Наприкінці травня в Україні офіційно завершилася декомунізація. За останній рік на Черкащині перейменували майже 4 000 радянських вулиць. В Черкасах – 87. В обласному центрі декомунізація відбувалася відносно спокійно. Найбільше протиріч викликало питання, чи потрібно перейменовувати вулиці іменами воїнів, що загинули на сході. Перейменовувати зараз. Коли війна ще триває. Зрештою міські депутати проголосували за те, щоб 12 вулиць і провулків у Черкасах носили назви солдатів, які загинули в так званій АТО. Хто вони - інформує Громадське ТБ: Черкаси.
Вул. Луначарського – вул. Генерала Момота
Ігор Момот народився 18 серпня 1965 року в Тирасполі (Молдова) у сім’ї військового. Беручи приклад із батька, він ще з дитинства мріяв бути у лавах Збройних сил.
Закінчив Свердловське вище танкове артилерійське училище й був направлений для проходження служби в мінометну батарею Середньоазіатського прикордонного округу. У 1986 році за власним бажанням пішов воювати в Афганістан.
Після проголошення незалежності України прийняв українську присягу й продовжив служити в Держприкордонслужбі України. З 2007 року працював начальником Оршанецького навчального центру Держприкордонслужби. З перших днів загострення ситуації на сході України для організації охорони східних кордонів під керівництвом полковника Момота було сформовано маневрену групу Держприкордонслужби, яку він очолив.
11 липня 2014-го загинув під час обстрілу терористами колони прикордонників із установок залпового вогню «Град». Указом Президента України полковнику Ігорю Момоту присвоєно звання генерал-майора (посмертно) та нагороджено його орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. У 2015-му році черкаський журналіст Андрій Кравець видав книгу про нього – «Генерал Момот. Наш МІФ».
Ігор Павлов, колишній керівник Оршанецького навчального центру Держприкордонслужби:
«Він колись сказав: «У мене є родина, близькі. Є цивільна спеціальність. Друзі кличуть на гражданку. Але... я – фанат. Для мене запах портянок кращий, ніж офісні парфуми». Таким він і залишився. Коли несподівано з’явилися терористи і почали обстріл, Ігор Момот дав хлопцям команду йти в укриття. Своїм наказом він врятував хлопців, бо інакше жертв було би набагато більше».
Андрій Кравець, автор книги «Генерал Момот. Наш МІФ»: «Він скрізь був в епіцентрі подій. Він не був людиною «подвигу одного дня». Все його життя – суцільний подвиг. Зрештою, він першим у незалежній Україні отримав генеральське звання в бойових умовах. На жаль, посмертно».
Вул. Орджонікідзе – вул. Сергія Амброса
Сергій Амброс народився 16 травня 1990 року в Черкасах. Мав старшого брата. Навчався у гімназії № 31, закінчив її 2007 року з золотою медаллю.
Закінчив Черкаський державний технологічний університет за спеціальністю «промислове та цивільне будівництво».
Сергій займався бойовим гопаком і східними єдиноборствами, зайняв друге місце на всеукраїнському чемпіонаті з бойового гопака у 2013-му році. Він був активістом «Ультрас Черкаси», брав участь у подіях Євромайдану. З травня 2014 року служив у батальйоні «Азов» лікарем групи комплектування. Влітку 2014 року Амбросу присвоєно звання сержанта, а в кінці осені 2014 – звання молодшого лейтенанта. 18 лютого 2015 року потрапив під мінометний обстріл у селищі Широкине Донецької області, того ж дня помер від поранень в лікарні Маріуполя. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою «Народний Герой України».
«Якщо ти вважаєш себе громадянином України, патріотом, то маєш захищати власну країну. Це твій обов’зок. Хто якщо не ми?» – говорив Сергій під час однієї зі своїх останніх ротацій перед від’їздом на схід.
