Людське життя не можна передбачити. Воно досить часто підносить свої сюрпризи, кардинально міняє лінію долі. У будні цих молодих людей увірвалася бойові дії на Сході нашої країни та окупація території. У зв’язку із цими подіями кожен із них мусив покинути своє звичне життя, яке тільки починало формуватися, залишити домівки, друзів, навчання, плани і почати все з початку. Страх, біль, розчарування не зламали людей, а тільки додали сили, навчили не втратити надію на завтрашній день, пише "Вичерпно".
Беседі Галі, студентці Черкаського медичного коледжу на момент виїзду із Донецька було 14 років. Вже тоді дівчина відчула страх смерті і ціну життя.
- Одного разу, — розповідає дівчина, — упав снаряд: мені поранило руку, а у бабусі через страх війни стався мікроінфаркт. Оскільки на той момент не працювали лікарні, мені прийшлося самій її рятувати. Ми знали, що у нас є родичі у Черкаській області і я не раз говорила дідусеві і бабусі, щоб їхати звідси, але вони все відтягували в надії, що все це припиниться і буде спокій.
Та невдовзі стався обстріл і родина дівчини мусила тікати із свого дому до родичів на Черкащині. Їхали вони нічним полем, без включених фар, щоб уникнути обстрілів і це зважаючи на те, що дід мав проблеми із зором.
- У мене тоді серце у п’яти втікало. Обстріл був настільки сильний: в усіх городах лежали міни, снаряди, майже всі будинки були зруйнованими, — каже Галя.
Дівчина і досі із страхом згадує моменти, коли вони проїжджали блокпости:
- Коли ми проїжджали мимо блокпосту, мене охоплював мандраж. Не розумієш, хто там стоїть, немає прапорів ні українських, ні ДНРівських. Їдеш мимо і боїшся, що тебе розстріляють, чи ще щось. Це було дуже страшно, але на щастя ми звідти виїхали.
Там, у Горлівці, дівчина залишила все, що мала: дім, друзів, навчання. Розповідаючи свою історію із слізьми на очах говорять:
- У Горлівці залишилися дім, друзі і коли я звідти виїхала, було таке відчуття, що я відриваю частину себе, частину своєї душі.
Переїхавши до Черкаської області Галя із бабусею зупинилися жити у родичів у селі. Дівчина говорить, що спочатку ставлення усіх близьких було чудове, але як тільки бабуся потрапила до лікарні, родичі десь зникли. На її лікування потрібні були кошти, яких у родини не було, жили вони за рахунок бабусиної пенсії. І хоч лікарі і пішли назустріч переселенцям, зменшили ціну операції — це не врятувало життя рідної людини. Дівчина похоронила бабусю за її ж пенсію.
Та життя дівчини продовжилося. Над нею взяли опіку родичі, які намагалися в усьому її підтримувати. Успішно закінчивши 9 клас, дівчина не хотіла більше залишатися у селі, а прагнула здійснити свою і бабусину мрію – вчитися на медичного працівника.
- Я не хотіла у 10 клас, я хотіла розвиватися, десь навчатися, хотіла поїхати із села, бо справді із міста у село — це складно Я поставила перед собою ціль і я її досягла. Я дуже хотіла поступити у медколедж, — говорить Галя.
На сьогодні життя дівчини починає налагоджуватися. Знайомство з різним людьми, саморозвиток, улюблені заняття все це безсумнівний доказ того, що ніколи не варто здаватися.
- Я вже тут більш-менш звикла, трішки почала забувати оте все страшне, що зі мною сталося. Познайомилася із багатьма новими людьми. Від яких ніколи не приховувала звідки я і хто. І молоді люди мене зрозуміли і почали спілкуватися. Я зрозуміла, що головне не де ти, а хто ти, — наголошує Галя.
Під страшні вистріли із міста Кіровськ Луганської області мусила виїжджати і Юлія Межерицька, студентка Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького.
Дівчина поїхала із дому на початку АТО, але попри це, встигла наслухатися пострілів зброї.
- Зазвичай, стріляли з нашого міста і десь з центра чи за містом. Також мені доводилось бачити, як пролітали літаки і як випускали теплові пастки, котрі ще довго висіли в небі, — згадує дівчина.
Щоб більше не ризикувати життям доньки, батьки прийняли рішення переїхати до родичів у Черкаси
- Обставини склалися так, що на той момент, у 2014 році, я мала іти в 11 клас. За плином часу і розвитку війни, родина розуміла, що ситуація стає все більше небезпечна, і навчання тут закінчити так як треба не вийде. Небезпека і навчання стали головними чинниками переїзду, — розповідає Юля.
