2015-й буде ще важчим та насиченішим на негативні події за попередній рік. І все залежатиме від нашої здатності жити з цим та переламувати навколишній негатив власними маленькими перемогами.
Моральний стан багатьох серед нас найвлучніше описати рядком із пісні Юрія Шевчука: «И кажется, все… По нулям кислород и бензин». А саме – відчуття безвиході, глухого кута, якогось безсилля перед життям, що накочується суворими хвилями і безжалісно руйнує наші хатки з піску. Ті самі, які ми ще три тижні тому так радісно будували, думаючи про плани на цей рік. І щиро вірячи що 2015-й буде кращим за попередній. Як тут не пригадати «бородатий» анекдот про вірменське радіо. Вірменське радіо запитують: Коли нарешті буде добре? Вірменське радіо відповідає: добре вже було.
Сеанси колективного самонавіювання із серії «все буде добре» вважаються ефективними тільки до часу справжніх випробувань. От тоді розумієш, що мало чекати на якісь позитивні сигнали із навколишньої дійсності. Особливо тоді коли їх нема. Напевно, набагато корисніше для власної психіки усвідомити і прийняти той факт, що слова «стабільність» та «спокій» залишилися там, у минулому житті. Якого вже ніколи не буде. Ми цілою країною вийшли із зони комфорту, і напевно цей стан всерйоз і надовго. Це погано? Так! Але це не означає відсутності можливості мати майбутнє життя — у якому ми цінуватимемо мир, здоров’я благополуччя близьких так, як ніколи раніше. Згадайте, як ми радіємо отим першим несподівано-дивовижним дням весни, що приходять в кінці березня! Саме ті перші промінчики справжнього сонця пам’ятаєш і цінуєш просто тому, що вони є! Влітку, особливо в липні-серпні, це зовсім інші відчуття – сонце уособлює спеку й задуху. Але в житті так завжди — вирішення одних проблем породжує інші. Теперішня чорно-біла картина оточуючого світу тимчасово відсунула на задній план ті проблеми, що здавалися неподоланими в 2013 році.
Потроху більшає світловий день, він зріс уже на годину. Але що в тому хорошого, коли просто на годину довше бачиш безрадісно-безсніжні краєвиди навколо? Груднева темінь (підсилена віяловими відключеннями електрики) огортала мороком і невтішну картину оголених дерев, сірого асфальту, бруду й калюж. А запалена новорічними гірляндами фантазія малювала картини майбутнього, що настане «ось-ось», варто тільки стрілкам годинника перетнути межу з 2014-го на 2015-й. Незабаром четвертий понеділок січня – за висновками британських вчених, це найдепресивніший день року. Гадаю, це також є фактором впливу на загальні настрої. Як казав Іпполіт із «іронії долі», чари новорічної ночі розвіюються, настає похмілля.
Психологи кажуть, що депресія, як і нерозділене кохання має в собі причину незадоволеної потреби. Скільки б не було вже років, але перед Новим роком нам справді хотілося радості, початку дійсно нового життя. Бодай маленьку надію зажити в сучасній, європейській країні — з ввічливими міліціонерами та службовцями, зі зрозумілими податками, з можливістю планувати своє життя і впевнено дивитися в майбутнє, та, головне – без крові, вибухів і тривог. Пузир новорічно-різдвяних надій та святкових настроїв-очікувань надувався, і луснув. У душі порожнеча. І здається що навіть усе стало гіршим, ніж було до початку року. Бо тоді були надії. А зараз їх не просто нема – ти з усією відповідальністю розумієш, що їх і не може бути. Ми повернулися в реальність. Подовжений світловий день, завдяки якому ми на годину довше бачимо гнітючі пейзажі – це наші зрослі вимоги до життя, і відповідно – зростання незадоволення ним. Так завжди – свята підіймають настрій до висоти твоїх очікувань. А будні опускають його до рівня твоєї готовності справлятися з щоденними стресами. Люди втомилися від непевності, війни та незрозумілості дипломатичних шпагатів нашої влади. Вакуум невідомості заповнюється негативом, панікою та роздратуванням – у кого як.