Даниїл Майоров, побратим загиблого: «Сергій Амброс був солдатом, бо за короткий термін часу він набув такого військового досвіду, який не мають багато командирів. Він був і бійцем, бо боровся з несправедливістю щодня. Але найбільше його характеризує слово «воїн». Всі його вчинки – це вчинки справжнього воїна».
Аня, дівчина Сергія: «Сергій був маленькою квінтесенцією класної людини, з якою весело. Він міг підтримувати будь-які теми, допомогти, виручити, людиною, на яку можна покладатись».
Ігор, друг: «18 лютого ми пішли в розвідку, а коли повернулися вранці, то розпочався мінометний обстріл. Остання міна впала якраз біля місця, де сидів Сергій».
Вулиця Крупської – вулиця Володимира Ложешнікова
Володимир Ложешніков народився 23 травня 1962 р. м. Воркута РРФСР. Служив у армії СРСР, з 1984-го – в органах МВС СРСР. 1989 року з відзнакою закінчив Талліннську спеціальну школу міліції, 1997-го – Національну академію імені Ярослава Мудрого. Працював в Черкасах у підрозділах карного розшуку, був замісником начальника відділу карного розшуку Соснівського району Черкас. Після звільнення з міліції займався підприємництвом. Після початку війни на сході разом із іншими волонтерами займався формуванням загонів самооборони в Черкасах. Пішов добровольцем у батальйон «Донбас», де служив старшим оператором протитанкового взводу. 29 серпня був важко поранений під Іловайськом під час обстрілу російськими терористами. Потрапив у полон до російських військових і 31 серпня помер від ран, оскільки не отримав належної медичної допомоги. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Олександр, боєць батальйону «Донбас»: «Він був у нашому колективі авторитетом, навіть не дивлячись на звання рядового. Щоб розв’язати конфлікт, зверталися завжди до нього. Якби у перший день полону йому надали медичну допомогу, то врятувати йому життя можна було б».
Борис, син: «Він балотувався на виборах в депутати до міської ради у 2014-му. Сказав, що якщо у нього не вийде змінити місто на посаді депутата, тоді піде добровольцем, щоб бути корисним державі на фронті».
Сергій, товариш по службі в міліції: «Коли Володимир був керівником групи затримання, то обирав себе першим, хто ішов на контакт зі злочинцем, знаючи, що той може застосувати зброю».
Вулиця Нижня Комсомольська – вулиця Капітана Подолянчука
Євген Подолянчук народився в Черкасах 4 липня 1991 року. Закінчив школу № 3, а 2008 року вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультет розвідки, який закінчив з відзнакою. У 2012-му пішов на військову службу. У 14 років Євген вступив до скаутської організації «Пласт», юнацького куреня ім. Ярослава Мудрого. 18 липня 2006 року склав пластову присягу. З липня 2014 року Євгена Подолянчука прийнято до Уладу старшого пластунства.
14 вересня при обороні аеропорту Донецька він отримав осколкове поранення в голову під час обстрілу російськими бойовиками і помер по дорозі до лікарні. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, Залізним Пластовим Хрестом, відзнакою «Народний Герой України» та нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту». 24 вересня 2015 року Сергію посмертно присвоєно чергове військове звання капітан.
Марія, дружина: «Він ввечері міг писати конспекти просто для себе. Просто тому що він знає, що це треба знати. Просто тому що він офіцер і розуміє, що мало знань дали в академії. Читав для себе. Він, реально, був фанатом своєї спеціальності. Фанатом військової справи. Він завжди відстоював свою думку, мав купу аргументів, купу доказів, тому що він був дуже обізнаний. Навіть з аеропорту, передали коли мені його речі, там я знайшла листочок просто його завдань, які він перед собою поставив, будучи на військових діях».
Юрій Козачінський, хрещений батько: «Він був затятий, не боявся брати на себе відповідальність. Він не служив в армії, а жив нею».
Іван Колодницький, пластун: «Він завжди був лідером, зразковим у всьому. Це раціоналіст і перфекціоніст, якого не можна було ні в чому дорікнути. Він стимулював розвиватися і мене».
