсненна.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