Бойові дії на Луганщині змусили відмовитися дівчину і її рідних від запланованих планів залишити їх без реалізації. Однією із таких нереалізованих мрій є вибір освіти дівчини.
- Жила з іншою мрією і бажала зовсім іншого. Не планувала поступати як і в Черкаський ВУЗ так і на спеціальність, котру обрала. Але що ж поробиш, так сталося, — жаліється студентка.
За словами дівчини її життя кардинально змінилося, відтепер вона сама за себе.
- Взагалі, моє життя суттєво змінилось. Тепер я покладаюсь тільки на себе, рідня через скайп, і, звичайно, з початком такого життя важко бути без друзів на котрих можна, а іноді і треба, покластися, — сумуючи розповідає Юля.
Але все-таки молода дівчина не втрачає оптимізму, продовжує навчатися, налагоджує комунікацію із однолітками та знаходить відраду у стосунках із коханою людиною.
- Я втратила більшу частину своїх мрій, очікувань, близьку домівку, але отримала щире кохання, — говорить юна переселенка.
Зруйнованими мріями від яких довелося відмовитися ділиться також студентка ЧНУ ім. Б. Хмельницького Катерина Дяденко, яка повернулася із окупованого Криму до Черкас.
Катя — мешканка Черкаської області, але вже давно мріяла поступити до Кримського університету на українську філологію.
- Я поступила, провчилася в університеті один рік, але у зв’язку із ситуацією мусила повернутися на Черкащину і перевестися в інший навчальний заклад», — пояснює дівчина.
Зі слізьми на очах згадує своє перебування у Криму Катя. Ділиться дівчина тим, що там була надзвичайна атмосфера, вона знайшла безліч друзів, почала вдало реалізуватися та мала безліч планів на подальше життя. Та все це стало неможливим, бо якби дівчина залишилася там навчатися, приїхати до України було б складно. Розповіла дівчина і про те, як на її очах український Крим перетворювався на російський:
- Це дивно і страшно, коли ти проїжджаєш місця, де раніше висіли українські прапори, а тепер там російські. Дивлячись на це і просто сльози на очах і розумієш, що це — жах», — розповідає Катя, додаючи. —Ідеш до будинку і бачиш танки, військових і стає дійсно страшно».
Та найбільше дівчину вразило звучання Гімну Росії при в’їзді у Севастополь. Катя залишила свої мрії там, на окупованій території. І хоч зараз вона живе повноцінним життям, має прекрасних друзів, є хорошою студенткою все- таки не залишає віри, що зможе повернутися до Криму, але до свого, українського Криму.
Свої спогади, які ще надовго залишаться у пам’яті розповідає Гліб Регуш, студент черкаського ВНЗ.
Влітку, коли хлопець складав сесію, у місці розпочалися заворушення в наслідок чого захопили Донецьку обласну державну адміністрацію.
- Саме тоді, спостерігаючи напружену ситуацію у місті, я із батьками задумалися про перехід до іншого закладу. — повідомляє Гліб. — Я досі пам’ятаю, виходиш на балкон гуртожитку покурити і чуєш, що над тобою літає вертоліт, чуєш вистріли. Спочатку надіявся, що все втихне, але потім, коли почалися вистріли вирішив, що треба переводитися.
Жахливі картини спостерігав хлопець, коли виїжджав із Донецька околицями міста.
- Коли я звідти виїжджав бачив трупи, бачив перестрілки. Виглядало це справді моторошно», — згадує він. — А вже після мого від’їзду друзі розповіли про пошкоджений гуртожиток, внаслідок потрапляння снаряду на магазин поблизу нього.
За плечима молодого хлопця залишилося дуже багато, тепер все те, що було близько, стало спогадами. Та життя справді рухається, про це говорить і сам Гліб:
- Скрізь потрібно шукати щось хороше. Після переведення я познайомився із багатьма новими хорошими людьми, нові друзі. Згадую минуле, стає сумно, але треба рухатися вперед.
Життя цієї молоді справді розділилося на До і Після, але ніхто із них не зупинився, усі вони живуть далі. А що найголовніше — вірять і сподіваються, що зможуть повернутися назад, але повернутися туди, де не чути пострілів, а їхня земля відродилася і набралася нової життєдайної сили.
Усі найцікавіші новини Черкас та регіону можна отримувати на нашому каналі в Telegram