Провулок Орджонікідзе – провулок Молодшого сержанта Каравайського
Богдан Каравайський народився 2 грудня 1990 р. у Черкасах. Закінчив Черкаську спеціалізовану школу №18. Служив у Кіровограді в полку спецпризначення, проходив контрактну службу, потім пішов служити на кордон. Був снайпером-розвідником третього окремого полку спецпризначення. Загинув 15 липня 2014-го в районі КПП Ізварине під час мінометного обстрілу. Тіло Богдана не було можливості забрати з оточення кілька днів. 21 липня його доправили до Черкас, але батьки не впізнали сина і наполягли на генетичній експертизі. Вона підтвердила, що загиблим дійсно є саме він. Богдан Каравайський посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.
Василь Грищенко, директор Черкаської спеціалізованої школи №18, каже, що хлопець мав відмінні оцінки із військової підготовки, але повірити, що той обере військовий фах справою життя, не очікував:
«У школі він зажди вирізнявся спокоєм та чоловічою врівноваженістю. Навіть важко віриться, що він пішов на війну», – каже він.
«Богдан обрав військову справу, бо він любив справедливість. Почав навчатися у Національному університеті «Одеської юридичної академії» на слідчого. Але полишив навчання після першого курсу і пішов на контрактну службу», – пояснює його мати, Тетяна Каравайська (Олексієнко).
Провулок Рози Люксембург – провулок Миколи Калашника
Микола Калашник народився 29 квітня 1989 року в Черкасах. Служив у військовій частині А-2167 Збройних Сил України. 1989. Загинув 12 липня 2014 року біля села Червона Зоря Шахтарського району Донецької області під час мінометного обстрілу. Терористи двічі обстріляли його блок-пост, при попаданні міни в артилерійську установку здетонував боєзапас.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність III ступеня» та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.
Марія Цимбалюк (Калашник), сестра:«Коля пішов на контрактну службу у 2011-му, бо в Черкасах не знайшов роботи. Після його смерті мені зателефонував командир роти і зі сльозами дякував мені та батькам. Казав, що Коля завжди брав ініціативу на себе, його не доводилося просити сідати за артилерійську установку, як деяких бійців. Його можна було врятувати, але загинуло б іще більше бійців».
Вулиця Руднєва – вулиця В’ячеслава Галви
В’ячеслав Галва народився 4 січня 1973 року в станиці Безрічна Оловяннінського району Читинської області РРФСР.
У Черкасах ходив у школу, пізніше деякий час тут і працював тренером у Клубі юних моряків. Кадровий військовий у третьому поколінні. Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім. Фрунзе. Військову кар'єру розпочав у 1994 році, проходив стажування у Франції, підготовку за програмами ФБР США і Великобританії, брав участь у кількох миротворчих операціях ООН. Входив до десятки найкращих військових фахівців України.
Під час війни на сході України зайнявся підготовкою бійців батальйону «Азов», разом з ними брав участь у бойових діях. На фронт поїхав добровольцем і у складі розвідувального підрозділу батальйону першим зайшов у Новоазовськ 25 серпня 2014 р. Був убитий наступного дня. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений відзнакою «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня. Заслужив ряд медалей від Міноборони України та ООН.
Анатолій Галва, батько: «Он плакал и говорил, что не может смотреть на ребят, у которых много патриотизма, но мало умения. Поэтому он пошел на войну обучать молодых пацанов, пошел защищать нас с матерью, и нашу страну. У меня с одной стороны камень на сердце, что я отправил своего сына на смерть, но с другой стороны я горд, что он не отсиживался где-небудь. Он не прошел медицинскую комиссию, он пошел волонтером. Все лето он обучал разведывательные подразделения тому, что умел сам. А умел он очень много, им восхищались и наши, и зарубежные инструктора».
Ігор Зайчук, бойовий товариш: «Довгий час у «Азові» не було людей, які могли б навчати військовій справі. “Кузьмич” (позивний В’ячеслава Галви, – ред.) розробив нам схему занять і тренувань. Він казав «я не можу відпустити вас на завдання, поки не підготовлені повністю». Тому постійно брав участь в операціях батальйону «Азов».