Сподіватися на якусь зовнішню допомогу – черговий самообман. Взаємостосунки наших владців із західними партнерами алегорично нагадують типову ситуацію нещодавно найнятого працівника, у якого добігає до кінця випробувальний термін, а результату нема. Буває так: талановитий провінціал-студент раптово, в силу чарівних обставин, що трапляються в людини його майнового стану раз на життя, потрапляє в поле зору дуже заможних та перспективних роботодавців-іноземців. Розгледівши в ньому «Божу іскру», компанія пропонує молодикові приєднатися до їх команди, запрошує до свого величезного офісу, знайомить із президентом, веде мову про майбутні перспективи. Та пропонує негайно приступити до роботи і виконати один проект. Від побаченого та почутого в хлопця захоплює дух, уява малює захмарні картини майбутнього, якими він радісно ділиться з друзями-студентами. Розпиваючи не одну пляшку пива, друзі весело обговорюють майбутнє. Щоправда, вранці в новоспеченого працівника трохи болить голова, та і проект щось виявився заважким. Одна справа – блиснути інтелектом та показати силу характеру на випадковій зустрічі. А геть інша – підтверджувати аванс роботодавців щоденною працею. На лихо, ще й сусід по гуртожитку вирішив виселити бідолагу з кімнати та робить різні капості – не дає варити їсти, псує меблі, краде гроші. А одного вечора взагалі підстерігає з металевим прутом. І випробувальний термін, за підсумками якого роботодавці мають прийняти рішення щодо найму на постійну роботу, стає все меншим. Колеги спершу співчувають талановитому хлопцеві, який постійно потрапляє в різні халепи. Підгодовують бутербродами, беруть до себе переночувати, позичають гроші. Збираються колективом та розробляють плани надання допомоги працівнику, що подає такі надії.
Та по мірі зростання кількості цих халеп, ставлення до колеги поступово міняється. Навіть найспівчутливішим набридає постійно вирішувати проблеми чужої людини. Особливо коли бачать, що хлопець як і раніше не відмовляє собі в задоволенні їздити на роботу на таксі, купив новий костюм, дорогий годинник. А на питання про віддавання боргів робить круглі очі і відказує – а в мене ж такий злий сусід, стільки всього мені в кімнаті поламав, а все це ж треба лагодити та купувати. Невдасі теж не позаздриш. Усе валиться з рук, робота не клеїться, проект на межі зриву, позичати в Сірка очі і просити нових грошей вже немає сил (і немає в кого), клятий сусід п’є кров. Тимчасом безробітні родичі в селі (які і не здогадуються про його біди), постійно телефонують, ремствують, чому він такий-сякий нічим не допомагає, а тільки жирує в столиці. І от настає страшний день презентації проекту. За круглим столом – рада директорів компанії. Респектабельні чоловіки та жінки, яким протягом дня треба вислухати два десятки презентацій та відібрати з них три найкращі. У нашого героя на все – п’ять хвилин. Та замість презентації результатів своїх піврічних розробок, він починає жалітися на нестерпні умови проживання в гуртожитках, дурних родичів, запевняти в своїй моральності та духовності. Коли ж його починають задовбувати питаннями про проект, він показує раді директорів свій скривавлений одяг після спілкування з сусідом, потрощені шматки домашніх речей, і слізно просить виділити йому співробітника служби безпеки компанії в якості охоронця. А виступ закінчує оптимістичним запевненням що все буде добре, він є дуже перспективним співробітником, і компанія може сміливо брати його на повну ставку та розраховувати на його талант і наполегливість. Завіса. Як ви гадаєте, чи візьмуть його на роботу?..
Можливо, жорстока аналогія. Але держава – це і ми з вами в тому числі. Життя європейських посадовців і так вщерть заповнене подіями та людьми, як шафа забита модним одягом. І ніхто не зобов’язаний допомагати нам тільки тому, що ми такі духовні та перспективні, авжеж?
Найкраща запорука мати адекватну картину того що відбувається – сприймати «на холодну голову», або мовою фактів а не емоцій. Надія – не стратегія успіху. Робити те, що можеш, з тим що зараз у тебе є, і там де ти зараз – напевно найкращі ліки від депресії. Свята закінчилися. Важкий рік уже тут і зараз. Але як це буває в фізичних тренуваннях, досягання порогу виснаження та його перетин і є єдиним можливим способом, що робить тебе швидшим, сильнішим, та витривалішим. З відступаючим!
