25-річний військовослужбовець Анатолій Косуля з Золотоніщини провів 37 місяців у російському полоні. 19 квітня, напередодні свого Дня народження, він був у списках Великоднього обміну. А вже 23 травня, після 5-тижневої реабілітації, він нарешті вдома, на Батьківщині, пише Золотоноша.City.
28 лютого 2021 року Анатолій підписав контракт, у березні поповнив лави 36-ї бригади. Уже на початку літа вони виїхали в Маріуполь, це була перша ротація, бойове чергування. Завдання: виїхати на передок (в Широкине), забезпечити зв’язок.
Майже через рік, 17 грудня 2021 року, його бригада знову повернулася в Маріуполь. Там разом із дружнім колективом вони зустріли 2022 рік. З 23-го на 24 лютого він саме був на чергуванні у підрозділі. Тільки закінчив оформляти документацію – приліт. Тоді командир бригади дав команду «Бойова тривога!». Видали зброю.
Військові зайняли колову оборону. Усім наказ «В бункер». Трималися. Після наказу командування – виходити малими групами на завод ім. Ілліча та «Азовмаш» - в останній партії залишив позиції.
"Хоча я був зв’язківцем, але приїхав командир батальйону морської піхоти і попросив людей, - розповідає Анатолій. – Нас було три добровольці. Я потрапив у десантно-штурмову роту. Нас було мало. Загарбників набагато більше. Вони мали суттєву підтримку артилерії, літаки. Та хлопці трималися добре", - розповідає Анатолій.
Далі на Анатолія чекало випробування - в'язниця, де повна ізоляція від світу, від об'єктивних новин. Пригадує, що адміністрації було заборонено спілкуватися з полоненими. Із інформації лише брехлива пропаганда.
"Російські війська успішно наступають, в України – великі втрати, - так вкладали ув’язненим в голови. – Пів України – захоплено".
Полоненим давали ДНРівські газети, де у зведеннях були збільшені цифри знищеної української живої сили і техніки. «Та у нас такої кількості взагалі бути не могло! Тому й зрозуміли, що брехня!»
Серед конвоїрів траплялися такі, хто приходив в колонію як на роботу. З ними можна було розмовляти. Вони не проявляли жорстокості.
"Перше місце утримання – міліцейське відділення у Старобешево, потім – виправна колонія в Оленівці, Донецький СІЗО, де 1,5-2 місяці просиділи в підвалі, - розповідає про етапування. – Горлівка, Кіровська колонія".
Про обмін ніхто ніколи нічого не говорив, не повідомляв. Були моменти, що хлопців забирали з камер. Сподівалися, що їх звільнили-обміняли, а через пів року спливло, що вони в росії. Про них сповіщали після повернення ті, які з ними там сиділи.
Найжорсткіші умови утримання, за його словами, були в Оленівці та Горлівці. У бараках було по 100-150 людей. У Горлівській колонії «перевзуті» наглядачі приходили, щоб познущатися.
Підйом у полоні був о 6-ій ранку, по всій зоні лунав гімн росії, який українців змушували співати. Тоді фіззарядка, сніданок, робота. Робота – щипати траву, збирати камінці по території на купу. Коли виростала купа каміння, змушували по одному камінцю переносити її на інше місце. Похід на промзону чи в їдальню – з піснею: «Катюша», «Маруся», «Дєнь побєди». Слова роздруковували їм заздалегідь для вивчення. Траплялося, що шикували, вибірково наказували заспівати другий чи третій куплет якоїсь пісні. «Не знаєш – вийшов!» На «виховання». «Робота» закінчувалася о 17-ій вечора. Під краном з холодною водою прали одяг. О 20-ій – перевірка і підготовка до сну. 22:00 – відбій. Час не знали, його дотримувалися інспектори.
Годували кашами – перловка, пшенична, ячна. Порції настільки малі, просто розмазані по мисці. Смаку – ніякого. Із 80 кілограмів Анатолія лишилося 68. Він з дитинства полюбляв молочні страви. Тож мамина манна каша йому виділася у снах.
Мотивація для витримки – підтримка друзів, таких як і сам.
"На листочках поробили календарики і відтичковували дні, - деталізує. – Поки ДНР не ввійшла до складу росії, нам давали листи і волонтерські передачі. А потім все заборонили".
У камерах були короткі сни. Рідна 3-тя школа і він разом з хлопцями тримає її оборону. Бачив своїх рідних, але з конвоїрами. Та один із снів пам’ятає до дрібниць. Вони з другом стоять обабіч дороги, а назустріч – евакуйовані люди. «Що там? – питають. – «Одесу взяли», - почули у відповідь. Від нього прокинувся в холодному поту.
- Вони ніколи не осилять Одесу! – переконаний Анатолій. – Вона їм не по зубах.
І пригадує проросійськи налаштованих маріупольців, які намагалися отруїти військових.
- У мене була собака. Я налив їй води, вона похлебтала і до вечора померла, - каже. – Тому, як тільки наближалися цивільні, ми були насторожі і нічого від них не брали. «Забігали» навіть школярі. Зав’язували їм очі і відводили до батьків. А скільки було провокацій…
Пригадує, тримав оборону із 25-річним побратимом. Йому прийшло повідомлення від дружини про народження сина. А ввечері молодий батько загинув…
Про власний обмін дізнався у Білорусі, коли літак уже приземлився і хлопцям дозволили зняти пов’язки з очей. Їх двічі перевозили транспортними літаками - з військового аеродрому Ростова до московської області, а звідти у Білорусь. З Ростова летіли із зв’язаними скотчем руками, сидячи на підлозі літака. На московії добу утримували в ангарі – це був збірний пункт. До Білорусі в транспортному літаку вже сиділи на лавках. Коли зняли пов’язки, побачили карети швидких і білоруських медиків. Зрозуміли: це – обмін!
Перше українське слово після 3-річного полону почув від військовослужбовця Служби безпеки України. Він зайшов в автобус і сказав:
- Вітаємо вас в Україні, хлопці! Це були невимовні відчуття. Ми аж розгубилися!
Це була Великодня субота 19 квітня, переддень його 25-річчя. Та ще протягом двох-трьох діб він не спав. Після пережитих емоцій сон не йшов. «Мені й досі не віриться, що повезло. Я все ще там, у полоні, а все, що зараз зі мною відбувається, - сон».
- Пюре з картоплі та відбивна – перше, що приготувала мама, коли Толя із звільненим другом Павлом із Кременчука переступили поріг рідного дому. – Вона усього-усього на стіл поставила, але ж я ще не можу їсти.
Зізнається, що звикати до мирного життя в тилу - важко. Найбільше його дивує те, як люди можуть так жити, наче нічого не відбувається, наче немає війни, наче щодня не гинуть українські захисники.
- У будь-якому випадку Україна не програє. У нас хлопці – вмотивовані, вони не віддадуть наших територій, - твердо переконаний. – росія - совдепія. Їхня балістика, «орєшники» - це блеф. Їхні злежані десятиліттями снаряди, буває, розлітаються у гарматах, у повітрі, нікуди не долітаючи.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