Еліна Галва, дружина: «Уже в 6 років він малював танки, зірки та гаубиці. І він не грав у це – він вже тоді знав, що буде військовим, як батько і як дідусь. Найбільшою нагородою для нього було коли підходили, тисли руку і казали «ну ти даєш, “Кузьмич“» або просили залишитися і навчити більшому».
Олег Петренко, колишній боєць «Азову»: «Справжній наставник, талановитий інструктор... У той час якраз добровольці ринулися захищати кордони рідної країни. Мали запал воювати за неї, однак багатьом бракувало військових знань. Складно переоцінити те, чому В'ячеслав Галва устиг навчити добровольців. Він своє життя не зміг зберегти, але той досвід, який він передав "азовцям", дозволив багатьом бійцям залишитись живими. В'ячеслав усе своє доросле життя постійно вчився. І саме це допомогло йому стати легендою у тій справі, якою він займався».
Захар Лаврентьєв, боєць батальйону «Азов»: «Один из рыцарей этой эпохи без страха и упрека. За эти несколько дней, что он был с нами, мы узнали и научились больше чем за предыдущие десятки лет. Будучи инструктором, “Кузьмич” шел с нами в разведку, работал лопатой при установке фугасов. Для нас он всегда останется в составе взвода разведки Азова».
Провулок Фурманова – провулок Майора Зайцева
Микола Зайцев народився 9 березня 1977 р. у м. Комсомольськ Полтавської області. Проходив навчання у Оршанецькому навчальному центрі підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, що на Черкащині.
Майор державної прикордонної служби України. Загинув 14 червня 2014 р. від кульового поранення в голову під час обстрілу із засідки на околиці Маріуполя.
Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня, пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня та «За заслуги перед Черкащиною».
Олена Зайцева, мати: «Одного вечора він мені зателефонував і сказав «Мамо, я буду їхати на фронт до Ігоря Момота. Я знаю, що треба робити на війні, а там хлопці, які не знають. Треба їхати, у них теж діти».
Володимир Зайцев, батько: «Він у легковому авто проскочив зону обстрілу, коли колона потрапила у засідку. Але вихопив пістолет, і почав відволікати бойовиків на себе. Вони відстоювали вантаж, який везли».
Провулок Чапаєва – провулок Капітана Лифаря
Сергій Лифар народився 17 лютого 1969 р. в селі Матусів на Шполянщині. Навчався у навчальному центрі Державної прикордонної служби «Оршанець». Служив заступником начальника мобільної прикордонної застави на сході України. З 2008 року був звільнений у запас за вислугою років. Капітан Сергій Лифар 13 червня записався добровольцем у зону АТО. 7 серпня загинув під час організованого прориву з оточення у «довжанському котлі» (сектор «Д»).
Сергія Лифаря посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.
Олександр Лифар, син: «Коли 13 червня батька вдруге призвали на військову службу, він пішов не вагаючись, бо розумів, що Батьківщина у небезпеці. Одягнув зелений берет та військовий однострій, і я помітив, ніби якась іскра з’явилася у його очах. Він знову був на “своєму місці”».
Вулиця Чичеріна – вулиця Ігоря Бойка
Ігор Бойко народився 23 серпня 1972 р. в с. Дахнівка Черкаського району. З 3 серпня 2014-го він служив у 128 гірсько-піхотній бригаді Збройних Сил України розвідником. Загинув 30 січня 2015 р. в результаті артилерійського обстрілу взводного опорного пункту в районі м. Дебальцеве на Донеччині.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.
Сергій Лугеря, головний сержант розвідвзводу 128-ої гірсько-піхотної бригади:«Він був хорошим розвідником з великої літери. Так сталося, що нас трішки розділили і вони [розвідвзвод Ігоря] неодноразово прикривали нашу групу. Я хочу сказати, що він був дуже справедливим. Перед формуванням взводу, я його запитав: «Ігоре, тобі воно потрібно?» Він відповів: «Хто як не ми?» Запам’яталася людина – таких зараз мало».
