У минулому номері видання «Акцент» запропонувало читачам свою версію неофіційного рейтингу персон, яких найчастіше згадували місцеві ЗМІ. А тепер пропонує „Чудову 14-ку 2014 року“: список переможців у різних „номінаціях“. Деякі з них серйозні, деякі — не надто, а де і які та чи заслужено, вирішувати вам.
Утікач року: Сергій Тулуб
Той, без кого від 6 квітня 2010 року, здавалося б, і сонце не сходить, зник з теренів благословенної Черкащини зі швидкістю прибульця з інших світів. При цьому, його прощальний спіч «я йду з посади, бо не тримаюся за неї», дивним чином лише на мить випередив оголошення Сергія Борисовича у розшук. Словом, попрощався чоловік і спокійнесенько собі пішов. А услід йому — кримінальне провадження за фактом заволодіння державними коштами в особливо великих розмірах від прокурора Геннадія Дем’яненка. Як на це відреагував Герой України — невідомо, але мабуть сказав щось дуже лаконічне. Де він тепер? О, це складне питання. Чи в Іспанії, чи в Росії, чи ще десь. Та схоже, що воно давно потрапило в категорію риторичних.
Слава року: Святослав Михайлюк
29 січня професійному черкаському баскетболу виповнилося 10 років. Тож коли він починав самостверджуватися, Славко ще читав по складах. Та саме йому, Святославу Михайлюку, судилося стати найбільшою гордістю БК „Черкаські Мавпи“, в якому він виріс в усіх значеннях слова. Хтось із„гуру“ вітчизняного баскетболу вже розгледів у ньому у відповідній проекціїї юного Андрія Шевченка, і цілком можливо, що не помилився. Влітку в складі юнацької збірної Святослав здобув європейське срібло. Він став кращим не лише в команді Максима Міхельсона, але й разом із одноклубником Олександром Кобцем увійшов до „топ-5“ першості. А потім тренер національної збірної Майк Фрателло запросив Святослава до головної команди країни! І не на „товарняки“, а на Чемпіонат світу в Іспанії! В офіційних матчах за національну збірну хлопець блис- куче дебютував у грі проти фінів у 17 років і 3 місяці. Цим він перевершив „вічний“ рекорд Арвідаса Сабоніса 32-річної давнини. Нині Михайлюк — один з лідерів американського „Канзасу“ в NСАА: лізі, з якої до NВА — лише крок. Там, а тут і поготів, мало хто сумнівається в тому, що Святослав його впевнено зробить.
Фантом року: Володимир Мамалига
Фігаро нервово курить, не витримуючи конкуренції. Колись, і дуже давно, Володимир Володимирович опинився аж у Чечні не в якості збирача фольклору, тож відтоді місцем його перебування дуже цікавиться ФСБ. З початком військових дій на Сході наш рейнджер вже в зоні АТО, а з новою виборчою кампанією до ВР — чомусь на Одещині, під Татарбунарами неподалік Придністров’я. Утім, із попереднім показником у неповні 1200 голосів у Черкасах, нашому колезі-медійнику омріяний значок на лацкані не світив, тож і зміна дислокації була закономірною. Стратегічний розрахунок на раптовість не виправдався, та Володимиру не звикати. Буде й далі боротися за щастя України і своє особисте в ній будь-де та у будь-який спосіб.
Призер року: Анатолій Бондаренко
Якби у політиці існували ті ж правила, що й у спорті, то за сумою балів Анатолій Васильович був би чемпіоном. Але спочатку у березні „батьківщинівця“ не призначили на посаду голови ОДА, потім у травні він поступився Сергію Одаричу у мерських перегонах, і, нарешті, у жовтні Бондаренко отримав „бронзу“ 194-го одномандатного округу на виборах до Верховної Ради. Тож поки що він може лише втішатися олімпійським принципом, за яким головне не перемога, а участь.