Дмитро Захарчук, бойовий товариш: «Він був поранений восени в ногу, але відмовився від госпіталізації. Через кілька днів, коли нога загоїлася, він повернувся у стрій. Дуже відповідальний чоловік».
Вулиця Маршала Батицького – вулиця Віталія Вергая
Віталій Вергай народився у Черкасах 21 листопада 1969 року. Під час Революції гідності був у лавах черкаської самооборони. В кінці серпня 2014-го пішов добровольцем на фронт, де служив старшим розвідником у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Він був кращим другом Ігоря Бойко. 6 лютого 2015-го загинув в бою з терористами від розриву міни, захищаючи опорний пункт поблизу села Рідкодуб Шахтарського району. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Віктор Сорокін, друг сім’ї: «Разом ходили на мітинги. Він [Віталій] на дамбі не пропускав автобуси з тітушками. Тоді активно себе проявив. Потім, коли був штурм Облради, теж брав активну участь. Коли на Донбасі виникла така ситуація, він відразу пішов добровольцем».
Позивний «Мажор», командир першого відділення 128-ї бригади: «Ми потрапили служити у 128-му бригаду. Із перших днів ми з Віталієм були разом. Пройшли перепідготовку і потрапили в зону АТО у Станицю Луганську. Від 31 серпня до кінця листопада перебували у Станиці Луганській. Потім всю нашу бригаду перекинули під Дебальцеве, де і загинув Віталій. Мабуть, нема таких людей як він. За щоб не взявся – все міг зробити. Що б у кого не трапилося, він завжди допомагав. Він своє все останнє віддавав. Навіть, коли були поранені, він свій шприц із знеболюючим віддав. Хоч і сам міг бути в будь-яку мить пораненим і залишитися без знеболюючого».
Петро Вергай, дядько Віталія: «Він справжній патріот. Він справді воїн. Боєць. Він справжній чоловік. Ми ним пишаємося. Він пасічником раніше був. У Москві на заробітках був. Він любив життя. Є в нього діти: дочка-прийомна дочка, рідна дочка і син».
Олег Світличний, старший сержант 128-ої гірсько-піхотної бригади: «Віталій загинув поблизу села Рідкодуб, коли виводив піхоту. Першу партію хлопців, серед яких було багато поранених, він вивів, а коли поверталися за другою – куля снайпера обірвала його життя».
Вулиця Ярослава Галана – вулиця Олексія Панченка
Олексій Панченко народився 23 вересня 1974 р., у Черкасах. Працював начальником відділу контролю управління Укртрансінспекції у Черкаській області. Із серпня 2014-го служив у 95-й аеромобільній бригаді Збройних Сил України. Загинув 19 січня 2015 р. у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Посмертно нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.
Євген Курбет, обласний військовий комісар: «Підрозділ, в якому він проходив службу, перебував на передовій у Донецькому аеропорту. Разом зі своїми побратимами Олексій проривався на допомогу кіборгам, які саме були в будівлі нового терміналу».
Бойовий товариш із позивним “Єгер”: «Познайомися із ним ще коли їхали на військові навчання у Житомир. До першої ротації ми пліч-о-пліч обороняли аеропорт в диспетчерській вежі. У нього був зошит, в якому він вірші писав. Намагався написати про кожного, хто був тоді поряд. Були серйозні бої, і він собою прикривав інших. Снайпер попав йому під пах, під бронежилет. Але навіть якби попав у бронежилет, це не врятувало б його».
Також у Черкасах вулицю Червоноармійську перейменували на вулицю Добровольчих батальйонів
За словами директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Черкаської ОДА Сергія Пасічника, всього в області 45% топонімів з іменами військо-політичних діячів і учасників АТО.
А ось ТУТ карта усіх перейменованих вулиць у Чекрасах.
Нагадаємо, у Черкасах за рік перейменували 95 об’єктів топоніміки.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