Стабільність року: Любов Майборода
Рік розпочався для неї невдало: Любов Володимирівна гучно поступилася Валентині Михайлівні на виборах голови облради з „голосовим“ рахунком 10:65. Але тоді ж для багатьох стало очевидним, що сильного й самодостатнього спікера хочуть бачити на посаді у 6,5 разів депутатів менше, ніж тих, хто бажає, аби „с этих пор по-новому оставалось все по-старому“. Звісно, не за формою, а за змістом. У Майбороди за плечима чотири депутатських скликання плюс її знаменитий характер. А так спокійніше... Весь 2014 рік колишня випускниця Київського медінституту Богомольця „працювала за освітою“, розрулюючи халепи спочатку з „Фрезеніусом“, а потім із муфельною піччю для утилізації біоматеріалу. В обох темах вона не перший рік. Старі болячки місцевої медицини лікуються дуже погано, та пані Люба старається. Моживо, єдина в цій неблагодатній царині.
Щасливчик року: Віктор Білоусов
А хіба ні? Після дострокового припинення повноважень міським головою Сергієм Одаричем 24 квітня 2013 року Віктор Білоусов, нарешті, отримав можливість покерувати містом. Не раз і не двічі на виборах мера він опинявся за крок до мети, аж ось вдалося. Та щастя, мабуть, полягало не в цьому. Ймовірно, до травневих виборів 2014-го Віктор Федорович так розчарувався в посаді, що навіть не спробував на неї обратися у природній спосіб. Колишній очільник „стандартів і метрології“ зрозумів, що мерія в комплексі — це щось таке, де немає жодних стандартів і навіть метр по ситуації може мати різну довжину. Достатньо принциповому чоловіку для таких висновків вистачило року замість чотирьох. Хіба не щастя?
Борець року: Микола Булатецький
Лише тому, що йдеться про рік конкретний, його тут не названо „борцем усіх часів“. Дивно, що славетний Дон Кіхот з гарячої Ла-Манчі був флегматиком, а син спокійної вдачею Полтавщини запросто міг би вважатися найгарячішим із іспанців усіх часів. Ото між ними і вся відмінність. Ну, ще у Миколи Івановича замість коня є трактор, але немає блискучого шолома. Мав би — була б точна копія найсправедливішого ідальго. А „млинів“ — явних і уявних — і в нас не бракує. Для Миколи Івановича будь-яка з влад в Україні була, та й лишається, злочинною. А за великим рахунком — і крити нічим. Він — не диванний протестант. „Бультер’єр“ Булатецький завжди і скрізь на гребені супротиву. Пройшов усі Майдани, бив сам і був битий... Цьогоріч його просто прибрали з кандидатських перегонів до Верховної Ради, відмовивши у реєстрації. Хоча раніше такого не було, а в житті Булатецького нічого не змінилося. Бабці біля під’їздів плещуть, що так до перемоги розчистили шлях людині партії Президента Олегу Петренко. Але ж ми не бабці. Скажемо лише, що в грудні минулого року Микола Іванович „вжнивував“ понад 25 тисяч голосів і поступився лише над міру „щедрому“ співочому ректору, а на виборах 26 жовтня 2014-го переможцями по мажоритарці ставали кандидати і з меншою підтримкою виборців.
Господар року: Євгеній Ван
Про нього цьогоріч згадували не часто, а в наших реаліях це означає лише те, що людина вправно господарює на своєму місці. У вересні нашому зоопарку виповнилося 35, а 7 останніх років його очолює Євгеній Леонідович. І попри всі труднощі, ці роки ознаменовані розвитком. Багатотисячне „поголів’я“ Вана плодиться і множиться мало не щодня стараннями тераріумної зоодрібноти, а всьому цьому ділу треба давати лад. У „великих“ тварин теж немає підстав на щось скаржитися. Чистота, тепло і догляд — постійні стандарти їх утримання. Одного разу Євгенія Леонідовича мало не силоміць „затягли у політику“, завуальовано шантажуючи тим, що мешканці зоопарку можуть залишитися без грошей, тож і без харчів. Але за першої ж нагоди той накивав з політики п’ятами. Звісно, в зоопарк. Зізнався, що серед тварин — все по-чесному, тож йому там краще.
Сюрприз року: Микола Бондаренко
Напевне, у черкаських парках є якісь такі принади, про які не знають відвідувачі. Тому й посада директора КП „Дирекція парків“ тут ще важливіша, ніж директора якогось потужного заводу. Та де вони, ті потужні заводи... Коли у Олександра Радуцького закінчився термін повноважень на цю вотчину, він дуже хотів, аби його справу продовжив заступник Володимир Сайко. Але цього природньо не хотів Сергій Одарич: він давно не хоче того, чого хоче Радуцький. Відтак, наприкінці жовтня Сергій Олегович неочікувано призначив „дирпарком“ вільнодемократичного однопартійця і просто хорошого хлопця Колю Бондаренка. Він і справді такий, і всі, хто його знає, можуть це підтвердити. Але до цього Микола Петрович очолював якусь дуже утаємничену комунальну інституцію розви тку міста і в парки ходив лише погуляти. Та нічого, Радуцький теж з цього починав...
Визнання року: Антон Скачков
Багаторазовий чемпіон та рекордсмен світу й Європи, дворазовий срібний призер Паралімпійських ігор, заслужений майстер спорту України, черкаський легкоатлет Антон Скачков у листопаді став Почесним громадянином міста. Можна сказати лише одне: нарешті очевидне для світу стало таким і для міських депутатів.
„Цезарь“ року: Олег Петренко
„Пішов, побачив, повернувся, переміг“. Політичний злет маловідомого черкаського спортивного чиновника пояснюється просто: участю в АТО, геройською зо внішністю, вдало допрацьованою іміджмейкерами та статусом людини з команди Порошенка, який у травні мав неймовірну довіру і підтримку. На 194-му Олег Миколайович взяв трохи менше, ніж Петро Олексійович „скрізь і всюди“, та однаково переміг феєрично. Нажаль, поки що до цього додати нічого.
Менеджер року: Володимир Лашкул
До листопада 2013-го уродженець Білозір’я Володимир Лашкул був авторитетним футбольним функціонером виключно загальноукраїнського та європейського масштабу. Віце-президент ФФУ, член виконкому та президії ФФУ, голова правління ПрАТ „Україна Футбол Інтернешнл“... Нічого не змінилося, ним і лишається. І де, коли і з ким гратимуть наші збірні — його компетенція. Та одного чудового дня Володимир Григорович вирішив, що час би й рідній Черкащині до великої гри долучатися „по-дорослому“. Це його зусилля та кошти забезпечили повний комфорт для „Славутича“ й „Черкаського Дніпра“. Це його авторитет став „заставою“ довіри солідних спонсорів. Це його зв’язки в УЄФА посприяли проведенню в Черкасах низки офіційних матчів молодіжної збірної. Це його мрія мати на малій батьківщині футбольний комплекс європейського зразка реалізується нині. Це його концепція комплексного розвитку футболу в області стала визначальною.
Естет року: Сергій Овчаренко
Цьогоріч „Черкасиводоканал“ відзначив 100-річчя. Не кажемо „на початку жовтня“, адже облаштування міського водогону в 1914-му було справою далеко не одного тижня. Як і скверу „Водограй“ з нагоди цієї події у наші дні. Зо два роки на підприємстві активно до неї готувалися, тож власним коштом і трудовим ресурсом на вулиці Ватутіна зробили ошатний скверик з оригінальним пішоходним фонтаном у центрі. З року в рік, поступово, але цілеспрямовано Сергій Володимирович та його підлеглі перетворюють прилеглу територію підприємства в справжній парк. І напрочуд успішно.
Бумеранг року: Михайло Калініченко
Невідомо, чим недогодив Сергію Тулубу комунікабельний і абсолютно лояльний до всіх попередніх очільників Михайло Михайлович, але „новий“ його звільнив швидко. Відтоді, з вересня 2010-го, керівниками „Росі“ призначалися все професійніші і професійніші аж до видатних, поки колектив із понад 130 осіб не почало тіпати: 3,5 роки творчих експериментів над живими людьми — працівниками і глядачами — мало не „покращили“ справу до межі. Тієї, за якою вже зовсім хороше. Калініченко повернувся на початку березня. Сказати, що туди, де й був упродовж 12 років до звільнення, не можна. Змінилося майже все: кадри, київське і місцеве начальство, техніка, шляхи-методи-підходи... Повернувся якраз під наймасштабнішу реформу регіонального мовлення за всі часи незалежності. Та головне — в колективі залишилася довіра. А це немало.
Борис Юхно «Обранці року», Акцент (№51 від 17 грудня 2014 року)
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
